Прогулянка Вінницею стала для мене в якийсь момент схожою на подорож у часі. Побачивши вранці суперсучасну, зручну для життя Вінницю, в обід машина часу перенесла мене на 30-40-50-60 років назад. Городяни тут вміють не тільки добре жити сьогодні, але і з особливою турботою ставляться до свого минулого. Живий доказ цього – це творці і хранителі справжнісінього заповідника совка – музею Автомотовелофоторадіо, яких в день мого приїзду представляв чудова людина на ім’я Віктор Вікторович. 

Ретро-автомобіліМузей розташувався у приміщенні автосалону “Володимир”, на все тій же центральній вулиці Соборній, практично на березі Південного Бугу, неподалік від набережної Рошен. Хоча в музеї і йдеться про радянське минуле і Вінниці, і всієї України та СРСР, музей новісінький (відкритий в минулому році) і підхід до гостей тут цілком сучасний. Практично до всіх експонатів можна доторкнутись, у всі експонати можна залазити. Як казав харківський мер Кернес десь три роки тому, хлопчики можуть тут все покрутити. :)Слово “залазити” використано не випадково: все-таки основне місце в експозиції музею займають ретро-автомобілі практично з усіх періодів історії СРСР. Тут вам і армійський ГАЗ-67, і знаменита “Победа”, і найпопулярніший автобиль НДР “Трабант”. Є, зрозуміло, і більш стандартні “Запорожець” і “Москвичі” різних років випуску. Коли сідаєш за кермо кожного з цих автомобілів, то відчуття, звичайно, непередаване – гарний стан техніки і усвідомлення того, що все представлене і зараз на ходу, роблять свою справу.

Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)

 

Військова технікаПилосос

Окрему увагу творці музею приділили військовій техніці. Представлено ряд експонатів часів Великої Вітчизняної війни. “Поводити” армійську техніку можна не просто так, а переодягнувшись у військову форму тих років. З цією метою в музеї є цілий гардероб необхідного одягу і навіть костюмер, який порадить кожному відвідувачу те, що йому найкраще личитиме за розміром і за стилем. Що тут скажеш – справжній рай для фотоманьяків. :) Фотографуватися можна скрізь, біля кожного експоната, ще й самому при цьому можна перевтілитися в червоноармійця / червонофлотця. І все це – увага! – всього за 10 грн. з людини.

Коли знаходишся в музеї, то мимоволі виникає жаль через те, що ти не жив тоді, коли все, що тебе оточує, було цілком буденними елементами побуту звичайної людини. З цієї причини, впевнений, набагато більше задоволення при відвідуванні музею Автомотовелофоторадіо отримують люди, які застали Радянський Союз у свідомому віці і не забули милі серцю дрібнички того часу. Ось тут стоїть старий пилосос, який під час роботи дуже голосно гуде, – це навіть я пам’ятаю, в моєму дитинстві такі ще були. А поруч, здається, ось-ось звично заторохтить пральна машинка “Рига”. І слідом за нею швачка почне вчитися шити на швейній машинці “Тула”.

ПатефониРадіоприймачі і магнітофони

А скільки тут різних видів магнітофонів, патефонів і радіоприймачів! Це словами не передати. Є патефон зразка кінця ХІХ століття, пластинки на якому потрібно крутити вручну. Уявіть собі – він працює! Віктор Вікторович при нас запускав це диво – звучання на пристойному рівні. По інший бік стояв апарат, призначення якого я не відразу зрозумів. Виявляється, це був відеомагнітофон (!). Відверто кажучи, був упевнений, що в радянський час такого не було.

Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)

Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)Музей Автомотовелофоторадио (Винница)

Обладнання для проявлення кольорових фотоплівокДекораціями для ретро-авто стала ціла батарея радянських радіоприймачів та магнітофонів. Назви всіх приймачів я, звичайно, не запам’ятав, але чисто візуально один з них впізнав – саме такий стояв у баби Мані – господині квартири, яку моя мама один час винаймала в Харкові. Величезний, з великим динаміком, дерев’яним корпусом, купою кнопок і можливістю ловити радіохвилі зі всього світу. Коли ми бували у неї в гостях, я обожнював натискати на всі підряд кнопочки. Напевно в результаті цих пустощів я їй за пару візитів приймач зламав, але мене, як не дивно, за це ніхто ніколи не сварив.

Ще одна прикмета того часу – повальне захоплення фотографією. Багато чоловіків тоді годинами просиджували у ванних кімнатах при червоному світлі, отримуючи невимовний захват від процесу проявлення фотографій. Всю цю технологію я бачив своїми очима, мені тато навіть намагався пояснити, що до чого. Як тоді воно мені здавалося якимось надскладним, таким воно й залишилося й донині. Так от у музеї я знайшов хай-тек ще більш високого рівня – установку для проявлення кольорових фотографій. Таку б дати моєму батькові – він би, напевно, був на сьомому небі від щастя. :)

Хлопчик грає на барабанахОсобливе задоволення при відвідуванні музею, звичайно, отримують діти. Я таких захоплених очей, наповнених враженнями і найпозитивнішими емоціями, вже давненько не бачив. Та й сам я практично повертав час назад років так на 15, коли із задоволенням роздивлявся найдрібніші деталі речей минулого. Загалом, вражень – море, настрій – захват, хранителям музею – респект, уважуха і низький уклін. Все це треба дуже любити, щоб з таким трепетом і акуратністю все утримувати і бути настільки гостинними, що навіть прощати деяким гостям витівки у вигляді залапаних експонатів і побитих пластинок.

Як бачите, Вінниця все дивує і дивує. Після такого чудового музею, здавалося б, з чим таким можна зіткнутися? Можна! Вінницький “десерт” став не менш емоційним, ніж побачене протягом дня. Не перемикайтеся! ;)



Переглядів: 8116
Поширень: 0