Померла Михайлина Коцюбинська

10.01.11 00:06 6314

7 січня померла племінниця Михайла Коцюбинського

Померла Михайлина Коцюбинська

Сьомого січня на 80-му році життя померла Михайлина Коцюбинська, український філолог та літературознавець покоління шістдесятників.

Вона була почесним доктором Національного університету «Києво-Могилянська академія». Лауреат Премії імені Василя Стуса та Національної премії України імені Тараса Шевченка. Племінниця Михайла Коцюбинського.

Коцюбинська Михайлина Хомівна – народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, в тому самому будинку і, навіть, у тій же кімнаті, що й великий український письменник-класик Михайло Коцюбинський, ім’ям якого пишається Україна.

Дитинство і рання юність її минали в атмосфері специфічній – в атмосфері його літературно-меморіальних музеїв: перші три роки життя – у Вінниці, далі – в Чернігові. Мати, Катерина Яківна Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з Хомою Михайловичем Коцюбинським, молодшим на 7 років братом Михайла Коцюбинського, почала активно українізуватися. Батько Михайлини був людиною практичною і, напрочуд, енергійною, талановитим господарником; він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Тож не дивно, що заслугою саме Хоми Михайловича було створення музеїв старшого брата у Вінниці і Чернігові.

Щасливо й наповнено минали дитячі роки Михайлини Хомівни – серед цікавих людей, які приходили в музей, у розкішному садку, де все буяло, квітло й росло, серед книжок, від яких її неможливо було відірвати. Прекрасна музейна атмосфера сприяла всебічному розвиткові маленької Михайлинки, яка вже у восьмирічному віці частенько заглядала в енциклопедії, намагаючись знайти відповідь на питання, що її особливо цікавили, вивчала французьку мову.

А далі – війна. Почалась тяжка, напівголодна місячна подорож на Схід, що мала на меті прибитися до столиці Башкирії Уфи, куди було евакуйовано Академію наук і письменників. Тоді вдалося вивезти практично всі експонати музею з Чернігова.

Перші шкільні враження були невеселі – холодні класи, радість від шматка чорного хліба, який давали на сніданок. Та на все життя зберегла Михайлина Коцюбинська теплі спогади про свою першу вчительку в Уфі – Євстолію Лаврентіївну Перескокову.

Повернувшись із евакуації, Михайлина Коцюбинська продовжила навчання в одній із Чернігівських шкіл. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, чого бракувало в Уфі. Як завжди, багато читала – світової, російської класики, любов до якої – Толстой, Чехов, Блок – зуміла прищепити мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу – все, що траплялося. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Т.Шевченка, П.Куліша, Л.Українку, О.Кобилянську. Твори Михайла Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводам.

1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, Михайлина Коцюбинська стала студенткою українського відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Вона багато читає, стає членом наукових гуртків, виступає з доповідями на семінарах, студентських конференціях.

По закінченню Київського університету ім. Тараса Шев-ченка (1954 р.) Михайлину Хомівну залишили в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Під керівництвом академіка О.І.Білецького вона працює над дисертацією «Поетика Шевченка і український романтизм», яку успішно захистила 1958 року. Це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя.

До Інституту літератури Михайлина Хомівна потрапила восени 1957 року після закінчення аспірантури на відділ теорії літератури. Тут зустрілася зі своїми ровесниками, з якими об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та перспектива, що відкривалась.

У 60-ті роки особливу роль у становленні Михайлини Хомівни Коцюбинської відігравав Євген Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів, просто присутність його багато важили в її житті. Тоді ж увійшов у її життя і Василь Симоненко.

Саме в цей час набирав обертів шестидесятницький ренесанс. У Києві почав діяти Клуб творчої молоді «Сучасник», який об’єднував розрізнених досі однодумців з різних творчих галузей – літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Головними об’єднуючими постатями були Іван Світличний, Алла Горська, Віктор Зарецький, Лесь Танюк.

Участь Михайлини Хомівни у роботі клубу розпочалася з підтримки організованих художниками протестів проти нищення архітектурних пам’яток старовини у Чернігові. Тим часом «поетичне відродження» початку 60-х на очах політизувалося. У повітрі висіло тривожне передчуття. Кожен культурний захід, кожна неофіційна акція наштовхувалися на перепони. Репресії, які прокотилися серед української інтелігенції, позначилися і на долі Михайлини Коцюбинської. Почалася процедура виключення її з партії, що розтяглася більш, як на півроку.

