Кокушки живуть у селі Писарівка Вінницького району. Мати звернулася до директора місцевої школи. Але той відмовився взяти сина на навчання. Мовляв, у 16 років у перший клас пізнувато. Принаймні так стверджує жінка. Директор заперечує факт такої розмови. За його словами, Кокушки до нього з цього приводу не зверталися. Хоча він знає про хлопця. Пояснює, що особисто декілька разів направляв до його батьків учителів. Але мати Вадима щоразу відповідала їм одне й те саме: хлопець хворіє, навчання йому дається важко, тому в школу він не піде.
У сусідньому з Писарівкою селі Щітки погодилися взяти Вадима на навчання. «То ми вже й Таню туди віддали, — каже мама. — За компанію ходять».
— Мені дуже шкода цього хлопчини, — зізнається директор школи села Щітки Оксана Даровенко. — Ви б бачили цю сцену. Стоїть високого зросту юнак з чорним чубом на голові, тримає за руку маленьку сестричку й каже: «Ми будемо у вас вчитися». В очах таке благання, що я як подивилася, то в самої сльози виступили. Поставили їх з усіма на лінійку. З самого краю, щоб здоровань менше виділявся на фоні першачків. Дивлюся на вчителів, на дітей, у всіх у них в очах — море питань. Найбільше були здивовані батьки першокласників. Раз по раз подивлялися на прибулих із сусіднього села. Потім почали запитувати мене, як цей, даруйте на слові, дядько зможе бути в одному класі з їхніми малюками.
Одразу після лінійки директор зателефонувала у Вінницький райвідділ освіти. Пояснила ситуацію, запитала поради. У відповідь почула, щоб вирішувала все на власний розсуд. «Як я могла відмовити, — запитує Оксана Вікторівна, — коли по очах бачила, що ця дитина справді хоче навчатися, і не її вина, що втратила стільки часу?».
Проблема виникла уже після того, як Вадим переступив поріг класу. Першачки зручно вмостилися за парти, а для Вадима парти, як кажуть, по коліна. Він не міг сісти. Тому вчителька принесла ще один стілець і посадила його поруч із собою.
— Ми знали, що у хлопця є певні відхилення у здоров’ї, — продовжує директор школи, — тому одразу ж направили його на медико-психологічну комісію. Вона створена при районній лікарні. Після обстеження мати принесла довідку. У ній лікарі і психологи констатували, що хлопець може навчатися нарівні з іншими у загальноосвітній школі. Так Вадим став нашим учнем. Порадилися в колективі і розробили для нього індивідуальну програму. Це дозволено міністерськими документами.
— Хлопець уміє читати по складах, писати друкованими літерами і рахувати у межах ста, — продовжує директор школи. — Каже, що сам навчився. Брав газети і переписував звідти літери. Тому навчання з ним почали не з нуля. За три місяці ми пройшли з ним програму першого класу. Тепер перевели його у другий клас. Сподіваємося, до кінця навчального року нам удасться пройти програму за третій клас. Далі буде набагато складніше.
Щоб хлопець своєю статурою не лякав дітей, а дехто з батьків дуже побоювався цього, Вадимові виділили окрему кімнату для занять.
— Вадим вирізняється в школі особливою старанністю. Я не можу назвати жодного іншого учня, який би мав таке велике бажання набувати знання, — каже директор школи. — Він просить вчителів, щоб давали більше завдань додому. Сидить за книжками навіть у вихідні. Під час нашої зустрічі Вадим розповів, що допомагає дома виконувати завдання сестричці-першокласниці. «Я все їй кажу так, як мені кажуть вчителі в школі». Хлопцеві дуже подобається урок образотворчого мистецтва. Хотів би малювати. «Але в мене нічого не виходить, — сумно зітхає він. — У вчительки малюнки гарні, а мене олівець не слухається».
Одного разу Вадим побачив на перерві, як витирає сльози першокласниця. Її образив один з учнів. Вадим розшукав кривдника і попередив, що наступного разу, якщо спробує образити, отримає на горіхи. Після того до нього звертаються по допомогу усі скривджені.
Логопед медико-психологічної комісії Світлана Дідик каже, що в її практиці це перший випадок, коли у такому віці дитина прийшла у перший клас. 12-річного першокласника пам’ятає, а 16-річного... Вину за це фахівець покладає на батьків. Дитина педагогічно занедбана, бо не мала спілкування у дитячих колективах. Не ходила ні в дитсадок, ні в школу. Але цей недолік компенсується добрим серцем хлопця.
У сім’ї Кокушків п’ятеро дітей. Нині мати чекає ще на одне. Вадим найстарший. На його плечах тримається багато домашніх справ. «Коли діти йшли в школу, я пас телицю, годував свиней, косив сіно...», — каже хлопець.
Чому так сталося, що дитина стільки часу не навчалася, — це, як кажуть, тема іншої розмови. Мати стверджує, що Вадимові навчання давалося важко. Коли синові було шість років, його відвели у перший клас однієї з вінницьких шкіл. Але вже через місяць мама забрала сина зі школи. «Бо він слабував. Вчитися йому було важко. Ми переїхали з Вінниці у Писарівку». Прописка у Кокушків залишилася вінницька. На цей факт звертають увагу в Писарівській сільраді. Кажуть, у них на обліку нема такої дитини. Але не згадують про те, що сільський голова — сусід Кокушків.
