Інша історія – це в чомусь навіть альтернативна історія. Наприклад, хоча б тому, що в 1998 році мером Вінниці мав стати... Сергій Щетинін. І це дійсно була б вже інша історія нашого міста.
Кажу це не тому, що маю щось проти Дворкіса. Швидше навпаки. Я був першим журналістом, який взяв інтерв\'ю у Дмитра Володимировича, коли він ще й не підозрював про своє 8-річне мерське майбуття і, якщо відверто, був зовсім іншою людиною. Абсолютно не схожим на того, ким став потім. До того ж, саме за Дворкіса мене було названо „Журналістом року”, хоч я й не пішов на „роздачу слонів” під ялинкою.
Ну, якось складно мені було завжди в стосунках з владою. Починаючи з чудернацького губернатора Мельника і ображеного за «комсомольське золото» Матвієнка.
Тому й кажу, як є. Тим більше, сакраментальних 10 років вже минуло і „бойцы вспоминают минувшие дни» доволі спокійно...
У 1991 році, з якого я опинився у вінницькій журналістиці, технічні можливості були ніякі. Ні інтернету, ні цифрових диктофонів, ні мобілок. Інформацію приходилось вибігувати в прямому розумінні слова. І – записувати в блокноти, щоб не гаяти часу на розшифровку із затертих касет типу „Аква”.
В друк йшло, зрозуміло, не все. Журналісти тих часів мене зрозуміють. Маса фактажу „не в тему” відсівалась на потім, щоб згинути в завалах тих списаних блокнотів. Під час однієї з „розкопок” зрозумів: якщо не підніму цей пласт зараз, то вже не осилю його ніколи.
„Інша історія найвідоміших вінничан” – це фактично записи на полях блокнотів. Показові штрихи до портретів як нинішніх VIPів, так і тих, хто згинув у вирі „$мутного времени”. Записи, зроблені в роки, коли змінювалась епоха, зароблялись перші мільйони, а люди проявляли свою суть в чітко однозначних чорно-білих категоріях. Як на війні.
Для журналістів часи тоді були дійсно фантастичні. Нові герої з»являлись чи не щодня. Зранку ти брав інтерв»ю у перших кандидатів на першого президента України - Кравчука, Гриньова, Чорновола , а увечері – вже у Продивуса в тісній кімнатці готелю, де знаходився тоді його офіс. Втім, тоді ще й слово таке – офіс, було в дивовижу. Вперше я почув його від Віктора Антемюка, який так називав тісну кімнатку з пічним опаленням на Пирогова, де єдиним „євроремонтом” були німецькі автопостери на стінах. А говорили ми, - тримайтесь, щоб не впасти, - про те, яку саме машину можна привезти з Німеччини за 300 марок…
Кожна епоха має своїх героїв. Свого часу такими були "пацани" на чорних "бехах" з тонованим склом. Потім - бізнесмени (з конкретними «причудами» від шалених грошей, які спускались так само швидко, як і приходили). Так, один з найбагатших тоді вінничан жив просто в офісі з броньованими дверима й без таблички біля залізничного вокзалу, разом із кавказькою вівчаркою. Тоді ще працював «Хімпром», навіть чутки не було про заморські «Тайди» з «Галами», тож на поставках вінницькому порошку він наварював фантастичні гроші. А от розмова з ним, зважаючи на клацання слинявих щелеп за спиною, якось не склалась, тому навіть прізвища цього «карацупи» не зберіг.
Втім, з тих, найперших «піонерів», до сьогодні дійшли взагалі одиниці. Віктор Малиновський, Василь Шостак…
І натомість, хто пам»ятає такі гучні тоді імена, як Тетяна Рибак (до речі, «Людина року-92» у Вінниці), Усольцев, Плахотнюк, Назаренко, Юшков, Єфремов, та ж Людмила Казієва чи «селенговець» Рижков (пам»ятаєте, 950% річних!!!)…До речі, Гонтмахера, якому приписують нібито фантастичний вплив на Вінниччину із США, навіть тоді знали одиниці, та й то через специфіку занять. Куля кілера обірвала життя Віктора Кішека…
«Перший мільйон» лідерів вже другої хвилі, з середини дев»яностих – теж багато в чому вже легенда. І не тому, що придумана, просто описувалось це людьми, які самі цього не бачили, не пережили його разом з ними .