У червні 1966 року, поклавши партійний квиток на стіл, Михайлина Хомівна, вийшовши з обкому партії, зітхнула з полегшенням, почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, що означало в той час виключення з партії. Вона давно була готова скинути з себе тягар партквитка, поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно.

У серпні арештували Світличного – на той час він уже не працював в Інституті. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі «Україна», коли на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба повідомив про арешти серед української інтелігенції і за закликом В.Чорновола, підтриманим В.Стусом, на знак протесту встало чимало людей, серед яких і Михайлина Коцюбинська. Подія набула великого розголосу.

В Інституті, де далі працювала Коцюбинська у відділі шевченкознавства, атмосфера була напруженою, тому довелося звільнитися.

1968-й рік. Опинившись «на вулиці», без засобів існування, з 7-річною дитиною на руках, Михайлина почала пошуки якоїсь роботи, якогось заробітку, та це було нелегко. Хоч би куди вона зверталася – всюди було глухо. Згодом, за клопотанням товаришки з Канади Марії Скрипник, вдалося влаштуватися на роботу у видавництво «Вища школа» у відділ уніфікації наукової термінології, де вона займалася літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу.
Там Михайлина Хомівна пропрацювала 18 років. Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового й літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек.

10 січня 1972-го почалася широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців. У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати одне одного. Перші два місяці після початку репресій Михайлину Хомівну не чіпали – потім «згадали» і почали регулярно викликати на допити до КГБ. Розпочався перший раунд двобою з органами.

Другий раунд настав, коли І.Дзюба виступив з покаянною статтею, і Михайлина Хомівна написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той цього листа передасть йому у нього вдома просто в руки. Утім, хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був хтось із КДБ і того листа одразу й забрали.

Репресивний зашморг навколо Михайлини Хомівни почав тугіше затягуватися 1977 року у зв’язку з арештами членів Гельсинської групи, до якої вона формально не належала, але активно спілкувалася з деякими її членами. 23 квітня 1977 року було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсинської групи.

1988-го Михайлина Коцюбинська вступила до Спілки письменників. Перешкод тоді вже не існувало ніяких, навпаки, було сприяння.

З 1992 року вона систематично працює у відділі рукописних фондів Інституту. Формування архіву В.Стуса праця нелегка, але радісна. Увінчалася успіхом – маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Крім підготовки до друку Стусового доробку, Михайлина Хомівна опрацьовувала епістолярний архів З.Геник-Березовської та О.Ольжича.

Реальною і вагомою ознакою змін у суспільстві було те, що М.Коцюбинську в 1987 році випустили за кордон – до Чехословаччини. З того часу й почалися численні відрядження за кордон з виступами в університетах та доповідями на міжнародних конференціях у Польщі 1988 року, Парижі –1990, Канаді – 1992, Великобританії – 1993.

Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжує плідно працювати. У 1990 році побачила світ її монографія «Етюди про поетику Шевченка». Опублікувала низку статей про «шістдесятників», Павла Тичину тощо. 1993 року вийшла друком книжка вибраної поезії французького поета Жака Превера «Видовище», де більшість перекладів, а також передмова належить М.Коцюбинській. Перекладає з англійської (вірші канадської поетеси Полін Джонсон).

У 2003 році вийшла в світ книга «Листи до Михайла Коцюбинського» в 4-х томах, де Михайлина Хомівна була відповідальним редактором. У 2004 – 2-х томне видання «Мої обрії», а в 2006 – «Книга споминів».

Наша землячка – лауреат Шевченківської премії, премій імені В.Стуса, О.Білецького, М.Коцюбинського, О.Теліги, фундації Антоновичів.

На протязі всього свого життя Михайлина Хомівна ніколи не забувала свою маленьку батьківщину. Завжди підтримувала зв’язки з Вінницьким музеєм М.Коцюбинського. Неодноразово приїздила на Великодні читання, приурочені дню смерті письменника, які проводилися у Вінниці, Бару, на святкування 70-річчя відкриття музею 8 листопада 1997 року. На жаль, останнім часом здоров’я не дозволяло Михайлині Хомівні багато подорожувати, вона все рідше і рідше бувала в музеї, але взаємозв’язок підтримувала по телефону.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)