Таємницю знав лише диригент Академічного камерного оркестру «Арката» заслужений діяч мистецтв України Георгій Курков, у супроводі котрого і творило досконале «тріо» скрипалів. Але і він, врешті, склав усі диригентські палички, коли соліст заявив, що зараз гратиме щось таке, чого на репетиції не чув і оркестр. Це був справжній джем-сейшн на концерті академічної музики.
Власне, імпровізація супроводжувала увесь виступ Олександра Божика. І виявлялась вона не в текстових доповненнях до партитури творів А.Вівальді, Й.Брамса, А.Пьяцоли та інших авторів, а у власному емоційному забарвленні виконуваної музики. А вже емоцій цьому маленькому божику зі скрипкою позичати не доводилось. Він ділився ними з залом, і отримував пас у відповідь.
Справді, наш глядач не очікував на зустріч з академічним скрипалем, котрий протягом всього виступу так і не став у класичну третю позицію. Зважаючи, що руки у нього були зайняті, Олександр давав волю усім іншим частинам тіла. А потім, вдавши з себе цигана-прем’єра, пішов залом, награючи публіці прямо на вухо щось із Сарасате.
Це вже опісля він зізнався, що є, майже, циганом. Але вірити йому на слово стало важко, коли перед черговим твором оголосив, що й мадярської крові в ньому є. І на підтвердження видобув зі скрипки вогонь «Чардаша» Й.Брамса. Та все ж публіці було легше повірити у його українське походження після виконання хітової «Мелодії» Скорика.
Отож, вір після цього усім сценічним байкам наших зірок. Все – фантазії. Тільки музика справжня, коли справжня зірка. Божику… Ні, божику… Словом, йому вдалося нас переконати, що він – бог скрипки й імпровізації.