Від мрії про маленьке ательє — до створення Будинку моди та творчості

01.03.10 09:51 7922

Людмила БУШИНСЬКА: Хочеш бути успішним — будь ним, найголовніше — праця і терпіння...

Від мрії про маленьке ательє — до створення Будинку моди та творчості

Розвивати бізнес у регіоні — справа не з легких, особливо якщо цей бізнес пов’язаний з індустрією моди та розкоші. Але вінничанці Людмилі Бушинській удалося не лише створити успішний бізнес-проект, реалізувати свою мрію, а й створити маленьке культурне диво в центрі міста. Про те, як ідея створення свого ательє перетворилася на п’ять поверхів Будинку моди, культури та творчості в серці міста, і про головні правила, яких слід дотримуватися в соціально-відповідальному бізнесі, «Дню» розповіла директор галереї «Інтер’ШИК» Людмила БУШИНСЬКА.

— Розкажіть про історію створення такого роду бізнесу, як підприємство індустрії моди, тут у Вінниці, в регіональному центрі. Чи не боялися ви, що ваша справа не буде затребуваною?

— Скільки я себе пам’ятаю, завжди була людиною творчою — шила, малювала. Мені подобалося вигадувати різні нові моделі одягу, образи. Але, на жаль, так складається життя, що мріємо і тягнемося ми до одного, а воно нас змушує робити абсолютно інший вибір.

Я закінчила Торговельно-економічний інститут. Тривалий час працювала в торгівлі. Потім, після закінчення інституту, товарознавцем. На початку 1990-х років, коли почалося становлення приватного бізнесу, друзі запропонували очолити перший у Вінниці приватний магазин готового модного одягу. Я зважила всі за і проти, і погодилася.

Хотілося, звичайно, відкрити власне ательє, але я розуміла, що на той час це було нереально, адже тоді мода в Україні ще не розвивалася. А ідея створення першого у Вінниці магазину готового, але модного одягу могла мати успіх. Тим більше, що на той час я вже мала досвід у торгівлі, знала, де придбати товар, із ким працювати, домовлятися, користувалася повагою та довірою у партнерів.

А малювати й шити я не припиняла ніколи. Тоді, на початку 1990-х рр., я це робила для себе, сім’ї, для друзів. Пам’ятаю, як приходила в чомусь новому, а мене вже запитували: «Ну що, коли продаватимеш цю річ?». І мені було дуже зручно так працювати, адже грошей не вистачало, а так я могла продавати свої ж речі і купувати нові тканини і нитки, й знову творити. Життя тоді в мене ділилося на дві частини — денне та нічне. Вдень я ходила на роботу, а увечері, коли всі лягали спати, я могла з 10—12 годин вечора і до 3-ї ночі шити, малювати, творити. Потім вранці знову на роботу. І в такому графіку постійно. Коли ти займаєшся улюбленою справою, то не втомлюєшся.

— Але були ж моменти, коли опускалися руки? Що рятувало тоді?

— Безумовно, в житті є і втрати, і успіхи. І я думаю, що в середньому — це 50 на 50 в кожної людини. Інколи ти втрачаєш, інколи — знаходиш. Черговий удар долі — це випробування, яким вона перевіряє тебе: «А що ти можеш іще?». І, напевно, чим більше твої проблеми, тим вище ти стаєш на рівень свого розвитку. Якщо ти вирішив проблему і вийшов зі складної ситуації — значить, вижив, зміг.

У моєму житті було по-різному. Був бізнес, потім інфляція, потім знову якісь скачки. А в торгівлі нестабільність у країні дуже й дуже відчувається. Але я ніколи не опускала руки. Я завжди була оптимістом, а головне — ніколи ні на кого не звалювала своїх проблем. Я розуміла, що в моєму житті все залежить від мене. Жодна держава або новий президент — ніхто за мене моє життя не побудує. Хочеш бути успішним — будь ним, найголовніше — праця і терпіння.

— Як з’явилася ідея створення саме галереї «Інтер’ШИК»?

— Це як еволюційний процес. 1991 року в мене почався бізнес із торгівлі. А 1998 року я зрозуміла, що вже можу собі дозволити займатися улюбленою справою. Тоді в мене йшла торгівля, відкрився мій власний приватний магазин, в якому спочатку був мій кабінет, але «сидіти» в ньому мені незабаром стало нудно, і я протягом півроку перетворила його на маленьку майстерню.

Спочатку наша фешн-команда складалася з трьох осіб. Підготували одну колекцію, повезли її до Одеси (в Києві тоді ще не було сезонів моди). Здивувати одеситів було дуже важко, тим більше тоді до Одеси почали привозити свої перші покази такі українські дизайнери, як Лілія Пустовіт, Олександр Анісімов, Ольга Громова. І ось із Вінниці якась студія дизайну «Інтер’ШИК» привезла свою колекцію.

Три роки ми приїжджали до Одеси, робили покази. Нам дуже подобалися «тусовка» дизайнерів, придумування нових ідей, а головне — в нас повністю скуповували колекції. І так три сезони поспіль. А потім про нас почали дуже багато писати і в пресі, і на телебаченні показувати. І ми перестали їздити до Одеси. У нас з’явилися свої клієнти, і ми перейшли на індивідуальні замовлення, яких з’явилося дуже багато, і наше ательє з маленького кабінету перетворилося на 130 квадратних метрів творчості.

