— Ви номіновані на звання “Людина року”. Наскільки для вас, керівника області, важливо отримати загальнодержавне визнання?
— Знаєте, визнання голови Вінницької облдержадміністрації на загальнодержавному рівні — це в першу чергу для мене визнання Вінницької області. Для мене важливо, аби колосальні зусилля і титанічну працю людей, які живуть у Вінницькій області, оцінили в усій Україні. Сьогодні номінують Домбровського — це означає, що у цьому заслуга майже двох мільйонів людей, які живуть і працюють в моїй рідній області. Таке ж відчуття у мене було, коли я почув своє прізвище 4 роки тому як переможця номінації “Мер року”. Тоді перемогло місто Вінниця, а не Олександр Домбровський. І цього разу, якщо я справді буду удостоєний цього звання, то, сприйму його не як визнання “Людини року”, а “Регіону року”.
— За три роки обсяги обласного бюджету збільшилися майже втричі. За рахунок чого вдалося досягти такого показника?
— Якщо говорити про такий базовий параметр економіки як бюджет, то слід зазначити, що впродовж останніх трьох років ми жодного місяця у Вінницькій області не припустили невиконання бюджету, навпаки — лише у 2007 році ми отримали рекордну суму надходжень за власними і закріпленими доходами — майже мільярд гривень. Притому, що у 2005-му цей показник був лише 350 млн. Ми повинні розуміти, що бюджет формується з кількох джерел. І тут слід говорити і про зростання зарплат, і фонду заробітної плати, а також “детінізацію” цієї сфери, і зростання кількості підприємств, які спрацювали з прибутком, активний розвиток малого і середнього бізнесу, стабільну роботу промисловості і сфери АПК, будівництво нових заводів і фабрик... Але не було б жодного результату, якби ми в області не створили відповідний клімат і середовище. Економічна стабільність, а саме так я розцінюю наші досягнення,— це результат політичної стабільності і злагодженої роботи усіх гілок влади в регіоні.
— Що вам не вдалося зробити з того, що ви планували, заступаючи на губернаторську посаду?
— Моя мета з того часу, як я обійняв цю посаду, і нині не змінилася. Це високі стандарти життя мешканців Вінницької області. Зрозуміло, що “Москва не один день будувалась”... І так само неможливо зробити за три роки те, що розраховано на більший термін. Ми почали змінювати структуру економіки області — і цей процес триває. Так, я вважаю, що значно підняли показники соціально-економічного розвитку. Цього не можна заперечувати. З погляду економіки — це прорив, але з погляду окремої людини — це дрібниці. Я б хотів, аби зарплата у Вінницькій області була б значно вищою, аби відродити село, реалізувати десятки соціальних програм... Але для цього потрібно ще працювати і працювати...
— Наскільки нині губернатори мають можливість впливати на рішення, які ухвалюють у Києві? Чи дослухаються до них у Кабінеті Міністрів та у Секретаріаті Президента?
— Губернаторів у сучасній системі взаємовідносин “центр — периферія” зробили практично заручниками всіх конфліктних ситуацій. Вони відповідають за все, що робиться в регіонах, втім, не мають усіх важелів впливу та інструментів для вирішення цих моментів.
Коли в Києві вирішують, яку школу у Вінницькій області слід будувати, а яку ні, яке обладнання купувати в той чи інший ФАП, а яке не треба, про яку самостійність може йти мова? Інколи нас просто не хочуть чути.
До того ж коли уряди змінюються раз на рік, неможливо вибудувати стабільну систему відносин із Кабміном, адже їхні пріоритети не завжди збігаються. У державі повинна існувати і ефективно працювати регіональна політика, з регіонами мають рахуватися.
— Якою, на вашу думку, має бути ідеальна модель взаємовідносин Центру та регіонів?
— Ми не плекаємо ілюзій, а тим паче розуміємо, що ідеального нічого немає, втім, прагнути до ідеального можна і навіть треба. Ми повинні розуміти, що держава може стати потужною і міцною лише тоді, коли спиратиметься на тисячі відповідальних людей, що працюють у владі на рівні села, міста, області. Штучні бар’єри між рівнями влади повинні бути подолані. Все, що стосується майбутнього регіонів, повинно обговорюватися з регіонами, а не у колі київських чиновників. Результат буде тоді, коли буде нормальна ефективна співпраця. Тому я вважаю, що повинна існувати спеціальна рада регіонів, яка б об’єднувала регіональних керівників усіх рівнів — від губернатора до сільського голови. Цей орган був би не формальним, а дієвим інструментом комунікації між центральною владою і місцевою.
