16 грудня у Вінниці відбулася цьогорічна заключна зустріч в рамках Польсько-української дискусійної платформи, організованої Генеральним консульством Республіки Польща у Вінниці в партнерстві з ГО «Подільська агенція регіонального розвитку».
Уже вдруге гостем чергової дискусійної зустрічі став Олександр Зінченко – історик, журналіст та письменник, працівник Українського інституту національної пам'яті, ведучий програм «Згадати все» та «Дух часу» на телеканалі ТВІ, постійний автор «Історичної правди». Автор книжки «Година папуги» (2011) про українські сторінки Катинської трагедії. Матеріали, зібрані з цієї теми, лягли в основу фільму «Катинь: Листи з раю» Олексія Бобровнікова. За участі Олександра Зінченка створено 12 документальних фільмів.
На першій зустрічі під час Польсько-української дискусійної платформи Олександр Зінченко поділився з вінничанами історією створення своєї книги «Година папуги» про знищення радянською сталінською владою тисяч польських військовополонених.
Цього ж разу темою дискусії були питання декомунізації та як вилікувати пам'ять і подолати «силу тяжіння минулого». «Конструктор пам’яті: як не загратися» - таку назву мала тема лекції.
Ідея у Олександра Зінченка стосовно дослідження цього аспекту виникла під час польської стипендіальної програми імені Лейна Кіркланда.
Лектор поділився досвідом Польщі стосовно вирішення проблем політики пам’яті. У поляків на два покоління менше радянських людей, тому в них не розірвався зв’яком між дорадянським і післярадянським минулим. В суспільстві Польщі весь час проходить комунікація про минуле в різних контекстах. Актуалізація його відбувається через мистецтво. Митці піднімають різні теми, які здіймають хвилі обговорень. Навіть якщо вони перебільшують, при обговоренні експерти, історики, вчені, громадські активісти їх поправлять, але минуле буде прорефлексовано.
В Польщі добилися того, що про історію говорять не з позиції мас, а з позиції пересічної людини. Там є 15 затребуваних історичних журналів. І на них заробляють гроші, там це навіть може бути бізнесом.
Як розповів Олександр Зінченко, після Голодомору суспільство залякали настільки, що старше покоління намагалося не розповідати молодшому про реальні події минулого. Ставлення до минулого формувала офіційна пропаганда. Як наслідок, перервався зв’язок між поколіннями.
«У свідомості людей має відбиватися ланцюжок подій. Має бути зрозуміло, яка подія призвела до яких наслідків. Якщо вилучити якісь ланки, то ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків переривається. Через це люди з пострадянською свідомістю не можуть зрозуміти, що до чого призводить і не розуміють можливих жахливих наслідків деяких подій», - каже Зінченко.
За словами лектора, офіційна пропаганда замінювала вилучені ланки міфами. Зрештою виявилося, що за радянщини вся історія побудована на міфах. Але минуле має значення.
Як розповів Олександр Зінченко, вибори 2010 року в Україні, де українці обирали між Юлією Тимошенко і Віктором Януковичем вказували на чіткий територіальний поділ за мовною ознакою, де на сході та півдні України населення вважало своєю першою мовою російську. Ті, хто менше говорили російською, менше голосували за проросійського кандидата. Як вказують історичні карти, південні та східні райони України були пізніше заселені та інкорпоровані до України. Цікавим прикладом історичної пам’яті та демографії є карта України, де позначено області із вулицями імені Леніна. У західній Україні їх нема, а демографія там найкраща.
Як конструювати пам'ять? На прикладі Катині, Харкова, Биківні, де знаходяться місця заховання більше 20 000 польських військових, якнайкраще видно, як Радянський Союз 50 років намагався опрацювати минуле, наполягаючи, що ці злочини скоїли нацисти. Радянський Союз намагався знищити не тільки пам'ять, а й будь-які докази, починаючи від секретних документів, право доступу до яких мав тільки особисто генсек, закінчуючи спробами знищити заховання офіцерів за допомогою їдкої хімічної речовини.
Елементами конструювання пам’яті та операції, які з нею можна здійснити – це, передусім, маніпуляція, селекція, фальшування, приховування, звинувачення ворогів, створення міфів. Щодо останнього, то варто зазначити, що Радянський Союз їх створив безліч, на кшталт того, що Успенський собор та Дніпрогес підірвали нацисти і т.д. Книга із радянськими міфами про другу світову війн на разі готується до друку.
