• Моя Вінниця
  • Новини Вінниці
  • Соціум
  • Підполковник вінницької міліції, повернувшись зі Сходу: «Має не одне покоління вирости, щоб світосприйняття мешканців Донбасу змінилося. Але за це варто боротись»

Підполковник вінницької міліції, повернувшись зі Сходу: «Має не одне покоління вирости, щоб світосприйняття мешканців Донбасу змінилося. Але за це варто боротись»

28.07.14 10:56 2288

Підполковник вінницької міліції, повернувшись зі Сходу: «Має не одне покоління вирости, щоб світосприйняття мешканців Донбасу змінилося. Але за це варто боротись»

Кількаденний перепочинок - і бійці вінницького зведеного загону міліції, які виконували завдання на Сході, знову на службі. Майже всі – добровольці. Вони одними із перших увійшли до звільненого Слов’янська, а до того цілий місяць чергували на блокпостах, хвилин за 15 їзди від тоді ще оплоту терористів. Вони були на кордоні з війною, щоденно ризикували життям, першими зустрічали біженців. А ще – виконували об’єднавчу місію, розвінчуючи міфи про «горлорізів-бандерівців», якими затуманювала мізки мешканців Донбасу потужна російська пропаганда.

Власне, із цього з підполковником Віталієм Ковальчуком, заступником начальника управління кадрового забезпечення УМВС України у Вінницькій області, який був заступником керівника вінницького зведеного загону міліції, й починаємо розмову.

Підполковник вінницької міліції, повернувшись зі Сходу: «Має не одне покоління вирости, щоб світосприйняття мешканців Донбасу змінилося. Але за це варто боротись»

- Віталіє Федоровичу, Ви упродовж місяця щодня спілкувалися з мешканцями Сходу, зокрема, мешканцями щойно звільненого Слов’янська. Як відчуття – чи для багатьох для місцевих були «нашими»?

- Ми потрапили до міста в останні дні нашого перебування на Сході, а до того базувалися між Ізюмом Харківської області та Слов’янськом. Увійшли до міста спільно з працівниками ДАІ Хмельницької області і батальйоном «Київ-1». Українські військові там вже були, підняли наш прапор. Ми входили туди разом із гуманітарною допомогою, - якраз жителям почали видавати хліб, молоко і воду, речі першої необхідності. На мою думку, більшість населення, яке там залишилось, не було до нас вороже налаштованим. А може, нам хотілося у це вірити. Зрозуміло, що за 24 години у Слов’янську ми не могли їм «влізти в душу», але агресивно налаштованих людей я там не побачив.

Було трохи моторошно, що місто майже пусте. Ми, наприклад, бачили дев’ятиповерховий будинок на кілька під’їздів. Виявилось, що там залишилось лише чотири чи п’ять сімей. Зараз місто повертається до життя, а тоді це була дуже сумна картина. Ми там бачили або дуже літніх людей, або жінок з маленькими дітками на руках. Чоловіків дуже мало траплялось.

- Вони де - по інший бік?

- Не готовий стверджувати однозначно. Якщо й так, мені важко їх судити, адже їм тривалий час промивали мізки, у них там сім’ї, діти. Не все так просто там відбувалося. Тому не беруся безапеляційно засуджувати й працівників міліції, які безпосередньо там несли службу і не виконали присяги. Якби все було так однозначно, як під час Великої Вітчизняної, їм було б простіше зробити вибір. До того ж, людей змушували робити певні вчинки, погрожуючи зброєю.

- Але ж зовсім поруч – на Харківщині, де базувалися вінницькі міліціонери, ніхто особливо у сепаратисти не рвався!

- У мене склалося враження, що у харківському регіоні в людей менталітет дещо інший, аніж у мешканців Донбасу. І освітньо-культурний рівень вищий, і рівень життя трошки кращий, і патріотично налаштованих більше. Донеччани ж і луганчани, хоч вони й живуть на території України, але все-таки за 700-800 кілометрів від столиці. А росіяни набагато ближче. І вплив, не стільки культурний, як інформаційний, навіть на побутовому рівні дуже відчувається. Тому не дивно, що вони дещо вороже сприймають все українське.

Але ми, перебуваючи там, - не лише у Слов’янську, але й за місцем дислокації, - робили все для того, щоб створити позитивну думку про нас не тільки, як міліціонерів, а й як про людей, які живуть набагато західніше. Така собі об’єднавча місія. У селі, де ми базувалися, в нас склалися дуже теплі стосунки з місцевим населенням. Голова сільської ради допомагала нам, чим могла, керівниця РДА допомогла з армійською палаткою для хлопців на дальньому блокпосту. Ми, у свою чергу, якщо комусь передавали з дому гостинці, чим могли ділилися з місцевими. Скажімо, носили солодощі в місцевий дитсадок.

