От чому (і навіщо?) наші села такі несамостійні в порівнянні з подібними громадами Європи? Для прикладу, цікаві випадки зі змінами назв населених пунктів трапляються іноді в деяких країнах: то якийсь дивак-мільйонер заплатив усім жителям села непогані кошти за згоду назвати село його ім’ям, то фірма заради реклами внесла кругленьку суму до місцевого бюджету за право перейменувати село на свою честь, то село оголосило себе заповідником, назвалося «Раєм» і живе за рахунок туристів… Натомість в Україні для зміни хоча б однієї літери в назві населеного пункту (наприклад, аби перейменувати село Галаєвці на Галаївці) потрібна тривала паперова процедура і рішення Верховної Ради. Звісно, це лише приклад, і справа не в дивних назвах, а в праві територіальної громади самостійно ухвалювати рішення – як називатись, як господарювати, як заробляти кошти, на що їх витрачати.

Саме децентралізація як одна з головних складових реформи місцевого самоврядування має дати громадам більше прав, повноважень і можливостей. Але, образно кажучи, дозвіл ловити рибу не принесе жодної користі, якщо не буде вудки, річки і самої риби. Тому реформа передбачає надання громадам не лише повноважень, а коштів та інструментів для подальшого заробляння коштів.

Завдяки першим крокам реформи частину додаткових коштів громади почали отримувати. Так, зокрема, у бюджеті громади тепер залишається податок від вартості реалізованих на території громади підакцизних товарів (алкогольних напоїв, тютюнових виробів, нафтопродуктів, скрапленого газу тощо). І в цьому плані виявились «на коні» ті села й містечка, де діють відповідні магазини й заправки, з яких до скарбнички громади «капає» акциз. А там, де таких джерел нема, жителі громад мають підштовхувати своїх обранців: підтримуйте комерсантів, щоб наші дядьки у своєму селі пиво купляли, а не в райцентрі; запрошуйте інвесторів, ремонтуйте дорогу – більше будуть через наше село їздити, то бізнесу буде вигідно поставити заправку й у нас…

Так от, завдяки перерозподілу деяких податків на користь громад на Вінниччині були такі села, які за півроку встигли виконати і перевиконати річний бюджет.

Зі впровадженням реформи хорошими джерелами наповнення бюджетів громад стають також екологічний податок, податок на нерухоме майно, податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток підприємств (юридичних осіб)… Але що ж робити тим громадам, у яких ні виробництва нема, ні потужної торгівлі, ні орендарів? Об’єднуватись, щоб гуртом отримати і «вудку», і  доступ до «річки» та «риби», а згодом – будувати свій «рибзавод». Власне, потужним громадам об’єднання теж піде на користь.

Даймо відверту відповідь: чи потрібна така сільрада, яка навіть не має за що опалювати взимку своє приміщення? Чи варто платити зарплату голові сільради та секретарю, робота яких полягає лише в тому, щоб розводити руками і звітувати: «надходжень нуль гривень, витрат нуль гривень»? Чи варто і чи реально створити комунальне підприємство (для вивезення сміття, викачування вигрібних ям, здійснення благоустрою) в сільраді, громада якої яка налічує сотню жителів? Чи зможе колись така сільрада мати свої пожежну машину або «швидку допомогу»? Може, більш реально, що «швидка», пожежна або сміттєвоз приїдуть за потреби з сусіднього села або містечка за 10 чи 20 кілометрів?

Правила добровільного об’єднання територіальних громад визначають так звану зону доступності,тобто відстань від адміністративного центру об’єднаної громади до найвіддаленішого населеного пункту цієї громади не перевищуватиме 20 кілометрів шляхами з твердим покриттям. Тому прилеглі громади можуть поєднати свої зусилля та ресурси (а найголовнішими ресурсами, тобто багатствами будь-якої громади є, звісно, люди та земля) і гуртом, по-сусідськи господарювати та підвищувати рівень життя.

Важливо, що об’єднана громада одразу отримує гарантовану законом «вудку» і доступ до «риби» - такі громади за бюджетно-фінансовими повноваженнями прирівнюються до міст обласного значення. Звісно, це не означає, що кілька сільрад, об’єднавшись, стають містом. Просто вони отримають такі ж права, які вже мають міста обласного значення (Жмеринка, Козятин, Хмільник), і головні з цих прав – самостійне формування бюджету громади та прямі стосунки з державним бюджетом України, без посередництва обласної та районної влади. Так, маймо на увазі: реформа послаблює вплив на громади обласних і районних адміністрацій.

«Рибним місцем» для об’єднаної громади є і Державний фонд регіонального розвитку. Через нього держава виділяє регіонам кошти. Адже ми знаємо, що вплив облдержадміністрацій послабшає і в перспективі об’єднані громади зможуть отримувати підтримку від Держфонду регіонального розвитку напряму.

Оскільки на фінансові вливання з цього фонду можуть претендувати лише громади, які склали перспективні плани і готові до об’єднання, то Міністерство регіонального розвитку, будівництва і ЖКГ було просто засипане зверненнями та дзвінками з проханнями підказати, проконсультувати, надіслати експертів, пояснити – як правильно скласти перспективні плани, як грамотно здійснити об’єднання. Отже, активісти і мудрі керівники територіальних громад зрозуміли, що справа ця для їхніх громад вигідна та перспективна, і почали «запасатись вудочками». Тому для них і методика добровільного об’єднання розроблена, тому і працюють в областях Офіси реформ – своєрідні методично-консультаційні центри з впровадження реформи місцевого самоврядування.