Не бачили, як «піднімався», приміром, Володимир Скомаровський, а нинішній медіа-магнат Олександр Човган намагався заробити перший капітал на модних тоді фінансових фондах. І як замість шалених бабок засновник «Трокоруса» отримав проблеми з братками.
Втім, на часі необхідне уточнення: „Інша історія вінничан” – не зібрання „чорнухи” чи якогось компромату. Навпаки.
Письменник Віталій Забірко в своїй дивовижно гуманістичній повісті "Войнуха" зауважив, що пам»ять навіть про видатних людей полягає не в поставлених їм пам»ятниках. Справжня пам»ять про них має зберігатися в серцях інших людей. Я солідарний з цим месиджем хоча б тому, що майже всі відомі вінничани, і особливо «бувші», у нас чомусь демонізовані.
Вважаю, що не можна бачити в людях тільки погане і лише тому, що колись вони могли більше від тебе. Адже більшою була і їх відповідальність, більше з них спитають і на останньому, найголовнішому Суді. Де, наприклад, викрадення двох засуджених до тюрми пацанів можуть зарахувати як чесноту, а не гріх…
Тому й вирішив просто докласти свою маленьку частку до того, щоб ми рано чи пізно дізнались ВСЮ правду, стали справедливішими і пам»ятали, бажано, тільки добре. Про багатьох з тих, кого всі знають в обличчя, і хто насправді залишається невідомим.
Якщо говорити про владу, то слід знати обидві сторони "страшного донецького" губернатора Коцемира, якого доносами "з»їли" місцеві «г…нократи». Який протягом дня вирішив питання житла для матері багатодітної сім»ї. Лише тому, що роздивився в її очах справжній біль. Дістав з кишені і віддав свою щойно отриману зарплату іншій матері, яка просила допомоги на операцію дитині. Послав гінців з мішками продуктів до «матері» Руху у Вінниці Лариси Корнієнко, дізнавшись, що та на старості змушена торгувати пиріжками й «сємєчками»…
Слід зрозуміти, як було нинішньому губернатору Домбровському, що зміг сховати від настирного оточення свою трагедію і - не зчерствіти до людей. Втім, сьогодні він ще при владі й факти «не для преси» можуть бути сприйняті, як банальний підхалімаж. Вважатимемо, що у нього сьогодні просто така робота, а історією це стане лише завтра. Як і у Гройсмана, як би не діставав журналістський свербіж розповісти «по секрету всему свету» про речі, які на Заході називають просто «крістмас сторі».
Думаю, багато хто здивується, коли дізнається, що робив (абсолютно безкорисливо) для людей "демонізований" Калетнік, і як вирішував питання для рядових ходоків з вулиці "батько партії вінничан" Іванов. Яким справжнім "ментом" був "декласований" після помаранчевої революції Валерій Литвин, його швидко й несправедливо забутий попередник Манін.
Це ж стосується і Коробкіна з Дворкісом, Кармаліти і Порошенка та багатьох інших. Тому що в кожній людині живе одночасно Бог і Сатана, доктор Джекіл і містер Хайд ...Тільки на публічні екрани й сторінки потрапляє один бік, який відповідає службовому чи політичному становищу на даний історичний момент. І - навпаки. На жаль...
P.S.
Дуже шаную друковані на папері книжки, але, по-перше, не вважаю себе письменником, а, по-друге, для „Іншої історії...” доцільніший електронний формат. Завжди можна доповнити. Насамперед знімками тих часів. Хто може поділитись, буду дуже вдячний. Пишіть на [email protected].
Після доверстки викладу все в Інтернет. Сподіваюсь, буде цікаво.