— На початку минулого століття 36-річного офіцера Гавриїла Марєнкова з Росії відправили на службу до Вінниці, — каже жінка. — Його призначили слідкувати за порядком у місті.Через три роки Марєнков на вінницькому залізничному вокзалі познайомився із 20-річною Дар’єю, майбутньою дружиною.
— Дар’ї якась незнайомка дала потримати кошика. Жінка довго не поверталася, — веде далі Франкевич. — Через півгодини з корзини почувався дитячий плач. Там лежала дівчинка. Серед речей — записка: ”Дитина не хрещена, якщо неважко — охрестіть”. Бабуля понесла підкидиша в поліцію на вокзалі.
Перед входом до поліцейської дільниці дівчину зустрів високий чоловік у формі з довгими вусами.
— Це був городовий Вінниці — наш дідусь Гавриїл, — продовжує жінка. — Бабуля одразу йому сподобалася. Через рік вони побралися.
Обоє до цього вже були одруженими.
— Бабулю ще зовсім юною мама насильно віддала заміж за Павла Левицького, — веде далі Франкевич. — Вона втекла у Вінницю, знайшла тут роботу гувернантки та залишилася жити. Через пару років Левицький помер.
Схожа історія була й у Марєнкова. Коли перевели на службу до Вінниці, дружина Тетяна втекла з коханцем за кордон.
У 1910-х роках Гавриїл та Дар’я були знатною родиною у місті. Марєнков продовжував служити городовим. Жінка мала три м’ясні лавки.
Під час революції чоловіка тримали у в’язниці, вибивали зізнання, де ховає коштовності та гроші. У родини забрали все.
— Коли дідуся відпустили з тюрми, його скрутив параліч, — зітхає Франкевич. — Через десять років він помер. Бабуля після нього ні з ким не сходилася. Сама померла у 1965 році.
Ані від першого шлюбу, ані від другого Марєнкови дітей не мали. Франкевич — онучка рідної сестри Дар’ї. На старості та запросила Лідію до себе жити в будинок на вул. Острозького у Вінниці. Його збудував 1913-го чоловік Гавриїл. Оселя досі стоїть біля газової контори. Сьогодні там мешкає Лідія Франкевич і ще дві сімї‘ї, які не мають відношення до родини Марєнкових.