Творчі вінничани: інтерв'ю із вінницьким степістом та учасником телепроекту “Танцюють усі” Глібом Зельгіном

05.03.13 14:30 6056

Двічі фіналіст чемпіонату світу зі степу, учасник телепроекту “Танцюють усі” і керівник студії сучасного танцю “Just Dance” Гліб Зельгін не хоче виїжджати за кордон. 22-річний хлопець вважає, що працювати, будувати, жити і займатись танцями можна у Вінниці. А заняття танцями змінюють не тільки людину, а й усе довкола.

Творчі вінничани: інтерв'ю із вінницьким степістом та учасником телепроекту “Танцюють усі” Глібом Зельгіном

- Ти один із вінничан-танцюристів, яким удалось потрапити і пройти певні етапи проекту “Танцюють всі”. А твоя колишня дівчина Ліда Соклакова увійшла до фіналу конкурсу.

Гліб Зельгін

- “Танцюють всі” - це непоганий проект. Але у моєму житті були набагато цікавіші моменти. Коли уже побачив чемпіонати світу, то розумієш, що у шоу зовсім інший формат. Хоча підготовка учасників досить погана. На телебаченні ти або подобаєшся, або не подобаєшся, підходиш чи не підходиш за форматом. Окрім твоєї індивідуальної танцювальної техніки є дуже багато факторів, які впливають. Думаю, потрапити на шоу посприяв мій індивідуальний жанр - степ, так звана родзинка, якої не вистачає багатьом учасникам. Плюс - підготовка класичного танцю і сучасного модерну. Тому, думаю, у цьому плані зі мною було б добре попрацювати.

 Гліб Зельгін

- Яку спеціалізацію здобував в університеті, адже тебе знають у Вінниці як степіста?

- Дійсно, у Вінниці я танцював у степ-компанії, керівники і педагоги Семьонови Микола Миколайович і Леся Олексіївна. Займався у них з 12 років. Останні роки займався степом і навчався класичній хореографії: у 2008 вступив до Київського національного університету культури і мистецтв. І поки навчався, відкрив у Вінниці свою студію сучасного танцю “Just Dance”. Вона діє уже три роки. У студії викладаю контепм, модерн, бродвей.

 Гліб Зельгін

- Ти побував на європейських сценах, ставав фіналістом чемпіонату світу зі степу. Чого хочеться зараз?

- У хореографії хочу спілкуватись із глядачем і докладати максимально зусиль, щоб мене розуміли. Хочу не просто робити постановку танцю заради танцю, а прагну робити так, щоб у глядача з’являлись образи чи якась завершена історія. Щоб була мораль танцю. Чи так як у афропостановці показати, що ми усі гармонійні і у кожного всередині - великий світ. Потрібно до нього прислухатись, прагнути бути внутрішньо вільним. Мені хочеться у хореографії максимально вручатись у долю людини. Робити так, щоб глядачі після звичайного перегляду танцю змінювали себе чи щось у житті. Для прикладу, прочитаєш книгу, і вона стає доленосною для тебе. Хочу почути: “Ось цей танець змінив моє життя”. Просто хочеться бачити свій результат роботи і щоб щось у житті змінювалось. Це може бути якийсь емоційний підйом, якась повчальна історія, щоб ви не повторювали помилки персонажа, який схибив.

Гліб Зельгін

- Зміниться одна людина, добре, але, як танець може вплинути, змінити ціле місто Вінницю?

- Місто може, нарешті, прокинутись. Це здорово, що Вінниця змінює обгортку. Це приємно. Вона стала чистішою, гарнішою, люди починають більше заробляти і усвідомлювати, що це варто робити. Але у першу чергу треба змінювати себе всередині. Вінниця - місто спокійного, курортного типу. Інколи навіть не вистачає змін, емоцій чи елементів мегаполісу, де усе бурлить. Тому знайти людей, у яких кипить життя і які хочуть навчитись танцювати, майже неможливо. До студії приходять молоді люди, або потусуватись, або хочуть просто навчитись танцювати. Я завжди запитую: “Навіщо це вам?”. Вони зазвичай не ставлять собі такого питання. Ти можеш танцювати і удома, на дискотеці, ніхто нічого тобі не скаже. Перше моє запитання до студійців: “Що ви тут робите?” Ти хочеш заробляти танцями гроші? Це абсолютно нормально. Поїхати згодом у Китай і танцювати там, заробити гроші і за них купити... телефон, хочеш нести у собі танцювальну філософію — класно.

Мене дуже радує, коли змінюються танцюристи, коли з ними починаються метаморфози, здружується колектив і з’являються спільні інтереси. Тоді ми починаємо обговорювати речі, які раніше не помічали. А чи бачили ви таку-то постановку, а пішли подивимось на виступ такий-то... а у кого є записи такі-то... Мені приємно, що вони починають дихати, і тоді багато хто з них відкривається. Спочатку приходить людина ніби у шкаралупі, і вона така скрізь, незалежно від того чим по життю займається: і у стосунках, і у житті, на роботі, у розв’язанні проблем, у танцях. Проходить півтора місяця і, вона змінюється, у танці починає розкриватись. Спочатку на заняттях. А потім у всьому так... Бо змінюється всередині.

- Виходить, це певна відповідальність, якщо танці можуть змінити характер.

- Правда. Я усвідомлюю, що беру відповідальність за свої миттєві пориви, слова, які можуть вплинути на моїх танцюристів. Тому наголошую: моя думка, то моя думка, але має бути і ваша власна. У кожного з вас має бути свій характер у танці, і у житті. Не буває однакових людей.

