Сьогодні газовий конфлікт торкнувся майже всієї Європи, а про його причини та наслідки не писав хіба що ледачий.

Однак зрозуміло, що газова війна почалася не вчора, і навіть не 2006 року.

Про те, як будувався газопровід читайте тут.

Про те, що доведеться домовлятися з північним сусідом про постачання газу і використання ГТС для транзиту, стало зрозуміло ще в далекому 1992, коли Україна отримала незалежність, а Росія злашилася без великої частини газосховищ.

Цього разу "Економічна правда" публікує матеріал, що вийшов на Financial Tribute на початку 2009 року.


Україна-Росія: трохи історії і обставин.

Зіштовхнувшись з періодом нових статей про газовий конфлікт Росії й України, варто пригадати декілька фактів:

1) конфлікт розпочався 1992 року, а не 2006-го

2) Росія не зможе перемогти у газовій війні Україну і знає про це.

3) насправді йдеться не просто про Росію з Україною.

Конфлікт розпочався 1992 року, а не 2006-го

У більшості останніх статей подається, що конфлікт розпочався тільки останніми роками. Всі пам\'ятають ситуацію 2006 року (3 роки тому), яка привернула увагу всього світу, і тому її пов\'язують з початком конфлікту.

Хоча це не так. Росія і Україна почали сперечатися про газ ще від самого розпаду СРСР, тобто з 1992. У 1992 і 1993 роках були скорочення поставок у Західну Європу, що змусило основних імпортерів - "Рургаз", групу Gaz de France (GDF) і SNAM - відкрити офіси в Києві для того, щоб зрозуміти ситуацію і вплинути на нову країну з метою запобігання проблем з транзитом газу.

Автор цієї статті провів півроку в київському офісі GDF 1994, де мав підготувати звіт про роботу української газової промисловості, а також зібрати інформацію для дисертації про незалежність України і її стосунки з Росією, які були першочергово зав\'язані на газі. І автор так досі і не впевнений, чи Україна колись взагалі платила Росії за газ.

Справа в тому, що радянська газова промисловість зародилася в Україні у 30-х роках, і інфраструктура розпочалася від того часу. Україна досі залишається центром ліній трубопроводів, незважаючи на те, що фокус діяльності було переміщено в Західний Сибір.

Розпад Радянського Союзу і встановлення кордонів порушили не одну інфраструктуру. Але не так, як газову. Наслідком стало те, що основні активи "Газпрому" залишилися на території України, тобто, вийшли з-під безпосереднього контролю.

Таким чином, зв\'язок між двома країнами потужний. Його неможливо обійти, і він дуже стримує.

Отже, при конфлікті між двома країнами спокуса використати "газову зброю" (задіяти шкоди, у випадку Росії, утримуючи газ, або у випадку України, затримуючи транзит) дуже висока, повторюється все частіше, і з кожним разом все прохолодніше.

Якщо продивитися українські і російські газети за останні 17 років, можна знайти безліч статей про борги України перед Росією за газ (які з 1992 року, з якоїсь дивної причини, завжди залишалися на рівні 1,5-2 мільярди доларів). Так чи інакше, газ продовжує постачатися.

Так чому ж над газовим конфліктом почали замислюватися тільки 2006? З цілком зрозумілих причин:

"Помаранчева революція" 2004 року закріпила на карті за Україною місце однієї з демократичних держав, на противагу вісі зла і центру диктаторства, який, на думку Штатів, почала уособлювати Росія. Незважаючи на те, що Ющенко був ще більш проросійським, ніж Янукович, і Штати, і Кремль із задоволенням грали у протистояння "Захід проти Росії".

І раптом газові суперечки, які раніше цікавили лише кількох постачальників, стали полем битви двох великих блоків і лягли у сферу інтересів WestTM;

Ріст ціни на нафту з 2003 року також вплинув на газову ціну (ціна на газ для Європи розраховується Росією із врахуванням ціни на нафту); а ще більше вплинуло те значення, яке надавалося енергетичним питанням. Для Росії було важливо отримати більше грошей з газу, що постачався Україні. Для Заходу питання енергетичних ресурсів набувало все більшого значення.

Ще важливішим є той факт, що 2006 року несподівано для всіх Британія перейшла з рангу експортерів до рангу імпортерів газу. Вперше питання безпеки газового сектора стало непокоїти англомовних експертів. Таким чином, це призвело до залежності Європи від російського газу, і український транзит набув нового значення.

Майже в той самий час 10 країн Центральної і Східної Європи приєдналися до ЄС. Враховуючи те, що більшість із них були сферою впливу, або навіть належали до СРСР, вони дуже обережно ставилися до Росії і ще більше залежали від російського газу, тому що їх комплекс поставок був побудований за системою РРЕВ (Радянська Рада Економічної Взаємодопомоги).

Враховуючи, що не всі вони є в рівних умовах (зокрема, транзитні країни мають більше важелів впливу), вони, безперечно, радили ЄС сфокусуватися на російському газі.

Беручи до уваги ці фактори, можна пояснити, чому розумніше дивитися в минуле, ніж захоплюватися теперішнім. Це багаторічний конфлікт, і було б помилкою забувати про відповідний контекст.

Росія не зможе перемогти у газовій війні Україну і знає це.

Реальність радянської спадщини в тому, що Україна має розвинену з радянських часів інфраструктуру (трубопроводи, безперечно, а також, що є більш значним, Україна контролює російські експортні системи).

Це також країна з важкою промисловістю, яка вимагає великих запасів газу. Власні його резерви дуже обмежені, що робить країну залежною від Сибіру.

