На три чверті повний театральний зал: багато молоді, студентства, сотні розумних, зацікавлених очей. Пара десятків хвилин очікування, світло остаточно у залі гасне і ось, вийшовши на сцену, музики здобувають перші звуки. І вони одразу ж занурюють всіх присутніх в містичний світ, закидують аж у Індію (так зветься додаток-сюїта, що прикладається до „Цинамону”). У фантасмагоричну казку, де знаходиш „присутність у хащах тритонів, драконів, ґрифонів, піфонів” та „чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води, або голос, який шепоче: “Устань і йди!””
Юрій Андрухович під час перформансу на сцені постійно змінює ролі: то він соліст, то диригент, то актор, а то й просто сторонній глядач, що вмостившись на стільці уважно слухає пристрасну музику Karbido. Ці польські арт-рокери – умільці створювати психоделічні звуки прозорими та глибокими, розкочувати хвилі та здіймати бурі, шепотіти ледь чутно та завмирати раптово, граючись зі звуками.
„Ми бажаємо вам гарних видінь” - мовить автор, і зал поринає у темряву, концентруючи увагу на прямокутнику екрану, що на ньому VJ-група «КУБ» розміщує свої об’єкти-асоціації, надаючи маревам уяви певних форм та кольорів. Екранні етюди вдало доповнюють вигадливі сюжети на тему розпаду внутрішнього та зовнішнього світів. Загалом, 12 звукових картин, сповнених образами комічними та трагічними, відзвучали у вінницькому театрі „поміж дахами, балконами й вивісками”.
Чуттєве „Танго „Біла троянда” пристрасно оспівувало „перші ніжні поривання, поцілунки і зітхання” розповідаючи про палке кохання. Завдяки розповіданням-розспівам оживали персонажі, що мешкали колись у старому Станіславі (і тут ввижалося мов блукаєш вуличками славетного міста й всотуєш його колорит), а також, ті герої, що народилися й померли лише в уяві автора (химерні створіння та тварини, екзотичні птахи і рослини).
Згадавши про те, що першої частини триптиху "Самогон" Вінниця не бачила (в програмі минулого туру нашого міста не було), Юрій Андрухович, до безмежної радості присутніх, презентував декілька номерів зі своєї минулої спільної з музикантами роботи („Козак Ямайка”, кримінальні сонети), яку називає „сповненою більш буденними настроями”, в порівнянні з трагічним „Цинамоном”.
Під час післяконцертного спілкування з журналістами та студентами пан Юрій не лише знову розповів про те, як народилася ідея виступу з поетичними читаннями разом з музикантами з Karbido на фестивалі Бруно Шульца, але й говорив про потрібність протистояння цензурі, розповідаючи про свою участь у програмі „АнтиНЕК”. Визнавав, що в залежності від кола спілкування, не гребує матірними словами („Ну от, наприклад, з Подерев\'янським неможливо ж без мату розмовляти!”) та казав, що не бачить необхідності в існуванні літературних сайтів, лишаючи Інтернет новинам та політиці.
Також автор віддав належне професійності польських музикантів і посміюючись розповідав про барабанщика-швейцарця Цумтора, якого називає „фанатом східної Європи та людиною екстремальних схильностей” на кшталт куштування найнароднішої алогольно-тютюнової продукції країн в яких він буває. Саме Петер-Конрадин Цумтор приклав руку до початкового суто електронного варіанту музичного супроводу, яке готував гурт Karbido для Андруховича, додавши партії ударних, що їх він висилав електронною поштою польським музикам з рідної Швейцарії. Адже з самого початку програма готувалася у супроводі електронних семплів, або, як сам Андрухович каже, в форматі "для трьох комп’ютерів та голосу". Своїм втручанням швейцарцеві вдалося радикально змінити характер кінцевого результату, повернувши звучання справжніх інструментів.
Письменник стверджує, що не жалкує з приводу того, що його не вивчають у школі, адже визнає, що поки система освіти лишається за характером такою, що чинить тиск на учня фактом оцінки, програмні літературні твори не будуть добре засвоюватись. Також пан Юрій поки не розкриває змісту своєї нової книжки, кажучи лише, що та міститиме опис міст розташований в алфавітному порядку.
Автор признається, що йому не хочеться розподіляти свою творчість на поезію, на прозу, на перекладацьку роботу, публіцистику, есеістику та таке інше. Мрією його є творити так, аби складно було визначити чим саме є твір, щоб його могло бути сприйнято і як вірш і як оповідання, і як есей і як роман. Щоб один і той самий текст набував багатозначності та не мав чітко визначеного жанру. Отже, еквілібристика на межі жанрів у Андруховича стосується не лише залучення музики та візуалізацій у читання, але також у варіативності в написанні.
Десь поміж двотисячними, поміж десятими (роками, себто) відзвучали останні акорди Karbido та бурхливі овації. Є привід вважати вінницький концерт найтеплішим та найщирішим в турне. Тож очікуймо від класика третьої частини з назвою „Абсент” та музикантів, гортаючи тим часом сторінки та прокручуючи аудіо-записи Юрія Андруховича.