Ексклюзивне інтерв'ю Миколи Джиги

21.09.11 14:17 5623

Генерал-губернатор

Ексклюзивне інтерв'ю Миколи Джиги

Голова Вінницької облдержадміністрації Микола Джига – відомий прихильник здорового способу життя. Завжди підтягнутий, завжди зібраний, йому не даси його 62 роки. Він агітує робити зарядку. Грає у теніс, не боїться з'явитися у плавках у басейні під прицілами телекамер. Любить поезію і часто цитує вірші. Зараз він займається розвитком області і їздить районами, спілкуючись з мешканцями. Але були часи, коли головне коло співрозмовників Миколи Джиги були бандити, злодії та рецидивісти. Колишній головний слідчий, начальник міліції Кіровоградської області, головний УБОЗівець України, начальник Національного Бюро Інтерполу, перший заступник міністра МВС і сам майже міністр... Генералу Миколі Джизі є що згадати. Про гучні справи, які він вів, про стажування у ФБР, про вибух у вінницькому ліфті та про Юрія Луценка Микола Джига розповів у ексклюзивному інтерв'ю газеті "Місто".

– Миколо Васильовичу, існує думка, що людина, яка пропрацювала довгий час в органах внутрішніх справ, залишається міліціонером назавжди. Чи правда це? І чи залишилось у Вас щось таке?..

– ...міліцейське? Безумовно! 35 років служби відкладає відбиток на характер, поведінку, на спосіб мислення. Це професійна деформація. Але я себе вважаю в першу чергу юристом. За освітою я юрист, а моя спеціалізація – слідчий. Тому у мене "міліцейщини" не так багато, як, можливо, у деяких інших.

– Ви працювали у міліції, були народним депутатом, зараз губернатором, на якій посаді більше подобається?

– Найкраще було працювати слідчим у районі. Коли був лейтенантом, дуже любив форму. У мене завжди була найкраща форма у найкращому стані. Робота слідчого була дуже цікава. Це постійний пошук, постійна розумова діяльність. Кожен день до мене приводили по 5-6 заарештованих (за крадіжки та несплату аліментів). Пам'ятаю мою першу справу. Це був злісний "аліментщик". Він був заарештований, сидів у моєму кабінеті і розказував про своє життя. Я слухав, який він нещасний, і разом з ним ледь не плакав. А у нього була одна мета, щоб я його звільнив з-під варти. У той час слідчий мав право на 3 дні затримати людину і сам звільнити. Я цього "аліментщика" звільняю, ледь не розцілувалися з ним. А після цього він як "рвонув" – і ми його 2 роки шукали. Через нього у мене було стільки неприємностей...

– А які справи найбільше запам'ятались, що вважаєте своїми здобутками?

– Мені зазвичай давали такі справи, які ніхто не міг довести до логічного завершення. Можливо, вони були не складні, у плані громадського резонансу, але були складні у плані доказування, у плані визначення винних чи потерпілих. Багато вів справ, які були на контролі і у Києві, і у Москві, і ніхто не міг з ними впоратись. Пізніше, коли я вже працював у міністерстві, то брав участь у розкритті вибуху на стадіоні "Шахтар", розстрілу народного депутата в аеропорту Донецька Щербаня, убивства Вадима Гетьмана. Тобто ціла серія резонансних важких, тяжких злочинів, які мені довелось розслідувати. Ну, і відома вам справа про зникнення журналіста Гонгадзе.

– Ви також вели справу про вибух у вінницькому ліфті у 2000 році…

– Справа Попіка. Я не буду називати прізвища, але ми підібрались до виконавців, тих, хто це організовував. Коли Кучма почув, він грюкнув кулаком по столу: "Що ж це таке робиться?" І міністр мене відправив у Вінницю, тут ще Валерій Бевз був начальником міліції. Я привіз із собою половину УБОЗу. Була тотальна чистка – ми "крутих", які тут були, всіх порозганяли. Ми були на правильному шляху. Але потім мене відкликали, дали розслідувати справу генерального директора підприємства "Нафтохімік" в Кременчуку – зухвале викрадення і потім розстріл. А згодом і справа Гонгадзе, і ця вінницька справа відійшла на задній план. Її упустили, не довели до кінця, і так вона залишилось нерозкритою.

– У Вінниці ще багато нерозкритих резонансних справ: вибухи у маршрутках, замах на мера Дмитра Дворкіса…

– Я тримав на контролі справу викрадення онука Юрія Іванова. І, слава Богу, дитину знайшли. Розслідуванням вибухів у маршрутках не займався, і замахом на Дворкіса теж. Коли я був начальником УБОЗу, то всі етнічні угруповання були взяті на централізований облік. Ми всіх пересадили. У кінці 90-х, на початку 2000-х я разом з Кравченком (Юрій Кравченко, міністр МВС 1995 – 2001 рр.– Авт.) "почистив" всю Україну.

– Ви завжди стверджували, що не вірите у самогубство Юрія Кравченка, Ваша думка не змінилась?

– Ні. Це не самогубство.

– А Вам погрожували?

