Історія Наталії Жукової, районної керуючої Західного регіону мережі «АТБ», дійсно унікальна. За своє життя вона встигла пожити в чотирьох містах, причому три з них вона змінила буквально за останні два роки. І не через власні примхи, а через війну на сході України. Разом із родиною з розгромленого Луганська вона втекла в місто Щастя, де через лічені тижні після переїзду Наталії також розпочалися бойові дії. Статус двічі переселенки не зломив її волю до нових звершень, а оточення бачить в ній, передусім, справжнього професіонала, відповідальну людину та відважну жінку.
– Наталіє Василівно, через відомі події та постійні переїзди за неповні два роки Ви працювали в магазинах «АТБ» у трьох різних містах. А як потрапили до торгівлі?
– В компанію я прийшла в 2008 році на посаду заступника керуючого магазином у Луганську. На той час я не мала досвіду в цій сфері, оскільки більше ніж 12 років пропрацювала в системі комунального господарства. Але я потрапила у дуже хороший колектив, який мене багато чому навчив. Керуюча (до речі, це була жінка із Запоріжжя) розповіла мені про стандарти роботи мережі.
– Але і для Вас Луганськ не був рідним містом…
– Так, я сама родом із Західної України, з Рівного. Луганськ став для мене другою домівкою. Тут я прожила зі своєю родиною 22 роки. До подій 2014 кожен із членів нашої сім'ї мав стабільну роботу, впевненість у завтрашньому дні, тобто цілком налагоджене життя. Ми планували майбутнє для своїх дітей. Але тим планам не судилося втілитися у життя.
– Чи можна було тоді припустити, що ситуація розвиватиметься саме таким чином?
– Ні. На момент захоплення будівель ми зовсім не думали про це, як про щось серйозне. У вихідні дні жителі міста більше з цікавістю, ніж зі страхом, спостерігали за дивними мітингами, адже ніхто не міг і припустити, у що це може перерости. Пізніше над містом почали часто кружляти літаки, люди стали побоюватися виходити на вулиці, обстановка ставала більш напруженою. Коли ж стався вибух в обладміністрації (там було близько 20 жертв), ми почали відчувати наближення чогось жахливого. Раніше, слухаючи про військові конфлікти в інших країнах, думали, що це щось далеке, ніяк не чекаючи, що це може торкнутися і нас. З кожним днем ставало все гірше. Часто обстріл починався вночі і тривав до ранку. Тоді не спав ніхто. Хоча населення спочатку не поспішало виїжджати. Адже не просто було усвідомити усю складність і неминучість подій. Людині важко залишити свій дім, роботу, друзів…
– Як посадова особа Ви відповідали за колектив, що складався з багатьох людей. Як Вам працювалося у той час?
– Тоді ще супермаркети «АТБ» працювали – до моменту відключення електрики в липні 2014 року. Частина співробітників звільнилася або виїхала з міста. З тими, хто залишився, ми ночами контролювали збереження товару в магазинах, адже у місті почастішали випадки грабежів. У серпні, після початку активних обстрілів, масових руйнувань і людських жертв, ми з родиною вирішили виїхати з міста.
– Не вважаєте, що рішення було запізнілим?
– Частково, бо коли ми від'їжджали, не було ні світла, ні зв'язку, мобільні телефони не працювали. Ми вирушали в дорогу без речей, навіть не знаючи, куди їдемо, як прийме нас українська сторона. Адже щоб городяни не залишали місто, в Луганську розповідали нісенітниці, залякували людей. Ми вже потім зрозуміли, що усе це неправда. Ми їхали в місто Щастя, де працював магазин «АТБ», який я свого часу відкривала. Тамтешня керуюча буквально щодня в певний час приходила на контрольно-пропускний пункт і дивилася, чи не виїжджає з Луганська хтось із наших співробітників. Допомагала усім. Зустріла і мене з сім'єю.
– Як потім з'ясувалося, Ви потрапили буквально з вогню до полум'я. Це так?
– Співробітники магазину в Щасті підтримали мене. Наприклад, знайшли квартиру, де ми місяць жили безкоштовно, допомогли речами. Але 2 вересня 2014 року почався обстріл цього міста. Снаряд потрапив до супермаркету «АТБ» і зруйнував його. Ми більше не могли залишатися. Терміново нам знову довелося виїжджати.
– Так Ви потрапили до Вінниці. А як склалася Ваша доля в нашому місті?
– У Вінниці я із самого початку відчула себе досить комфортно. Звичайно, були побоювання щодо мовної проблеми, адже я знала, що тут усі спілкуються українською. Вважала, що мене ніхто не розумітиме. Але приїхавши сюди, я усвідомила, що тут немає цієї проблеми. Крім того, мені знову допомогла корпорація «АТБ». Передусім тим, що знайшла і сплатила житло. Для нас це було найважливіше. Адже нас четверо, необхідно було десь розміститися. Я вважаю, що мені пощастило – пощастило працювати в компанії, яка турбується про своїх співробітників. Я рада, що потрапила саме сюди. У Вінниці взагалі всі набагато простіші та доброзичливіші, ніж у Луганську. У нас прекрасний колектив, я познайомилася з чудовими людьми, у мене з'явилися нові друзі. Працювати тут цікаво.