Наташа ДобринськаКоли наша сусідка Надюша була маленькою, то заявила: "Я хочу бути Таською!" - тобто, Наташкою. Наді тоді було років три, а Наташі - 16, і вона вже перемагала у чемпіонатах України, у європейських юніорських турнірах. А нині, коли увесь світ побачив, як Наталя Добринська виборола золоту медаль на Олімпіаді в Пекіні, першим запитанням моїх колег-журналістів було: "Як ви з чоловіком виховали доньку-чемпіонку?" Дітям цікаво, як стати Наталкою Добринською, а батькам дітей - як виховати таку доньку.

Купаючись у щасті та промінні слави власної дитини, я почала напружувати мозкові звивини та пам\'ять, аби знайти відповідь на ці запитання. Наталі 29 травня виповнилося 26 років. А коли мені було 26, то я народила Наталю, двома роками раніше, у рік Московської Олімпіади (1980) з\'явилася на світ старша донька Вікторія. Ми з чоловіком були молоді та спортивні - ніяких шкідливих звичок, лише здоровий спосіб життя. Я обожнювала легку атлетику, якою займалася в школі, потім була в збірній Львівського університету, а чоловік закінчив факультет фізичного виховання інституту - теж займався легкою атлетикою, підводним орієнтуванням. Тому не було ніяких проблем, коли Вікторію в третьому класі (а навчалась вона у Вінницькій школі №23) відібрали і запросили займатися саме легкою атлетикою в спортивне товариство "Колос". Наташа тоді була першокласницею, і щоб вона не залишалась сама вдома, ми "навантажили" нею Віту. Отож, Вікторія почала брати на тренування сестричку. Дівчата змушені були стати самостійними: ми на роботі, а вони після школи вдвох приїжджали додому, підігрівали обід, потім рушали на тренування. Добре, що був шкільний автобус: адже живемо ми за містом, на "рибхозі" - біля села Якушинці. Я досі зберігаю записки, які ми всі вішали на холодильник - наприклад, коли дівчата один рік вчилися у різні зміни, на правах старшої сестри Віта писала: "Наташа, поїж супу. Не дивися телевізор, зроби уроки і приходь на тренування".

Наталя Добринська

Взагалі, вони завжди були і є дуже дружними. Багато різних проблем вирішували вдвох, і тоді доносили свої думки мені. Пам\'ятаю, як, взявшись за руки, підійшли і сказали: "Мамо, не купуй нам однаковий одяг - бабусі в трамваях завжди кажуть: "Ой, які гарні близнятка!" А ще одного разу сказали: "Мамо, як добре, що ти народила нас двох - ми ж як найкращі подруги, і нам не сумно жити". Потім попросили, щоб я їх не збирала на змагання - вони вже самі це можуть зробити, а ще пізніше - щоб зранку не готувала їм сніданки, бо це теж самі зроблять.

Наталка ДобринськаСпочатку Вікторія і Наталя тренувалися в Олени Іванівни Шаповалової (Яценко), а потім їх саме у легкоатлетичному семиборстві тренував Віктор Франкович Постемський. З ним вони досягали перших успіхів, це він на багато років став їхнім "другим татом". Під його керівництвом Наташа не раз ставала чемпіонкою України і отримала звання майстра спорту, а Вікторія займала другі-треті, а часом і перші місця в Україні. Далі Наташа потрапила на юніорський чемпіонат Європи, зайняла 8 місце, пішли й інші міжнародні старти. У принципі, доньки разом готувалися вийти на міжнародну арену, але зі змагань у Києві Вікторія приїхала з поламаною рукою - впала на бар"єрах. Я - в сльози, а вона мене заспокоювати. Словом, Наталя поїхала, а у Віти цілий рік "випав".

Далі кожна з них вирішувала самостійно, що робити. Ми вислухали аргументи, і підтримали. Наталі запропонували тренуватися у Києві у тренера Михайла Медведя, і вона поїхала - зняла кімнату в Броварах - там тренувальна база. Вікторія ж вирішила перейти з багатоборства лише на стрибки у висоту. Сказала, що багатоборство - це важкий вид. Уже потім я дізналась, що тренери після травми не поцікавився здоров"ям, а лише зателефонував і сказав: "Віка, ми з тебе знімаємо стипендію, бо ти не виступила на змаганнях". Втім, Вікторія виконала норматив зі стрибків у висоту і стала майстром спорту з легкої атлетики. На тренуваннях зі стрибків у висоту зустріла і свою долю - учасника Олімпіади в Сіднеї - Руслана Глівінського, вони одружені вже третій рік. Півроку тому Наталка вмовила її знову повернутися в багатоборство, і Віта стала третьою в Україні, а нещодавно на міжнародних змаганнях у Фінляндії зайняла перше місце - змагалася у ті ж дні, що і Наташа у Пекіні.