- Яких результатів очікуєш від людей, які займаються у студії хоча б рік?

- Хочу побачити всередині людини палаючий вогонь. Навіть не так важливо, щоб це була суперова хореографія, як те, щоб людина “загорілась”. Щоб хотіла чимось займатись. Я вважаю, що результат може прийти через спілкування, дружбу, любов до улюбленої справи. Поки ти не полюбиш те, чим займаєшся, то не зможеш розкритись у хореографії. Педагог лише показує шлях, усього іншого людина добивається сама. Є різні танцювальні школи. Зокрема, у Європі з’являються нові методики навчання, де ніхто не змушує навчатись. На тебе можуть насваритись, похвалити, але не більше.

 Гліб Зельгін із друзями

- Щоб ти як танцюрист змінив у Вінниці?

- Давав би молоді розвиватись. У місті немає вільної сцени для проведення регулярних заходів. Це має бути площадка-майданчик, на якій будь-хто творчий зможе виставляти номери, перфоманси. Я усвідомлюю, що і публіка у Вінниці “спить”. У школі культурні моменти “виправляють” учителі: треба піти у театр, у кіно. А у дорослому житті — дуже мало людей виділяє час на культуру. У нас немає зараз жодного сучасного молодіжного фестивалю, де люди змогли б представити своє модернове мистецтво.

- Що пропонуєш, щоб покращити ситуацію, хоча б у найближчий час?

- Є задуми зробити дитячі танцювальні табори. Для прикладу, привезти класи на бази відпочинку чи санаторії. Тоді хореографи зможуть на основі міського заходу втілити індивідуальні ідеї.

 Гліб Зельгін із танцюристами

- Коли ж глядач почне цікавитись танцювальними фестивалями, мистецтвом?

- Глядач прийде дивитись постановку, виставу, танець тільки тоді, коли у нього буде спокій і упевненість у завтрашньому дні. Коли знатиме, що у неї є можливість і гроші прогодувати, одягнути сім’ю. Лише тоді зможе спокійно сісти і почитати книгу. Точно знаю, що не будеш ти читати, коли у тебе дитина ходить голодна. У нас виходить так, що людина піклується про дитину, потім про онуків, і часу на себе не лишається. Старіє, думає, навіщо воно мені треба... Якби у людини був реальний поштовх-допомога посередині життя, коли з точки зору матеріального забезпечення усе добре, тоді — інша ситуація.

- Чи варто було навчатись класичному танцю?

- Класика є класика, вона конструює твоє тіло. Вона пояснює усі природні рухи. Звісно, я не з усім погоджуюсь, тому зараз займаюсь сучасною хореографією. Мені вона ближча.

- Не було бажання виїхати до Європи і там заробляти гроші? Адже у тебе дуже вузька і унікальна спеціалізація — степ?

- Я цей момент відтягую. Дуже багато людей мене запитують, що я тут роблю. Степ досить дорогий і рідкісний вид танцю. Не хочу від’їжджати. Мене задовбало, що усі виїжджають. А що тут залишиться? В Україні теж є люди, які хочуть займатись. Я вважаю, що поки можна поборотись за якусь нішу у Вінниці. Поки у мене вистачає сил. Інколи, звичайно, думаю: 15 років танцювати, щоб зараз що..? Напередодні Нового року довелось швидко змінювати зал для тренувань. Студія переїхала. І у такі моменти хочеться зірватись і виїхати. Друзі, що проживають у Європі, кажуть: “Приїжджай, спочатку поживеш у нас, ми й так знаємо, що ти будеш заробляти більше, ніж ми”. Але я не хочу. Принципово.

 Гліб Зельгін- А працювати у Києві, як Ліда, не хочеться?

- Не маю палкого бажання туди їхати також. До того ж там свої нюанси: там ніхто не дасть спокійно зробити. Відкрити власну школу чи студію досить важко через велику конкуренцію. У столиці специфічний “ринок” людей, які з’їжджаються з усієї України. Київ для мене пафосний мегаполіс. Більше люблю Чернівці. Там гарна архітектура, але вони просто не так розпіарені. Там люди простіші.

- Які зараз стосунки з танцюристкою Лідою Соклаковою, адже ви прожили разом чотири роки? Вас пам’ятають, як танцювальну пару.

- Ми спілкуємось. У нас дуже багато спільних друзів. Не можу сказати, що ми ображаємось одне на одного. Чому ми розійшлись? Так просто склались обставини.

- Можливо, є якась цитата, вислів яким, керуєшся, коли важко?

- Немає вислову “не можу”. До цього привчили мене педагоги. Це тупик. Є вислови “зараз не виходить”, це абсолютно нормальний вислів, але саме “не можу” - немає. Коли чую від когось цю фразу, то намагаюсь переконати його, що це не так. Як правило, людина сама собі може відповісти.

- Хто твої кумири?

- Мені дуже подобається хореграф-постановник Міа Майклс, Матс Ек, НДТ - Нідерландський танцювальний театр.

- Які глобальні зміни, як на тебе, відбулись у Вінниці за останній період?

- Найперше — це будівництво фонтана “Roshen”. Коли я кажу, що з Вінниці, усі згадують: “ А це там, де фонтан”. Місто розвивається непоганими кроками і буде добре, якщо темпи не сповільняться і вінничани будуть себе показувати більше й більше.

- Які найближчі плани?

Дуже хочу знаходити нових людей, які хочуть танцювати і навчатись. Відвідати майстер-класи пітерських хореографів.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Олександра Мруг
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)