З кожним новим політичним роком, з кожною новою політичною кампанією воно набуває все більшої гостроти в обговоренні, але аж ніяк не в реалізації.
За роки незалежності, доки українські політики ведуть дискусії щодо реформи усієї системи управління, то за цей час її здійснили практично усі наші сусіди по соціалістичному табору від Польщі до Болгарії, від Молдови до Росії.
Упорядкувавши систему адміністративно-територіального устрою, провівши децентралізацію державної влади, створивши умови для формування ефективного та відповідального місцевого самоврядування, ці країни значно просунулись й у проведенні економічних реформ, наростили свій валовий національний продукт.
На жаль, в Україні цього поки що не відбулося.
Перша «політреформа», яка суттєво змінила повноваження та відповідальність в трикутнику: Президент – парламент – Уряд, так і не підійшла до вирішення питання системи влади на регіональному, районному та місцевому рівнях.
Шарахання політиків щодо місцевих державних адміністрацій знаходиться в діапазоні від тотального їх підпорядкування (Президентові чи Прем‘єру) до їх ліквідації як інституції.
Водночас, адміністративно-територіальна реформа розглядається не як визначення просторової основи для організації ефективної публічної влади в Україні, а як можливість виступити захисником чи то «вмираючих сіл», чи то «зруйнованих міст».
Натомість голоси органів місцевого самоврядування, в першу чергу міст обласного значення про необхідність додаткових повноважень, про належне фінансування «делегованих повноважень», про скасування «не властивих повноважень» місцевих державних адміністрацій, про «формування бюджету з низу до верху» і т.п. вихоплюються із контексту і стають гаслами, реалізація яких окрім шкоди, ні до чого доброго не призведе.
І це зрозуміло, адже не може бути одного загального рецепту і для міста мільйонним населенням, і для села з його 250 душами. Зважаючи на сучасний стан справ постає запитання: як можна передати такому чи тисячам інших подібних українських сіл додаткові повноваження, якщо там не має шкіл, магазинів, водогонів, каналізацій тощо?
Коли говорять, що варто в селі збудувати гарну школу, клуб і ФАП, то там відразу почнеться процвітання, це також є неправдою. Адже люди живуть лише там де є місце праці, або там, звідки до місця праці можна легко та швидко доїхати.
В 2000 році безпосередньо в сільському господарстві працювало 2,5 млн. осіб, в 2008 році 780 тисяч, а у 2012 - майже 500 тисяч осіб! Причиною такої сумної статистики є відсутність роботи, яка щорічно знелюднює села і жодним клубом чи амбулаторією тут не допоможеш.
Впровадження зовнішнього тестування у ВНЗ показало згубність неповноцінної освіти у некомплектних сільських школах для майбутнього сільських дітей. Створення шкільних округів з організацією підвезення дітей до школи уже не викликає сумнівів, аналогічна ситуація є й з медичними округами.
Низка відомств також здійснює свою територіальну реформу – створюються міжрайонні податкові, прокуратури, виконавчі служби, автодори, міжрайгази і тому подібне.
Набуття чинності Бюджетним кодексом значною мірою загострило проблему недосконалості наявного адміністративно-територіального устрою та невідповідності повноважень і можливостей органів місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць.
У цій роботі зведено разом цілу низку концептуальних документів та проектів законів, що можуть стати основою комплексної реформи адміністративно-територіального устрою та органів публічної влади в регіонах, районах та громадах.
На наш погляд, викладені тут проекти дають відповіді на безліч питань, які побутують серед політиків, журналістів, депутатів місцевих рад, простих громадян тощо.
Дуже прикро, що спроби реформи і у 2005, і реорганізацій у 2011 році так і не переросли у справжню реформу. Головною вадою таких спроб стала відсутність комплексного підходу до реформи і відсутність концептуального документу, в якому б кожен із зацікавлених осіб: сільський голова чи голова РДА зміг би побачити себе і своє майбутнє.