Імені Олі Саприкін не було ні в книзі Фадєєва, ні до самого останнього часу в офіційних списках молодогвардійців. Вона прожила звичайне життя московського бухгалтера, аж поки на початку ХХI століття не виявилася єдиною з членів краснодонського підпілля, залишилася в живих...

Поховала чоловіка, пережила онкологію, бездітна, майже сліпа, 90-річна Ольга Степанівна живе в центрі Москви, в старій двушці. Тільки недавно її «знайшли» - внесли у списки, ім\'я підпільниці з\'явилося в музеях... До цього - десятиліття мовчання.

Вона так і не прочитала «Молоду гвардію» - очі не подужали. Втім, їй не потрібно навіть гортати книгу Фадєєва - вона пам\'ятала все і так...

- Коли почалася війна, мені було 18, ми з матір\'ю жили у Вінниці, - згадує Ольга Саприкіна. - У той день пішли купатися на Південний Буг, як гримнуло повідомлення: війна! З міста все виїжджали, і ми рушили до родичів, у Краснодон. Я «ходила по хатах» - поневірялася то в однієї тітки, то в іншої. Це мене врешті, взимку 1943 року, коли була розгромлена організація, і врятувало - мене просто не встигли знайти...

Вона рила окопи, крала соняшники з поля, щоб харчуватися насінням, - виживала... «Німці вели себе як свині: вимагали курей, «яйки», могли посеред вулиці зняти штани і сісти по нужді - нас просто не вважали за людей». Олю Саприкін намагалися втягнути в підпільну роботу: «Коля Сумській, один із організаторів, жив по сусідству, запросив мене на комсомольські збори посеред поля соняшнику. Але спочатку я не брала участі в їх діяльності». Поки одного разу не зупинилася біля стовпа прочитати листівку. Олю помітив поліцай і, вирішивши, що листівку вона сама і повісила, відвів у поліцію, колишню бойню.

- Там мене запитали, скільки класів я закінчила. Відповідаю: десять. «Так всипати їй десять батогів!», - згадує колишня вінничанка. - Вони сказали - лягай, а я навіть не зрозуміла, куди, тоді мене пригнули до столу, на якому обробляли туші, і почали бити. На мені було блакитне плаття з «крильцями» на плечах: зі спини воно злізло клаптями, заюшеними кров\'ю... Не знаю, скільки мені «всипали»: я встигла дорахувати тільки до семи - і зомліла.

Ще пять днів вона лежала вдома на животі, не в силах встати. На п\'ятий до неї прийшли Коля Сумській і Володя Жданов: «Ну що, тепер разом будемо рити могилу німцеві?» Вона відповіла «так». Це була її присяга.

"Клянуся нещадно мстити... І якщо для цього знадобиться моє життя, я віддам його без вагання. Кров за кров, смерть за смерть", - обіцяли молодогвардійці. Наймолодшому було 14 років... 71 людину забрала ця смерть - в шурф шахти №5 ... Олечка вижила. Щоб назавжди пам\'ятати.
Листівки з усього Краснодону. Повішений поліцай. Звільнення військовополонених. Червоні прапори на дахах міста до річниці Жовтня. Підпал трудової біржі, де зберігалися документи більш ніж двох тисяч чоловік, яких готували до відправки на роботу в Німеччину... Подвиги краснодонців, відомі по книгах і фільмах. Оля, як рядовий член організації, брала участь не в усьому, але про все знала. Прапори вивішувала, стояла на варті.

- Коля Сумський слухав передачі Радінформбюро і придумував текст листівок, диктував мені, і я писала їх друкованим шрифтом на сторінках шкільних зошитів, - розповідає Ольга Саприкіна. - Потім клеїла - близько Криничок, та й скрізь, де було багато народу. Іноді підбираючись до самої поліції. Одного разу йшла з листівками в рукаві (на вулиці зима, а на мені шовкові панчохи, витерте пальтечко з чужого плеча, літні туфельки - своїх речей зовсім не було, а що було, міняла на козацьких хуторах на їжу, на миску пшениці), і мене застукали поліцаї. Поки вели, листівки вдалося потайки викинути: пронесло. У поліції запитали, де моя родина: «Брат - на Вітчизняній». «Ця війна визвольна, запам\'ятай», - рикнув поліцай і вдарив мене по обличчю.

Тоді, взимку, Молодогвардійськомупідпіллю залишалося вже небагато...

У січні 1943 року почалися арешти молодогвардійців: хто видав підпілля, невідомо досі - в романі Фадєєва зрадник - це збірний образ, виведений під вигаданим ім\'ям Євгенія Стаховича. Оступитися було так легко... Ось і Олечку зрадили.

- Коли почалися арешти, до мене прибігла Валя, сестра моєї двоюрідної сестри Тоні Дьяченко, яка потім загинула в шахті разом із моєю подругою Женею Кійковою та іншими членами "гвардії". «Тоню забрали, а це ж ти її втягнула!» - нарікала мені тітка Шура, Тоніна мама, - говорить Ольга Саприкіна. - Мені зустрівся Сімка Полянська: вона несла заарештованому братові Юрі валянки в поліцію. «Сиди вдома, я прийду в 12 ночі, все тобі розповім», - сказала мені вона. В 12 я була в сусідів: дивилася на рідний ганок з їх віконця... і побачила замість сімки начальника поліції... Так мене зрадили. Але мені вдалося втекти з будинку сусідів прямо під носом у начальника поліції - в одному сатиновому платтячку, по страшному морозі... До трьох годин ночі просиділа у сестер Левтерова: тітка принесла мені туди макуху та бідон солоних огірків: «Біжи, куди хочеш!» Я бігла, замерзаючи в своїх шовкових панчохах, майже заснула в заметі - мене врятував випадковий перехожий. Отямилася вже в колонії зросійщених німців: ці люди приютили мене на кілька днів. Потім пішла далі, ховалась у вірних людей...

У цей час, під канонаду наступаючої Червоної армії, стратили Уляну Громову, Олега Кошового, Сергія Тюленіна, Любу Шевцову... Але про це Оля Саприкіна дізналася, тільки коли повернулася разом із радянською армією.

- У моєї Тоні вирвали коси і забили ними рот, щоб не кричала, - згадує Ольга Саприкіна. - Руки Колі Сумського совали в дверну щілину і розщеплювали кістки. Тоні Єлисеєнко випалювали на стегнах хрести... Так їх катували. Коли падали в шахту, деякі летіли до самого дна, а деякі чіплялись за стовпи, дошки і гинули не одразу... А я... Мені було ніяково, що мене не стратили. «Ти, ти жива, а Тоні нема!» - дорікала мені тітка Шура, і матері загиблих молодогвардійців дивилися косо.

Я більше не могла залишатися в Краснодоні, пішла на фронт. А де було ще бути, як не там? Вважала це своїм обов\'язком. Всю війну пройшла писарем. Перемогу зустріла в Освенцімі - наша частина визволяла табір. Восени 1945 року приїхала в Москву - в одній шинелі і кирзових чоботях. Жила у сестри, багато років спала на підлозі під столом. Вийшла заміж за фронтовика, в\'язня Маунтхаузена. Життя треба було починати з чистого аркуша...

Зараз вона майже зовсім сліпа. Але перед очима Ольги Саприкіної як і раніше накреслені віхи її тривожної молодості та імена тих, хто назавжди залишився живим через свій подвиг.

Вона сама поки ще в строю. Остання з них.


Переглядів: 4051
Поширень: 0