— Знаєте, визнання голови Вінницької облдержадміністрації на загальнодержавному рівні — це в першу чергу для мене визнання Вінницької області. Для мене важливо, аби колосальні зусилля і титанічну працю людей, які живуть у Вінницькій області, оцінили в усій Україні. Сьогодні номінують Домбровського — це означає, що у цьому заслуга майже двох мільйонів людей, які живуть і працюють в моїй рідній області. Таке ж відчуття у мене було, коли я почув своє прізвище 4 роки тому як переможця номінації “Мер року”. Тоді перемогло місто Вінниця, а не Олександр Домбровський. І цього разу, якщо я справді буду удостоєний цього звання, то, сприйму його не як визнання “Людини року”, а “Регіону року”.
— За три роки обсяги обласного бюджету збільшилися майже втричі. За рахунок чого вдалося досягти такого показника?
— Якщо говорити про такий базовий параметр економіки як бюджет, то слід зазначити, що впродовж останніх трьох років ми жодного місяця у Вінницькій області не припустили невиконання бюджету, навпаки — лише у 2007 році ми отримали рекордну суму надходжень за власними і закріпленими доходами — майже мільярд гривень. Притому, що у 2005-му цей показник був лише 350 млн. Ми повинні розуміти, що бюджет формується з кількох джерел. І тут слід говорити і про зростання зарплат, і фонду заробітної плати, а також “детінізацію” цієї сфери, і зростання кількості підприємств, які спрацювали з прибутком, активний розвиток малого і середнього бізнесу, стабільну роботу промисловості і сфери АПК, будівництво нових заводів і фабрик... Але не було б жодного результату, якби ми в області не створили відповідний клімат і середовище. Економічна стабільність, а саме так я розцінюю наші досягнення,— це результат політичної стабільності і злагодженої роботи усіх гілок влади в регіоні.
— Що вам не вдалося зробити з того, що ви планували, заступаючи на губернаторську посаду?
— Моя мета з того часу, як я обійняв цю посаду, і нині не змінилася. Це високі стандарти життя мешканців Вінницької області. Зрозуміло, що “Москва не один день будувалась”... І так само неможливо зробити за три роки те, що розраховано на більший термін. Ми почали змінювати структуру економіки області — і цей процес триває. Так, я вважаю, що значно підняли показники соціально-економічного розвитку. Цього не можна заперечувати. З погляду економіки — це прорив, але з погляду окремої людини — це дрібниці. Я б хотів, аби зарплата у Вінницькій області була б значно вищою, аби відродити село, реалізувати десятки соціальних програм... Але для цього потрібно ще працювати і працювати...
— Наскільки нині губернатори мають можливість впливати на рішення, які ухвалюють у Києві? Чи дослухаються до них у Кабінеті Міністрів та у Секретаріаті Президента?
— Губернаторів у сучасній системі взаємовідносин “центр — периферія” зробили практично заручниками всіх конфліктних ситуацій. Вони відповідають за все, що робиться в регіонах, втім, не мають усіх важелів впливу та інструментів для вирішення цих моментів.
Коли в Києві вирішують, яку школу у Вінницькій області слід будувати, а яку ні, яке обладнання купувати в той чи інший ФАП, а яке не треба, про яку самостійність може йти мова? Інколи нас просто не хочуть чути.
До того ж коли уряди змінюються раз на рік, неможливо вибудувати стабільну систему відносин із Кабміном, адже їхні пріоритети не завжди збігаються. У державі повинна існувати і ефективно працювати регіональна політика, з регіонами мають рахуватися.
— Якою, на вашу думку, має бути ідеальна модель взаємовідносин Центру та регіонів?
— Ми не плекаємо ілюзій, а тим паче розуміємо, що ідеального нічого немає, втім, прагнути до ідеального можна і навіть треба. Ми повинні розуміти, що держава може стати потужною і міцною лише тоді, коли спиратиметься на тисячі відповідальних людей, що працюють у владі на рівні села, міста, області. Штучні бар’єри між рівнями влади повинні бути подолані. Все, що стосується майбутнього регіонів, повинно обговорюватися з регіонами, а не у колі київських чиновників. Результат буде тоді, коли буде нормальна ефективна співпраця. Тому я вважаю, що повинна існувати спеціальна рада регіонів, яка б об’єднувала регіональних керівників усіх рівнів — від губернатора до сільського голови. Цей орган був би не формальним, а дієвим інструментом комунікації між центральною владою і місцевою.