– Якісь анонімки приходили, але щоб реальні погрози... Я ніколи не ходив з охороною. Знаєте, які зараз наші новоявлені начальники: не встигне отримати посаду, а уже біля нього охоронці ходять спереду і ззаду, носять портфелі, телефони, тримають передавачі у вусі. Так, тут є у мене помічник, але на фіззарядку ходжу сам.

– Чи доводиться зараз стикатися з людьми, які фігурували у кримінальних справах, що Ви розслідували?

– Безумовно, такі люди зустрічаються, але це рідко буває. Це було вже давно, і багатьох з фігурантів тих кримінальних справ вже немає в живих. А з тих, яких на високому рівні підозрювали, то я їх і зараз бачу. Не буду називати, але інколи приїжджають до мене.

– І які стосунки з ними?

– (іронічно посміхається – Авт.) Друзья...

– Ви проходили стажування у ФБР, чого там навчились?

– У 1998 році 2 тижні був у Сполучених Штатах Америки у складі групи з України. Ми вивчали, як боротися із наркотиками, проблеми боротьби із підробкою грошей, вивчали систему відслідковування роботи грального бізнесу в Атлантік-Сіті. Нас також запросили на святкування Дня Незалежності біля Білого дому, і наша делегація стояла у ВІП-зоні поруч із губернаторами, сенаторами, конгресменами. Пам'ятаю, що ми були такі всі набундючені, поважні... Підходять до нас дві дівчинки, років по сім, і питають перекладача: "А хто це такі?" А він каже: "Це делегація з України". А вони запитують: "Як на їх мові буде "Smile!" Перекладач каже: "Посмішка". І вони, ці дівчатка, стали перед нами і кричать: "Посмішка! Посмішка! " Я вважаю, що вміння розмовляти з людьми – це 50% успіху влади. На жаль, коли буваю у районах, мені кажуть: "До ваших голів адміністрації не можна підійти, такі вони поважні".

– Біля керма районів з'являються колишні міліціонери. Наприклад, Василь Поліщук, колишній керівник обласної міліції нещодавно став головою Калинівського району…

– Думаю, він зробить дуже багато хорошого у цьому районі. Він пройшов потрібну школу. Той, хто в міліції працював і дійшов до певних висот... Це не так просто дається. Повірте, у міліції ніякі "дяді-тьоті" не допоможуть, там не виживеш, якщо ти просто посередність. Там потрібно глибоко розбиратися і постійно "пахати". Той, хто в міліції працює, хто професійно грамотний, хто вміє з людьми спілкуватися і допомагає людям, він обов'язково буде генералом. А хто прийшов заробити – закінчить або тюрмою, або його виженуть.

– До Юрія Луценка як ставитесь? В одному з інтерв'ю казали, що він "гарний хлопець, але поганий міністр".

– Так, я це казав, і це так і є. Взагалі, у своїй поведінці він дуже приємна людина. Мені він навіть був симпатичний, мені подобались його прості стосунки з особовим складом.

У нас, у міліції, як вважалось? Чим більше кричиш, чим більше принижуєш – тим кращий начальник. Мене навіть осуджували, за те, що не кричав. Ось приїхав до мене один дуже великий чин, коли я працював начальником міліції, подивився, як я працюю, і каже: "З нього нічого не буде: "дякую" всім каже, "будь ласка", це "інтелігентік" – з нього не буде начальника". Така логіка. А у Луценка цього не було. Але є інший бік медалі – він не міг залишити своєї політичної діяльності. Міністр внутрішніх справ не повинен цього робити. Коли я став головою комітету (Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради.– Авт.), то зустрічався з ним. Ось ніби нормально розмовляєш з ним, а виходить він з кабінету, стає на трибуну і його знов "заносить" у політичні нетрі. Ну і вийшло так, що ми поскандалили.

– Ви були головою тимчасової слідчої комісії ВР по розслідуванні діяльності Луценка, коли він був міністром?

– Так. Те, у чому він зараз звинувачується – це десята доля того, що він зробив. Він використовував службовий літак, на вихідні літав у Крим з родиною. Зброю роздавав. Міністр МВС має право нагороджувати іменною бойовою зброєю. Гарний подарунок, кожному чоловіку хочеться його мати. От Юра Луценко на день народження виписує зі складу пістолет "Глок" або "Форт". А він коштує тисячу доларів. На півмільйона гривень Луценко роздав державної зброї. Я йому казав: "Юро, ти – молодий, не лізь у політику, і не роздавай нічого. Це державне, за це відповідати доведеться". А зараз мені його суто по-людськи шкода, бо він по своїй наївності та дурості скочив у халепу, не знаючи, що таке МВС, що це за машина. Посада міністра МВС – найнебезпечніша, з точки зору політики. Крісло міністра – це електричний стілець, неправильно натиснув кнопку – ти згорів. Він цього не розумів.

– Через це Ви відмовились від посади міністра, коли запрошували?

– Мені пропонував прем'єр Янукович Віктор Федорович, і було його подання у Верховну Раду. Я був згоден, але Олександр Мороз (спікер ВР … роки.) тоді бачив іншого і голосування не відбулось.

