Одна з них - на рахунку вінничанина Миколи Ливицького, паралімпійця зі слабким зором. Він посів третє місце у ваговій категорії до 100 кг. По його приїзді до Вінниці, "Місто" поспілкувалось із бронзовим призером.
- Чи розраховували на успіх у Пекіні?
- Так, звісно! Я ударно почав цей чотирирічний цикл. У 2005 році у Нідерландах здобув "бронзу" чемпіонату Європи, наступного року - срібна медаль світових змагань і врешті у 2007-му - золота медаль Чемпіонату Європи. Мій успіх на Паралімпійських іграх цілком логічний.
- Як для Вас проходили змагання?
- Підгрупа, до якої потрапив, вважалась дуже складною, спортсмени у ній виступали досвідчені. Провів чотири поєдинки. Першим суперником був спортсмен з Канади, якого переміг достроково. Наступним був алжирець, але він через травму не зміг вийти проти мене, тож присудили технічну перемогу. За вихід у фінал боровся із бразильським дзюдоїстом. Він - триразовий чемпіон Паралімпіад. На жаль, програв йому на 5-й хвилині двобою. Визнаю, він краще підготовлений. А за третє місце переміг японського паралімпійця.
- Що відчули після перемоги над ним?
- Перше, що подумав: Нарешті! Маю багато медалей різного гатунку з різних змагань, а паралімпійської досі не було. Це була четверта у кар`єрі Паралімпіада, тому, можна сказати, здійснилась мрія.
- Чи правда, що бій за третє місце інколи важчий ніж за перше?
- Певною мірою - так, бо коли вже маєш срібло, почуваєшся розкутішим. Хоча, звичайно, прикро втрачати золото за крок до нього. За бронзу важко боротись, особливо психологічно, адже це остання можливість посісти місце на п`єдисталі.
- Чим ще запам`яталась Паралімпіада?
- Вишуканий стадіон "Пташине гніздо", переповнена зала, де ми змагалися. Взагалі, підтримка була шалена. Колеги по збірній підтримували. Аж похрипли, так кричали! Шкода, що не зміг поїхати до Пекіну мій тренер Володимир Бабин. Із ним мені було б набагато легше та спокійніше, адже від тренера залежить половина успіху у двобої.
- Рідні їздили до Китаю Вас підтримувати?
- Дружина Валентина разом із доньками Оксаною та Оленою вдома переживали. Як тільки виграв "бронзу", одразу у Вінницю подзвонив. Раділи всі! У нас так заведено: виграв - усі разом радіємо, програв - плачемо.
- Як, в цілому, оцінюте виступ збірної України з дзюдо?
- Ріст безумовно є. Коли виступали на Паралімпіаді у Сіднеї, медалей у збірної дзюдоїстів взагалі не було. Через чотири роки у Афінах мали одну бронзову медаль. Тепер ось я і ще один спортсмен із Житомира - Сергій Сидоренко здобули вже два третіх місця. Велика заслуга у моїй перемозі саме тренера Володимира Бабина і усього тренерського колективу спорткомплексу "Локомотив". Дуже вдячний Всеукраїнській організації "Інваспорт", міській владі, яка впродовж півроку виплачувала мені стипендію 2,5 тисячі гривень.
- Китай сподобався?
- Фактично, побував у Радянському Союзі. Скрізь охорона, багато людей у червоних галстуках. У Пекіні дивовижна архітектура. Вони копіюють будинки з усього світу. За місяць перебування там відвідав Китайську стіну, Імператорський сад, "Закрите місто", мавзолей Мао Дзе Дуна. Масштаби вражаючі!
- Пекінський смог не дошкуляв?
- Смог був. Але ми, дзюдоїсти, цим не переймались, бо усе ж таки займаємось у залі, де працюють кондиціонери. А от легкоатлетам таки було важко.
- Після Паралімпійських ігор які плани на майбутнє?
- "Бронза" - не "золото", тому планую тренуватись й надалі. Якщо пощастить ще раз виступити на Паралімпійських іграх, намагатимусь зробити все можливе, аби стати чемпіоном.
Досьє
Микола Ливицький, заслужений майстер спорту з дзюдо у ваговій категорії до 100 кілограмів. "Бронзовий" призер Паралімпійських ігор 2008, переможець Чемпіонату Європи 2007 року, чотириразовий призер чемпіонатів світу та шестиразовий призер чемпіонатів Європи.
Народився 3 лютого 1969 року у місті Генічеськ (Херсонська область). У Вінниці - з 1986 року. Одружений, виховує двох доньок.