50-річний Олександр Шемет, вінницький кавеенщик та журналіст, знімає з полиці у своїй вітальні скляного бокатого кухля з металевими кришкою та ручкою. Показує напис на зворотному боці накривки.
— ”Мейд ін Вест Джермані”, — читає. — Цей кухоль був зроблений ще до знесення Берлінської стіни. Мені його подарувала колега Інна Вайсфельд десять років тому. Вона виїхала до Німеччини і створила там команду КВН ”УльмаПалата”. Одного разу попросила допомогти з матеріалом для німецького фестивалю КВН. Серед іншого вислав питання: ”Чому зозуля з годинника не підкидає яйця у чужі гнізда?” З ним команда виграла чемпіонат. У січні цього року Інна померла, а пам’ять про неї — перед очима.
Олександр каже, що з появою цього кухля друзі почали дарувати йому й інші. Але склалася традиція красти їх у різних пивних та забігайлівках.
— На цей простий кухлик друзі позарилися, бо він із минулого, радянського, життя. Ми його побачили в Донецьку. То був пострадянський дуже страшний генделик. Із такою тьотьою добротною із бабетою на голові. З плямою на стелі від того, що відкривали діжку з пивом, із ненав’язливим совковим хамством.
На п’яти полицях стелажів у кімнаті Шемета стоїть близько 100 кухлів різного розміру. Господар зізнається, що ніколи їх не рахував.
— Ось цей з Ізраїлю мені привіз Женя Майданик (директор міського палацу мистецтв ”Зоря”. — ”ГПУ”), — бере високого гранованого кухля з написом на івриті ”Макабі”. — Але він його не крав. Це зробили мої ізраїльські друзі, а Женя тільки привіз.
— А цей маленький кухоль із пісяючим хлопчиком — із Брюсселя, — показує глиняного кухлика, трохи більшого за стограмову чарку. — Цей — зі знаменитої мюнхенської пивної Burgerbraukeller, де пили пиво Ленін та Гітлер. Його я сам узяв на пам’ять. Заховав під рубашку і виніс.
Сміючись, Олександр демонструє, як ховав у Німеччині під сорочку велику скляну посудину.
— Колись я, а колись і в мене. Цей індонезійський кухлик мені друзі подарували в Одесі. Мене там на Привозі кишенькові злодії обчистили. Я розстроївся, і щоб мене розрадити, вони його купили і подарували. Сказали, що заплатили за нього грошей більше, ніж у мене вкрали. А потім призналися, що ціна йому три гривні. Але кухлик прижився вдома. З нього любить пити пиво моя жінка Світлана.
На кріслі біля стелажів лежить англійський кокер-спанієль Нюра. З нею Олександр приходить на вінницькі ігри Клубу веселих та кмітливих.
— Аби люди не так дико реагували у маршрутках на собак, я б її частіше брав із собою, — присідає до собаки, бере за передні лапи, говорить до неї. — Нюра дуже сумує без мене і поважає мою маму — вона має курей, яких Нюра дуже хоче поганяти по двору.
Господар показує оригінальні пляшки. Їх він теж колекціонує. За це товариші жартома прозвали його ”бомжем”.
— Якось їхав із фестивалю в Сочі додому і на одному з полустанків побачив цікаву пляшку, якої у мене нема, — згадує. — Вискочив за нею, а поїзд у цей час рушив, я ледве наздогнав.
Цей ”експонат” тепер лежить на горищі. Дружина примусила винести туди більшу частину колекції.
— А цю пляшку подарував мені батько Ані Грак, яка здобула титул ”Міс Вінниця-2007”, — Шемет підіймає з підлоги п’ятилітрового бутля. — Після конкурсу я приходив до Ані, брав інтерв’ю. Її папа пригощав мене домашнім вином з цієї бутилки. А коли побачив, що вона мені сподобалася, — подарував прямо з вином.