Перехожі зупинялися, кидали гроші, робили фото та відео мобільними телефонами. Найнаполегливіші записували номер Віктора, обіцяли протекцію в Москві.

— Спой ”Рідна мати моя”, — із акцентом просить літня жінка в чорній хустці.

Музикант прибирає довге світле волосся за плечі й починає перебирати струни.

Кобзар у місті проїздом.

— Побуду у Вінниці три дні й поїду далі Україною, — каже Віктор, — у Хмельницький, Тернопіль, додому заїду, в село Кулачківці Снятинського району.

За зароблені гроші Пашник хоче поїхати на волинські Шацькі озера. А тоді знову мандруватиме з бандурою.

Віктор навчався у єдиній в Україні Рівненській кобзарській школі.

— Я випускник 1999 року. Тоді працював Василь Литвин, наш відомий український кобзар. Просвітлив нашу дорогу, а потім потрібно робити щось самому, — згадує Віктор.

У школі навчалися лише хлопці. Одного разу хтось із учнів поцупив у Віктора гроші, які дала мати. Тоді він уперше вийшов на вулицю з бандурою.

Після кобзарської школи Пашник вступив до Чернівецького університету на кафедру музики та українознавства.

Нині постійної роботи музикант не має. Їздить Україною автостопом, грає на корпоративних вечірках. Та найбільше виступає просто неба. Каже, на вулиці можна зімпровізувати, виконати те, чого душа бажає, ухопити настрій перехожих.

— Росіяни в захваті від бандури, — згадує свої мандри Віктор. — 2006 року з товаришем я проїхав усю Росію, аж до Сахаліну. Бандура для росіян — на рівні шоку. Вони такого інструменту не знали й не бачили. Це слово в них асоціюється з чимось великим і не дуже добрим.

Віктор одягнений у біло-блакитну вишиванку.

— Це дівчина з Киргизстану вишила, — розповідає. — Її видумка. Навіть, дивися, ці розрізи тут йдуть не так, як мають бути, — показує кожен розріз на манжеті. — Вона живе в Україні, вивчила українську мову. Мабуть, любила мене.


Переглядів: 3133
Поширень: 0