Коли й тут уже якось все стало йти своєю чергою, справи налагодилися. Ательє працювало відмінно, клієнтів було багато, і в мене з’явилася ідея: «А чи не створити нам такий своєрідний Будинок моди у Вінниці?!».

— І ми зараз із вами — в ньому. Як вам удалося в центрі міста побудувати такий об’єкт?

— Вклали гроші, зробили проект. Ми працювали над ним не замислюючись, приймуть або не приймуть цю ідею наша місцева влада, сподобається їм вона чи ні. Прийшли до головного архітектора міста, показали наш проект, пояснили ідею й переконали, що нам потрібне місце, бажано в центральній частині міста. І ми отримали згоду.

— Яка основна концепція вашого Будинку моди?

— Це проект для успішних людей, які цінують свій час. Їм нема коли шукати якість. А нам вони довіряють.

— Тут ще й спа-салон працює. Як ви вирішили розвинути цей напрямок?

— Коли вже приміщення було збудоване, в нас виявилися вільними 4-й і мінус 1-й поверхи. Ми довго думали, чим їх зайняти. І ось ми відкрили перший спа-салон у Вінниці. Уклали контракт із хорошим брендом, який виробляє якісну продукцію на основі аюрведичних рецептів.

До того, як відкрити наш спа-салон, поки зводилася будівля, я сама протягом року випробовувала цю продукцію. Їздила по салонах, які вже працювали з цим брендом, дивилася, як працює персонал. Потім навчали наших людей, відправляли на стажування до Італії.

Ми підійшли до справи серйозно. Адже такий підхід, як у багатьох наших вітчизняних бізнесменів, коли люди хочуть 3 гривні вкласти і отримати 100, — це все короткочасно. Якщо ж ти хочеш жити тут, працювати, мати довіру й авторитет, бізнес слід будувати правильно — з відповідними інвестиціями, продуктом і ціною. У нашому бізнесі абсолютно все працює на клієнта. Тут ніхто не обманює, ніхто не хоче продати те, що тобі не потрібно або не личить.

— А що ж відкрили на 4-му поверсі?

— Спочатку тут був домашній декор меблів і невеличка галерея на 70 квадратних метрів. За рік остання так виросла, що почала займати всі 350 квадратних метрів вільної площі 4-го поверху.

— І як такого роду культурний проект, як арт-галерея, розвивається у Вінниці?

— Попит є, і величезний. Ще не так давно Вінниця могла дивитися в основному лише місцевих художників або регіональних. А сьогодні ми почали привозити художників зі всієї України. Плануємо й масштабніші проекти.

До нас приходять школярі, студенти, батьки з дітьми, абсолютно різні люди — і за віком, і за соціальним становищем. Їх усіх об’єднує потяг до мистецтва.

На сьогодні всі наші виставки для відвідувачів є абсолютно безкоштовними. Але в майбутньому ми плануємо проекти, які, щоб їх сюди привезти, вимагають чималих витрат, тоді, можливо, буде встановлено плату за вхід.

— Скільки вже виставок було?

— Більш ніж 50.

— Яка найбільш вражаюча з них?

— За емоціями — виставка Гапчинської. Вона заряджена таким позитивом! До нас і так приходить чимало людей, але на виставці Гапчинської було дуже багато відвідувачів, ми навіть і не гадки не мали, що у Вінниці люди настільки знайомі з її творчістю.

А друга, яка вразила мене особисто дуже сильно, — це виставка, яку влаштували друзі Анатолія Чорного. Був такий вінницький графік. Він проілюстрував понад 300 книг. Анатолій Чорний помер у 50-річному віці, й ніхто про нього не знав, адже він жив лише своїми роботами і дарував їх друзям. Він навіть не був членом спілки художників. Не створив сім’ї. Після його смерті друзі прийшли до нас і попросили зробити виставку. Робіт було дуже багато. Я не фахівець із такого мистецтва, але графіка Анатолія Чорного вразила мене як людину до глибини душі — настільки це були гарні роботи, особливо карикатури на певні життєві ситуації.

Ми з чоловіком дуже хотіли поставити тут, на цій вулиці у Вінниці, якусь бронзову скульптуру, щоб якось ушляхетнити сквер, який у нас є. Я довго розмірковувала, що ж це могло б бути. І ось після цієї виставки ідея прийшла сама собою. Ми зробили скульптуру невідомому художникові.

— Ваш бізнес можна назвати соціально відповідальним. Адже ви вболіваєте за благоустрій міста, розвиток культурного середовища, з повною відповідальністю підходите до надання послуг і відповідаєте за продукт, який продаєте, до того ж замислюєтеся про розвиток персоналу, з яким працюєте. Як ви оцінюєте сьогодні роль бізнесу в розвитку культурного середовища суспільства?

— Бізнес, загалом, уже готовий узяти на себе роль такого собі двигуна розвитку українського суспільства. Але ми знаємо лише небагато прикладів прояву такої готовності. Розвитком культурного середовища в країні наразі займаються лише ті люди, яким це близько, і яким це важливо в першу чергу самим. Ті, хто розуміє, що ми прийшли у цей світ не просто заробити грошей, випити, попоїсти або виростити дітей. Їх дійсно хвилює навколишній світ і те, що роблять і як живуть оточуючі. А щоб філантропія в нас розвивалася великими темпами, Україні потрібний закон про меценатство, який є у всьому світі.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:День
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)