Залиті сонячним світлом характерні одеські дворики зі старовинними балкончиками з яких мами та бабці ось-ось виглядатимуть своїх чад, що тут, на дитячій площадці, серед типових, напівзламаних, але таких рідних гойдалок, качалок та пісочниць грають у свої безтурботні ігри. Коли вони підростуть, хтось із них обов’язково ностальгуватиме за перекошеною гойдалкою та невеличкою ігровою драбинкою, ба, навіть за шиною, що, лежачи серед двору, доповнює пейзаж.
Для молодої художниці з Одеси виставка у Вінниці важлива ще й тим, що це місто в якому вона народилася. Її малюнки – це портрети різних предметів: автівки та взуття – найбільш характерні з них. Веселі кольори та акцент на деталі олюднюють прозаїчні речі, роблять їх знайомими та розкривають характер власника та й самої речі.
Вінничани, що завітали на відкриття виставки мали чудову змогу поспілкуватися з представниками творчої еліти міста-„перлини біля моря” і це було надзвичайно цікаво, адже люди, що живуть в Одесі, завжди славились своїм особливим колоритом та життєрадісністю. Представники одеського арт-центру Олександра Коробчинського підкреслили, що наразі одесити мають змогу насолодитися збірною виставкою вінницьких художників, що знаменує початок співробітництва художніх осередків міст.
Сама ж художниця, випромінюючи оптимізм, розповідала про просту життєву математику, яка дала назву виставці – коли зустрічаються двоє та стають парою (його кеди оселяються надовго у її прихожій, а її велосипед на балконі знаходить собі пару у його велосипедові), складеться родинна арифметика і їх стане троє (і тоді дві прищіпки на мотузці для білизни уже символічно промовляють про стабільність, а три про утворення нової родини).
Єдиний портрет на виставці спочатку здається незвично похмурим на загальному фоні. Було цікаво дізнатися кого ж на ньому зображено. Ось що відповіла художниця: „Ну, это не кто-то определённый. Но, потом оказалось, что в нём собраны узнаваемые черты моих хороших друзей, это обнаружилось уже позже, когда, нарисовав картину и включившись снова в реальный мир, я увидела это сходство.”
- Вы очень метко передаёте характер человека через вещи, которыми он владеет или которые его окружают, а как же классические портреты?
- Я рисую и их, но мне они кажутся излишне фотографичными и реалистичными, я не нашла пока той техники в которой мне хотелось бы передать черты характера. Есть желание сделать портрет в более авангардной манере, но я не готова пока так сходить с ума в плане живописи и думаю отложить эти поиски на другое время. Друзей же я часто рисую в шаржах, прекрасно передавая портретное сходство.
- Вы подчеркнули, что выставка знаменует своей тематикой завершение для Вас определённого жизненного этапа. Так что же ждёт Вас в будущем, лет, скажем, через 10?
- Я не хочу смешить Бога, рассказывая о планах, тем более пока, чётко оформившихся, собственно и нет. А вообще, думаю, что и через 10 лет рисовать я конечно буду, вот только больше времени буду посвящать организаторской работе. У меня есть организаторская жилка, люблю устраивать творческий процесс. Моя мечта - организовать художественную школу для обездоленных детей. Наша группа занимается сейчас социальным проектом и мне важно, чтобы из этих детей вырастали нормальные граждане Украины. Потому что человек без родителей, без воспитания – одинокий волк. Может быть, я не смогу помочь многим тысячам, но, по крайней мере, сотне детей мы поможем найти своё место в жизни.
Хочеться побажати Насті успіхів у такій благородній справі. Вона своєю творчістю вчить бачити незвичне у звичному. Можливо експерименти з пензлем та фарбами у цих дітей і не стануть покликанням та головне аби була присутня сила бажання творити, адже світ завжди відкритий для цього.
Завітайте у АртШик на виставку Насті Кириліної, що продовжуватиметься до 25 серпня, аби й перед вашими очима ожили яскраві картинки дитинства, а буденні речі розкрили свої виразні риси.