Звісно, лунають і голоси скептиків. Частину скептиків представляють чиновники районних та обласних адміністрацій. Неважко здогадатись, чому – адже «рибка» вислизає у них просто з рук і відпливає «нижче за течією» до громад базового рівня. Аргументом іншої групи скептиків – переважно жителів невеликих сіл старшого віку – є давня страшилка про те, що «закриють сільраду і за довідкою доведеться їздити за тридев’ять земель». Але треба мати на увазі, що є такі сільради, де скоро просто зникнуть жителі і не буде кому видавати довідки. Старші або відійдуть у вічність, або, за можливості, поїдуть до дітей – туди, де «не така глушина». Молоді ж, якщо вони там ще досі живуть, виїдуть жити і працювати у більш потужні громади – де є «швидка», пожежна, сміттєвоз, де є клуб, освітлення й асфальт, де є робота…

Не треба лякатися, що село, яке не буде центром об’єднаної громади, залишиться зовсім без органу влади. В таких селах обиратиметься староста, який буде одним із членів виконавчого комітету об’єднаної громади. І його функції вже прописані в Законі про добровільне об’єднання громад. Староста представлятиме інтереси жителів села/селища у виконавчих органах сільської, селищної, міської ради; сприятиме жителям села/селища у підготовці документів, що подаються до органів місцевого самоврядування; братиме участь у підготовці проекту бюджету територіальної громади в частині фінансування програм, що реалізуються на території відповідного села/селища; вноситиме пропозиції до виконкому щодо діяльності на території відповідного села, селища виконавчих органів ради, підприємств, установ, організацій комунальної форми власності тощо.

Отже, староста або сам видасть чи привезе з виконкому ту заповітну «довідку», або фахівець (юрист, фінансист, нотаріус) у визначені дні прийматиме громадян у малому селі. До речі, реформа веде до того, що довідки поступово зникатимуть, адже інформація, яка є в комп’ютері однієї державної установи, має автоматично бути і в комп’ютері іншої держустанови. І ще одна норма закону, яка розвіює страшилку про довідки: кількість місць надання послуг населенню об’єднаної громади не може бути меншою, ніж до об’єднання.

А оскільки в об’єднаній громаді передбачається функціонування центру надання адміністративних послуг (на зразок «прозорого офісу»), то не в районі, а в межах громади буде нарахування субсидій та соціальної допомоги, доступ до реєстрів права власності, видача й заміна паспортів та інші послуги. І плата за ці послуги (держмито), хоч і невеличка, а «капатиме» в бюджет громади і приплюсовуватиметься до тих надходжень з податків, за які можна буде, наприклад, поремонтувати дорогу чи купити комунальний транспорт, щоб зручніше було добиратися до «прозорого офісу»...

Закон каже, що держава здійснюватиме фінансову підтримку добровільного об’єднаних територіальних громад шляхом надання коштів (субвенцій) на формування інфраструктури. А підтримка ця буде залежати від площі новоствореної громади та від кількості жителів у ній. І поки малі та «кволі» громади не захотять реформуватись та «укрупнюватись», доти вони не зможуть претендувати на цю додаткову підтримку.

Тому може статись так, що громади, які швидше реформуються, будуть швидше розвиватись і швидше ставати заможнішими. І не хотілось би, щоб історія громади повторила історію деяких малокомплектних шкіл: 20 учнів на всю школу, ні спортзалу, ні комп’ютера, давно можна було купити шкільний автобус і возити дітей у кращі умови, а в своїй школі зробити, наприклад, дитсадок. Але ні, чекали, доки батьки самі не позабирали своїх дітей в інші заклади і доки школа не закрилась, лишившись без учнів… Так колись і жителі села, чого доброго, можуть піти геть, як ті учні. Бо ж людина шукає, де краще.

На те вона й децентралізація, щоб не центр, а самі громади вирішували, як їм жити, як скористатися можливостями нового законодавства. З одного боку, це свобода дій для справжніх господарів, бо вже не вказуватимуть з Києва, Вінниці чи райцентру. Але, з іншого боку, додаткова відповідальність і необхідність діяти, а не зітхати. Бо не голова облдержадміністрації запрошуватиме з калачем до села власників заправок чи орендарів паїв. Сама громада і вибрані нею лідери вирішуватимуть, що їй потрібно. Наприклад, як по-хазяйськи розпорядитись землею.

Земельний податок у бюджет громади і по кілька мішків зерна пайовикам раз на рік – це лише краплини, а от запросити інвестора, який би переробляв урожай на місці, в громаді, та взяв би на роботу місцевих, та платив би податок з виробництва, та ще й частину продукції на місці продавав… Або не просто здавати молоко, а згуртуватися в кооператив, та купити установку для охолодження молока, а ще краще – молоковоз на всю об’єднану громаду, щоб самим возити молоко на завод, не збагачуючи посередника. А ще краще – налагодити у громаді переробку цього молока, працевлаштувати людей, продавати згущик чи сир під своїм брендом, навіть за кордон… Оце вже не просто краплини, а потужний «рибний потік». Але таке під силу великим, потужним і активним територіальним громадам, яких нині прийнято називати спроможними.

Допомогти громадам стати спроможними – це і є одне з головних завдань реформи місцевого самоврядування.



Переглядів: 3058
Поширень: 0