Чи ще випадок: до нас приїздив Міністр молоді та спорту Дмитро Булатов. Привіз деякі речі, у тому числі футбольні і баскетбольні м’ячі. Часом і нам траплялася нагода організувати дозвілля, але більшість спортінвентарю все одно передали місцевій школі. Нам було приємно, що можемо їм хоч якось допомогти.

- Ситуація на Сході ще дуже напружена, але кількість звільнених від терористів населених пунктів вже обчислюється десятками. Інфраструктурно їх відновити можна, а як бути з довірою місцевих до чинної влади, міліції?

- Думаю, що люди, які залишалися у Слов’янську, або виїздили в регіони України, спроможні зробити правильні висновки, але далеко не зразу. Має не одне покоління вирости, щоб світосприйняття мешканців Донбасу змінилося. Зараз люди там залякані і збиті з пантелику. Наші хлопці на блокпостах питали у людей зі Слов’янська, чи ходили ви на референдум? Вони відповідали, що так. Деякі шкодували, що це зробили, бо не сподівалися, що може дійти до такого.

Що ж до міліції, питання непросте. Населення Донбасу ставиться до правоохоронців зовсім не так, як, скажімо, у центрі. Десь як за радянських часів, - міліції там побоюються, причому, не в кращому розумінні цього слова. Чи вдасться повернути довіру? Нічого неможливого немає, над цим треба працювати. Думаю, якщо туди відкомандирують достойних людей, то все можливо.

Підполковник вінницької міліції, повернувшись зі Сходу: «Має не одне покоління вирости, щоб світосприйняття мешканців Донбасу змінилося. Але за це варто боротись»

Насправді ми там потрібні. Попри те, що далеко не всі розуміють, що ми там робимо. Однак решта нас потребує.

Якщо ми будемо потрібні хоча б для однієї мами з маленькою дитиною я вважатиму, що ми повинні їхати на Схід і захистити їх.

- А як у Вас було із забезпеченням? Адже інформації про крайню скруту українських підрозділів на Сході чимало.

- Наш загін був забезпечений досить пристойно, гріх скаржитися. Знаєте, як кажуть солдатові на війні головне, щоб він був нагодований і було де переночувати. Ми харчувалися тим, що нам готували, і були задоволені. Дах над головою теж був, - жили у місцевому будинку культури. Ночували у спальних мішках, на надувних матрацах. Вітер у вікнах не гуляв. До того ж, ми знали, куди їдемо, тому кожен брав з собою все, що міг. Крім того, керівництво управління нам дуже багато в цьому плані допомагало, з Вінниці періодично приходив транспорт із передачами з дому.

А на блокпостах, де ми несли службу, з часом зробили навіси – від дощу можна було сховатися. На ближніх міняли хлопців через півдоби-добу, на дальніх хлопці несли службу по 10 діб. Тому виникало питання, щоб їм якось забезпечити побут. Якраз у цьому місцева влада нам допомогла. Коли ми зрозуміли, чого потребуємо найбільше, усе потрібне передало наше керівництво, помогла й місцева влада.

- А як з бронежилетами? Не на прогулянку ж їздили.

- Зрозуміло, що не в культпоході були, тому жоден працівник без бронежилета на пост не заступав. В основному наші функції полягали у несенні служби на блокпостах, розташованих на центральних автошляхах. Люди заступали на півдоби-добу. У їхні обов’язки входив контроль та перевірка транспорту, відпрацювання орієнтувань. Зустрічали дуже багато автобусів з біженцями, яких відправляли до райвідділу на фільтраційний пункт. Ці люди казали, що ми – перші, хто до них нормально поставився. Мовляв, не брязкаємо зброєю, не перевертаємо усе в автобусі, нормально перевіряємо документи і кажемо «дякую». Виявляється, для них після чуток про «бандерівців» була дуже дивною наша поведінка. Тому намагалися бути з людьми максимально толерантними.

- Толерантність - це добре, але ж під біженців могли маскуватися і терористи?

- Могли. Тому спокійним наше перебування на Сході не було. Там немає чіткої лінії фронту. Тому неподалік блокпостів постійно чулась стрілянина, зовсім поруч траплялися напади на колони військових. Ніхто від «сюрпризів» застрахований не був. Кілька ночей поспіль стріляли поруч з нашим місцем розташування, спрацьовували сигнальні ракети. Було дуже важко орієнтуватися, - це профілактичний вогневий бій, чи реальний? Можна сказати, що ми були на кордоні з війною.

Приємно, що всі наші хлопці пройшли перевірку на міцність і, я переконаний, що пройдуть й ті, хто там перебуває зараз. Там всі позитивні якості людей активізувалися і мобілізувалися. Підтримка і взаємодопомога були на рівні. У мирний час важко так себе проявити, тому багатьох людей я для себе відкрив з кращого боку. Вибудовували в колективі довіру і взаємоповагу цілеспрямовано, бо від цього дуже багато залежало.

Вважаю, що ми свій обов’язок виконали з честю.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Антоніна Мніх «Укрінформ»
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)