Як виглядає політика пам’яті? Як виявляється, шкільний підручник з історії – впливовий засіб, адже це - єдине джерело історії, котре більшість людей читає в школі. Радянська влада контролювала підручники з історії тією мірою, що іноді учням наказували вчителі на певних сторінках вирізати портрети та імена старих революціонерів, котрі в певний момент стали ворогами народу.
Медіа, мистецтво також є ключовими, адже перше є інструментом пропаганди, а друге – важливе для формування бачення минулого. Регіональна пам'ять теж надважлива – це вулиці, місця пам’яті, меморіали, назви яких носять характер регіональних героїв, котрі насправді можуть бути вбивцями. В зв’язку з цим важливо перейменовувати вулиці, аби діти не ходили вулицями, названими іменами вбивць.
«Родинну пам'ять складно контролювати, але існують і тут належні інструменти – розірвання родинних зв’язків і залякування. Страх блокував родинну пам'ять, тому наприклад, українці, котрі пережили голодомор, навіть зараз не бажають розповідати про свої спогади на камеру, боячись, що комуністи за це «віддячать», - зазначає Олександр Зінченко.
Як формувати нову колективну пам'ять? Клин клином вибивають – підхід неправильний, адже були спроби створити антирадянські міфи, однак найбільш дієвим інструментом є плюралістичний дискурс. Ніхто не має монополії на інтерпретацію минулого. На прикладі Польщі зрозуміло, що у 15 виданнях, котрі пишуть про історію, є різні думки та аналіз історичних подій, а отже, щоб розібратися, слід прочитати статті як мінімум двох видань. А ще важливо поширювати мікроісторії з людським обличчям. До них найбільша довіра.
Лектор наголосив, що миротворці всіх часів були незрозумілими своїм сучасникам, але згодом суспільство переосмислювало і усвідомлювало важливість їхніх вчинків для встановлення миру.
«Спільний досвід сьогодні набагато важливіший, ніж минуле, а ставлення можна змінити. Про це свідчить симпатія і її піднесення у поляків по відношенню до українців у 2007 році, коли оприлюднили результати про Євро-2012, та у 2014 у зв’язку із подіями на Майдані», - каже Зінченко.
За його словами, у катів та жертв різна пам'ять і різний досвід. Що із цим робити? Простити. Але не забувати. Поширити інформацію про минуле недостатньо, адже в неї можна не повірити. Взаємне примирення та загоєння ран – ось, що важливе.
Олександр Зінченко навів декілька прикладів примирення. Так, лист Болеслава Комінека (єпископ вроцлавський) і Карла Войтили (Папа Римський) до німецького єпископа із закликом «пробачаємо і просимо про вибачення» - є на сьогодні найкращою формулою примирення, хоча навіть 20 років після війни цей вчинок не знаходив цілковитого сприйняття серед поляків.
Єжи Гедройць опублікував у своєму альманасі культури лист отця Зигмунта Маєвського про те, що варто відмовитися від кресів, тобто територій, котрі до поділів Польщі, їй належали. Він стверджував, що нехай над Львовом розвівається український прапор. Не надто популярне рішення на той час, і знову підтримки і розуміння серед населення не було стовідсоткової. Більше того, видання Гедройця із цієї публікацією мало не стало банкротом.
Віллі Брандт у 1962 р. приїхавши до Варшави, став на коліна перед пам’ятником Варшавському гетто, і це теж стало ключовим моментом. Він пояснив свій вчинок тим, що тоді він відчув, що лише вклонитися було недостатньо.
Ірен Лор, французький депутат парламенту у післявоєнні часи, котра втратила чоловіка і сина, на конференції у Швейцарії сказала ключову фразу: «Вибачте мені мою ненависть», що викликало неочікувану реакцію серед делегатів із Німеччини, внаслідок чого вони один за одним почали вимовляти фразу із подібним змістом, просячи один в одного вибачення за злочини, скоєні нацистами.
Згадав Олександр і слова ще одного миротворця Махатми Ганді: «Якщо хочете змін, станьте ними».
За словами Олександра Зінченко, правда не шкодить, шкодить брехня і маніпуляція. Якщо суспільство не визначилося із цінностями, то воно нікуди не прийде.