До олімпійського золота був довгий і напружений шлях тренувань. У Броварах Наталя тренувалася, але виступала завжди за Вінницю. Першою значною перемогою, яку чомусь ніхто не чекав, була срібна медаль на чемпіонаті світу в Угорщині у 2000 році - не було навіть прапора України, щоб із ним пробігтися біля трибун. Тележурналісти знайшли прапор, і один із них стрибав через лавки, щоб передати його Наталі. Вона стала "сенсацією року", виконала норматив майстра спорту міжнародного класу і потрапила у десятку кращих багатоборців світу. Далі - бронза на Кубку Європи, перемоги на змаганнях у Франції, Австрії. А у 2004 році - 8 місце на Олімпіаді у Афінах. І одразу після Афін розпочалася підготовка до Олімпіади у Пекіні - Наталя поставила за мету завоювати золото. Знову щоденні тренування, збори, консультації в українських та російського тренерів. Особливо напруженим і відповідальним був передолімпійський рік. Усі зароблені на комерційних стартах гроші Наталя вкладала у свою підготовку. Стипендії олімпійцям виділила і міська, і обласна влада. Нарешті вона отримала і однокімнатну квартиру в дев\'ятиповерхівці поблизу Агрономічного, яку повинна була отримати відразу після виступу в Афінах: справдилося прислів\'я : "Обіцяного три роки ждуть". Чесно кажучи, мені разом із заступником начальника обласного управління з питань спорту Олександром Олійником довелося чимало походити по чиновницьких кабінетах з цього приводу, але небезрезультатно.

І, нарешті, 15-16 серпня Наталя досягла своєї мрії: на честь її олімпійської перемоги звучав гімн України. Вона довела усім, що є найсильнішою багатоборкою світу. Вона показала дівчаткам і хлопчикам і з рідного "рибхозу", і з Вінниці, і зі всіх сіл та містечок області, що найнеймовірніші мрії збуваються - звичайно, якщо прагнути цього і вперто над цим працювати. Я дивилася у прямому ефірі трансляцію, і плакала від щастя, від гордості за свою доньку.

Наталка Добринська

Мене часто запитують, який характер у Наталі. Для нас із чоловіком вона насамперед дитина - ніжна, добра, уважна, розумна, весела, жартівлива. У тренуваннях і змаганнях - відповідальна, цілеспрямована, потужна. Її перший тренер мені казав, що людей з такими видатними фізичними даними, як у Наталі, не так і багато в Україні. А російський тренер піджартовував - мовляв, в Україні є дві сильні людини - Вірастюк і Добринська. Про це написали газети, а я хвилювалась - чи не занадто сильно сказано? Як виявилось, тренери краще бачать потенціал спортсменів. Я завжди хвилювалась, чи не зіпсують постійні тренування жіночності і краси моїх доньок - на щастя, вони з кожним роком гарнішають. Значить, спорт - це краса. І Наталя, і Вікторія пробували свої сили в журналістиці - Віта у Вінниці друкувалася під псевдонімом, а Наталя - у столичній пресі. Крім того, що вони закінчили факультет фізичного виховання Вінницького педагогічного університету, в них є й інші професії. Вікторія - має спеціальність зубного техніка і масажиста, Наталя заочно навчається в Закарпатському університеті на факультеті міжнародних відносин. Тобто, вони думають не лише про спортивну кар\'єру.

Ми всією сім\'єю останніми роками збираємось не так часто, але одного разу, пару років тому, коли дівчата приїхали в гості, то сіли увечері ліпити з глини фігурки - сказали, що згадали, як у дитинстві займалися в гуртку кераміки, згадали і керівницю - Раїсу Мефодіївну, в якої вони були улюбленицями...

Ну, що ще мама згадає? Тільки гарне, бо іншого у нас і не було, на превелике щастя. Іноді я думаю, що це нам просто поталанило з дітьми, що це вони такими народилися. Бо як такого виховання не було - ми з чоловіком просто їх надзвичайно любимо. А коли любиш - то намагаєшся, щоб і дітям у сім\'ї жилося вільно...

Не знаю, чи відповіла я на запитання - як стати Наталею Добринською. Вона єдина, а шляхів до успіху - безліч, і кожна дитина має можливість стати тим, ким захоче, бо кожна дитина народжується талановитою. Якщо батьки будуть ставитись до своїх дітей, як єдиних і неповторних, найкращих на Землі, тоді і діти стануть саме такими і зможуть реалізуватися у житті. Як мати олімпійської чемпіонки (а мене саме так називали подруги вже після Афін), я бажаю всім матерям радості від дітей, бо для матері - це і є найбільшим щастям.


Переглядів: 6965
Поширень: 0