– В одному з Ваших інтерв'ю було сказано, що допомагали робити перші кроки у політиці Юлії Тимошенко...

– Так. Коли я працював у Кіровограді (1996 рік), вона йшла у народні депутати. Хочу сказати, що їй серйозно допомогли, сама б вона тоді не пройшла. За нею стояв тоді Лазаренко і, думаю, потужний капітал. Єдине, що вона для мене добре зробила – змусила кинути курити. Просто сказала: "Микола Васильович, киньте курити з сьогоднішнього дня". Я кажу: "Давайте так: якщо Ви перемагаєте на виборах – я кидаю курити, якщо ні – я продовжую". Вона пройшла у Верховну Раду, і я кинув курити.

– І до цього часу не курити?

– Ні.

– На Ваших очах пройшла трансформація міліції від радянської до української. На Вашу думку, багато змінилось?

– Я завжди кажу: міліція – це специфічна сфера обслуговування людей. Найкраще це описав Сергій Міхалков у своєму вірші "Дядя Стьопа". Там він зрозуміло, для простої людини описує, чим має займатися міліціонер – допомогти тому, тому і тому. На жаль, так сталося, що міліція сприймається у нас як орган для залякування. А вона повинна виявляти злочини, викривати злочинців і робити це кваліфіковано та зрозуміло для оточуючих. Оця засекреченість у деяких службах дуже шкодить іміджу держави. Фактично, починаючи з 90-го року, у міліції нічого не змінилося. От ми багато говоримо про корупцію, а у правовому плані практично нічого не зроблено.

– Але нещодавно ухвалений новий закон про протидію корупції...

– Закон вийшов, а механізму його реалізації практично немає. Що треба зробити? У структурі МВС повинно бути антикорупційне бюро, його потрібно створити на базі УБОЗу. І це зробити просто необхідно. Сьогодні міністерство потребує реформування. Потрібно віддати частину повноважень муніципальній міліції, начальник якої має підпорядковуватись меру. Щоб місто на себе взяло контроль над дільничними, над ДАІ, екологічною міліцією і службою у справах неповнолітніх. Тоді б у мера були важелі впливу. А от боротьба із організованою злочинністю і карний розшук – це має бути централізовано. Потрібно зняти з міністра відповідальність за те, що якийсь дільничний когось ударив. У нас 250 тисяч правоохоронців, за всіма не услідкуєш.

– Вам було важко "перемкнутися" із міліцейської роботи на господарську, тим паче, що Вінницька область – аграрна?

– Зараз вже адаптувався до цивільного життя. Взагалі, до останнього дня мені не вірилось, що я можу бути губернатором. Я працював у Верховній Раді, збирався летіти на презентацію до Единбурга, Шотландія. Мені відкрили візу і через тиждень я мав вилітати. І тут дзвінок з адміністрації Президента: "Микола Васильович, зайдіть будь-ласка до нас". Я приходжу, а мені кажуть, ну як у радянські часи: "Єсть мнєніє...". Я кажу: "Це ж не по моєму профілю!" – "Потрібно. Ви повинні туди поїхати". Довелось залишити всі мої мрії щодо Единбурга і другого червня 2010 року я приїхав сюди.

– Не шкодуєте?

– Зараз ні. А тоді думав пропрацюю трохи більше, ніж Демішкан (Володимир Демішкан – з 6 квітня по 26 травня 2010 голова Вінницької ОДА. – Авт.) і піду назад у парламент.

– Що було найскладніше?

– Зміна місця завжди пов'язана з труднощами. По-перше, це порушення режиму мого життя. У мене все було розміряно. Працюючи у парламенті, я знав, коли граю у теніс, коли плаваю. Вивчав поезію. А зараз все змінилось: у мене немає часу грати у теніс і читати книжки. Але разом з тим у мене розширився кругозір. Я маю справу зовсім з іншою категорією людей. Багато нового дізнаюсь і в плані економіки, і в плані духовності. І все більше переконуюсь, що Україна – це не тільки Печерські пагорби. Справжня Україна тут, у Вінниці.

– Як налаштували стосунки з місцевим керівництвом?

– Тут хороший колектив. Я сюди нікого із собою не привіз. Є губернатори, які їдуть, а за ними їде команда готова, сформована. Я приїхав сюди один, замінив пару заступників, але ті, які прийшли – вони всі місцеві. Я на 90% залишив команду, яка була при Домбровському. Всі, хто в мою команду потрапляє і рік витримує, для мене це надовго.

– Ви пишете вірші?

– Ні, але поезією захоплююсь. Найулюбленіший твір – "Євгеній Онєгін" Олександра Пушкіна. Люблю Расула Гамзатова, люблю Єсєніна, Тютчева, Байрона, люблю Фролова.

– Чи бачите людей наскрізь?

– У мене немає такого рентгенівського апарата (сміється. -Авт.). Але, професійно, коли людина заходить, я безпомилково бачу: нормальна вона чи ні. З першої миті я вже знаю: зараз буде скандал. А коли людина заходить з добрими намірами – це одразу видно.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Місто
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)