РЕКЛАМА
"58 годин під дощем з відірваною ногою": як кулеметник виживав серед поля і відновлюється на Буковині
Тридцятидев'ятирічний кулеметник Павло Клімчук воював на покровському напрямку, сам наклав собі турнікет і три доби чекав евакуації серед поля. Шістнадцятого вересня минулого року наступив на міну-пелюстку – втратив частину правої ноги. Провів 58 годин під дощем з відірваною ногою, чекаючи допомоги. Зараз у реабілітаційному центрі в Хотині на Буkovині вчиться ходити на протезі – два тижні тому зробив перші кроки.
На цьому акцентує увагу чернівецьке видання BUK media.
Павло до війни працював далекобійником – звик до довгих рейсів, самотності за кермом, до того, що роботу треба виконувати до кінця. Можливо, саме це допомогло йому вижити.
Руль далекобійника змінив на кулемет. Воював на запеклому покровському напрямку. Про свої виконані завдання говорить стримано – розповідати не можна. Але ворогу дісталося добряче. На позиції, не виходячи, перебував по місяцю.
Найважче на війні – втрачати на полі бою побратимів. З цим болем ніколи не можеш змиритися. Це залишається назавжди.
Шістнадцятого вересня минулого року заводив людей на позицію. Попросили саме його, бо був у тому секторі не один раз. Знав дорогу, місцевість. І от так – на відкритій місцевості попав на міну. Невелику частину правої ноги втратив одразу.
Сам собі наклав турнікет. Потім виникла проблема – один турнікет перестав тримати, довелося накласти вище. Пробув з ним три доби.
Провів 58 годин серед відкритого поля з відірваною ногою, під дощем, чекаючи евакуації. Був задалеко, ближче евакуація не могла підійти. Пекельний, страшний біль. Турнікет тримав, але біль був жахливий. А дощ не припинявся. Холод, вологість, кров.
Про що думав ті майже три доби? Рідні померли, брат безвісти зниклий. Думав про них. Думав, що могло б бути інакше. Не міг нічим допомогти – на одній нозі далеко не підеш. Пересуватися полями в дощ неможливо.
Зараз на реабілітації в Хотині. Вчиться ходити заново – вже з протезом. На протезі вже два тижні ходжу. По лікарні, по відділенню ходить без проблем. Кожен день – маленька перемога. Сьогодні пройшов трохи більше, ніж учора. Завтра пройде ще далі.
Найважче – психологічно. Фізично теж нелегко, але до цього можна звикнути. А от усвідомити, що тепер життя буде іншим – це складно.
На питання про героїзм відповідає: "Я не герой. Просто робив свою роботу. Як раніше возив вантажі – треба довезти, і ти везеш. Так само і тут. Треба витримати – витримуєш. Герої – це ті, хто не повернувся".
Плани? Відновитися. Навчитися ходити нормально. Повернутися до звичайного життя, наскільки це можливо.
Чи вірить, що війна закінчиться? Будь-яка війна закінчується за столом переговорів, а не в полі бою. Рано чи пізно це станеться. Головне, щоб наші не загинули даремно. Щоб вистояли. А вистоїмо – це точно.
Павло знову замовкає. Говорити про себе не любить, слово "герой" відкидає, а ті 58 годин намагається забути. Але його історія – це історія тисяч українських воїнів, які щодня роблять неможливе. І навіть якщо вони самі себе героями не вважають, для нас вони ними залишаться назавжди.