Відеосюжет можна переглянути тут (починається з 19 хв 45 сек)
За комп’ютером, підпертий стільцями, повернутий до світу спиною. Він поринає у віртуальність, де не видно його тіла. Де не чути, як від болю і безпорадності стогне душа. Ми застали Олега так, як він живе близько двох років. Мати попередила – одягне сина тільки для інтерв’ю. Він не витримує найлегшого дотику до шкіри.
Кожен рух сина Ірина робить замість нього. Хлопець не здатен самостійно навіть повернути голови.
Олегу – двадцять три. Таким, як зараз, його зробила не рідкісна недуга, а, як здавалося спершу рідним, легка незручність. Це нейрофіброматоз – захворювання нервової системи. Воно вражає приблизно одну людину з п’яти тисяч.
Хвороба вкриває тіло своєї жертви дрібними пухлинами. Нарости доброякісні, і ростуть дуже повільно.
Від народження Олег мав ці відмінності у зовнішності. На руках, ногах, на голові. Навіть під шкірою були пухлини. Діагноз лікарі визначили хлопцеві у десять років. Але тоді зауважили, це – лише косметичний дефект і нічого турбуватися. Так він і ріс. Абсолютно безтурботним хлопчиною. Допоки, каже мати, два роки тому не почав здавати. Віднімало ноги, тіло судомило. Олег уже не міг вільно пересуватися.
Лікарі виявили велетенську пухлину на шиї Олега. Недуга дісталася центральної нервової системи. Проте, переказує мати, вінницькі хірурги не бралися оперувати юнака. Через великий ризик такого втручання. А неофіційно радили шукати народні методи для порятунку хлопця.
Минав час. А хвороба прогресувала. Пухлина, звісно, нікуди не зникла. Синові Ірини стає все гірше. Олег уже не може ходити. Руки практично не працюють. Раніше він хоч комп’ютерну мишку тримав. Зараз навіть їсть із трубочки і живе на знеболювальних.
Останні тижні Олегу вкрай тяжко витримувати біль. Мати і на хвилину боїться відпустити голову сина. Юнак не може контролювати свого тіла.
Він перетерпить і знову, ніби нічого не сталося, говоритиме далі. Про те, як розважає себе переглядом каналу «Дискавері». Як шукає в Інтернеті собі допомогу. Лише про самотність Олег промовчить. І що вийти на люди йому соромно. Та й ні до кого. Ніхто до нього не ходить. Та й сам не пам’ятає, коли був на вулиці.
Мати розуміє, медики бачать у її синові безнадійного пацієнта. Їм відмовили у Вінниці, не взялися і в Києві.
Жінка сама взялася шукати шанс для свого сина. У Стамбулі, каже, його дають. І мати готова ризикувати. Страшно дивитись, як твоя дитина згасає на очах.
(097) 437 51 99 Ірина Купрієнко, мати Олега
Ірина вже отримала приблизний прайс на послуги у закордонній клініці. Двадцять шість тисяч євро – ціна планової операції. Плюс транспортування, обстеження, перебування в стаціонарі. Мати навіть боїться думати, скільки це грошей. А найстрашніше, що взяти їх ніде. Невже це означає, що в Олега немає шансу?
Мати розуміє, повинна вичерпати всі можливості, аби врятувати сина. Вона не чекає дива, лише прагне, аби в неї не відбирали надії.
Олег змалечку мріяв, що як виросте, обов’язково стане медиком. Два роки провчився в інституті на факультеті фізичної реабілітації. Хотів допомагати іншим. Та за іронією долі, сам шукає порятунку у людей. І залежить від лікарів.