У сусідньому з Писарівкою селі Щітки погодилися взяти Вадима на навчання. «То ми вже й Таню туди віддали, — каже мама. — За компанію ходять».
— Мені дуже шкода цього хлопчини, — зізнається директор школи села Щітки Оксана Даровенко. — Ви б бачили цю сцену. Стоїть високого зросту юнак з чорним чубом на голові, тримає за руку маленьку сестричку й каже: «Ми будемо у вас вчитися». В очах таке благання, що я як подивилася, то в самої сльози виступили. Поставили їх з усіма на лінійку. З самого краю, щоб здоровань менше виділявся на фоні першачків. Дивлюся на вчителів, на дітей, у всіх у них в очах — море питань. Найбільше були здивовані батьки першокласників. Раз по раз подивлялися на прибулих із сусіднього села. Потім почали запитувати мене, як цей, даруйте на слові, дядько зможе бути в одному класі з їхніми малюками.
Одразу після лінійки директор зателефонувала у Вінницький райвідділ освіти. Пояснила ситуацію, запитала поради. У відповідь почула, щоб вирішувала все на власний розсуд. «Як я могла відмовити, — запитує Оксана Вікторівна, — коли по очах бачила, що ця дитина справді хоче навчатися, і не її вина, що втратила стільки часу?».
Проблема виникла уже після того, як Вадим переступив поріг класу. Першачки зручно вмостилися за парти, а для Вадима парти, як кажуть, по коліна. Він не міг сісти. Тому вчителька принесла ще один стілець і посадила його поруч із собою.
— Ми знали, що у хлопця є певні відхилення у здоров’ї, — продовжує директор школи, — тому одразу ж направили його на медико-психологічну комісію. Вона створена при районній лікарні. Після обстеження мати принесла довідку. У ній лікарі і психологи констатували, що хлопець може навчатися нарівні з іншими у загальноосвітній школі. Так Вадим став нашим учнем. Порадилися в колективі і розробили для нього індивідуальну програму. Це дозволено міністерськими документами.
— Хлопець уміє читати по складах, писати друкованими літерами і рахувати у межах ста, — продовжує директор школи. — Каже, що сам навчився. Брав газети і переписував звідти літери. Тому навчання з ним почали не з нуля. За три місяці ми пройшли з ним програму першого класу. Тепер перевели його у другий клас. Сподіваємося, до кінця навчального року нам удасться пройти програму за третій клас. Далі буде набагато складніше.
Щоб хлопець своєю статурою не лякав дітей, а дехто з батьків дуже побоювався цього, Вадимові виділили окрему кімнату для занять.
— Вадим вирізняється в школі особливою старанністю. Я не можу назвати жодного іншого учня, який би мав таке велике бажання набувати знання, — каже директор школи. — Він просить вчителів, щоб давали більше завдань додому. Сидить за книжками навіть у вихідні. Під час нашої зустрічі Вадим розповів, що допомагає дома виконувати завдання сестричці-першокласниці. «Я все їй кажу так, як мені кажуть вчителі в школі». Хлопцеві дуже подобається урок образотворчого мистецтва. Хотів би малювати. «Але в мене нічого не виходить, — сумно зітхає він. — У вчительки малюнки гарні, а мене олівець не слухається».
Одного разу Вадим побачив на перерві, як витирає сльози першокласниця. Її образив один з учнів. Вадим розшукав кривдника і попередив, що наступного разу, якщо спробує образити, отримає на горіхи. Після того до нього звертаються по допомогу усі скривджені.
Логопед медико-психологічної комісії Світлана Дідик каже, що в її практиці це перший випадок, коли у такому віці дитина прийшла у перший клас. 12-річного першокласника пам’ятає, а 16-річного... Вину за це фахівець покладає на батьків. Дитина педагогічно занедбана, бо не мала спілкування у дитячих колективах. Не ходила ні в дитсадок, ні в школу. Але цей недолік компенсується добрим серцем хлопця.
У сім’ї Кокушків п’ятеро дітей. Нині мати чекає ще на одне. Вадим найстарший. На його плечах тримається багато домашніх справ. «Коли діти йшли в школу, я пас телицю, годував свиней, косив сіно...», — каже хлопець.
Чому так сталося, що дитина стільки часу не навчалася, — це, як кажуть, тема іншої розмови. Мати стверджує, що Вадимові навчання давалося важко. Коли синові було шість років, його відвели у перший клас однієї з вінницьких шкіл. Але вже через місяць мама забрала сина зі школи. «Бо він слабував. Вчитися йому було важко. Ми переїхали з Вінниці у Писарівку». Прописка у Кокушків залишилася вінницька. На цей факт звертають увагу в Писарівській сільраді. Кажуть, у них на обліку нема такої дитини. Але не згадують про те, що сільський голова — сусід Кокушків.