Тому тут є велика взаємозалежність: Росія потребує української інфраструктури для забезпечення транзитних постачань до Європи; в той час, коли Україні потрібен російський газ.

Раніше були і додаткові обмеження: наприклад, єдиний радянський виробник труб знаходився в Україні, єдиний виробник труб, середніх за розміром, які використовуються в Україні, знаходився в Росії, а газ, що постачався південній Росії, проходив територією України.

Україна мала відокремлений статус за часів Радянського союзу і сподівалася на його збереження за часів незалежності.

Коли Росія вперше спробувала запровадити ціну на газ для України у 90-х, то зазнала фіаско. Коли Росія вперше відрізала газ для України з метою отримання плати, Україна просто закрила транзит; і коли європейські покупці поскаржились, Росія відновила поставки газу, так і не досягнувши свого.

Це відбувалося у 1992-1994 роках, доки обидві країни не домовилися не виносити цей конфлікт на публіку.

Через декілька років ситуація повторилася. 2006 рік знову вивів це питання на світло. Доказом цього була ситуація 2006 року, коли Росія відновила поставки, перш ніж було оголошено угоду.

Отже, оголошений договір був абсурдним: всі розуміли, що він був явною підставою (ціна, яку заявила Росія, і ціна, яку Україна була згодна платити, були абсолютно невідповідними, навіть враховуючи супердешевий газ Туркменістану: ніхто навіть не спитав, чому Туркменістан погодився на таку низьку ціну).

Справа в тому, що Росія не може відрізати Україну на жодний період часу, тому що це підірве її експорт, і "Газпром" чудово це знає.

З іншого боку, передача Україні 20% газу від обсягу продажів у якості плати за транзит є прийнятним варіантом для обох сторін. Звичайно, при зростанні ціни на газ з\'являється спокуса поміняти умови торгівлі, але Росія просто не має для цього практичного рішення.

Якщо це є правда, для чого тоді Росія щороку грає цю комедію, особливо зараз, коли прискіпливий погляд Заходу направлений на це питання? Є проста теорія: така поведінка відволікає від того, що справді поставлено на карту.

Насправді йдеться не про Росію з Україною

Керівництво "Газпрому" давно уже зрозуміло, що не отримає грошей за офіційні поставки в Україну. І вирішило цю проблему у зовсім інакший спосіб, приватизувавши частину газових операцій - ту частину, за яку покупці платили.

Ці користувачі платили раніше гроші головній український газовій компанії, і відповідно, гроші до "Газпрому" не доходили.

Замість цього з\'явився механізм, завдяки якому ці користувачі платили меншу суму , але іншому посереднику, який формально не належав до сфери впливу української влади, або безпосередньо "Газпрому".

Втім, газ надходив з Росії і вимагав тої самої української інфраструктури, таким чином, співробітництво "Газпрому", а також російської і української влади, залишалося незмінним необхідним фактором (неможливо перекачувати щорічно 30 мільярдів кубометрів газу без погодження між урядами і державного прикриття).

Але зароблені гроші не обов\'язково доходили до Києва або Москви. Таким чином, люди, які стояли за цими операціями, особисто вигравали від такої схеми. І були зацікавлені в униканні участі "Газпрому" і Києва.

Такий привабливий бізнес цікавив усе нових і нових осіб. В Україні внутрішня політична боротьба має логічне пояснення (вона точилася навколо того, хто буде мати доступ до газових операцій).

Не є випадковістю те, що Юлія Тимошенко у 90-х роках добряче заробила на газовий операціях, а Янукович є представником найбільшого користувача газу із сфери важкої промисловості у Східній Україні.

У Росії, відповідно, стикаєшся з іміджем монополістичного Кремля і його вірного оплоту "Газпрому": обидва є центрами внутрішньої боротьби і коаліцій всередині влади (один лише приклад, 50% "Газпрому", які формально належать російській державі, поділені щонайменш між двома громадськими органами, підконтрольними різним внутрішнім гравцям Кремля).

Тож поки що світ зосереджений на передбачуваному публічному балансуванні України й Росії на межі війни (Росія погрожує, Україна грається у схованки, Росія відрізує газ, Україна його заморожує, Росія обурена, обидві країни апелюють до Європи, Росія поновлює газопостачання, оголошено новий не значимий договір).

Справжня ж боротьба точиться більш засекречено між декількома олігархами в Москві і Києві. Але ніхто про це не говорить. Що і є головною метою "загрожувального шоу", яке нам "пропонується".

Переживання щодо Росії і "Газпрому", який використовує "газову зброю" проти Європи, є марними. І Росія, і "Газпром" прекрасно розуміють свою залежність від експорту до Європи і завдячують цьому більшістю державного прибутку, а також можуть забезпечувати стабільні, довготривалі інвестиції в газову інфраструктуру (і вони знають, їх клієнти також цього потребують).

Їм подобається грати в могутню державу, здатну налякати Європу, до того ж, така політика викликає шалений успіх всередині самої країни. Але фактично нічого не змінюється.

Що дійсно викликає занепокоєння, так це те, що український і російський уряди мовчать і навіть підтримують таке кричуще порушення своїх повноважень і такі широкомасштабні розкрадання важливих державних ресурсів.

Це також те, що вищі посадові особи обох країн і вище керівництво обох інфраструктур можуть бути інструментами в руках невідомих олігархів і здатні демонструвати лише показове верховенство права і підзвітність, які існують у цих країнах.

А також те, наскільки слабкою є реальна влада Путіна при зіткненні конкуруючих угруповань влади.


Переглядів: 3239
Поширень: 0