Більшість цукроварень Вінниччини збудовано сто і більше років тому. Наприклад, на Ситковецькій почали варити кристали ще 160 років тому. Це найстаріша цукроварня в регіоні. Півторастолітній ювілей відзначили торік на Жданівському цукровому. Продукція таких підприємств, за прогнозами фахівців, не витримає конкуренції із тією, що вироблена за сучасними технологіями. Насамперед за двома показниками — якість і собівартість. У середньому собівартість одного кілограма цукру, звареного торік у «цукровому Донбасі», становить майже 3,5 гривні. Ринкова ціна на середину березня — 2,6 гривні. Продавати солодкий пісок собі на збиток заводчанам невигідно. Тому половина із більш як 300 тисяч тонн зварених торік кристалів залишається на складах підприємств. Так само зберігається ще й цукор 2006 року. Не дивно, що на його виробництві цукроварні втратили минулоріч (сумарно) 25 мільйонів гривень.

22 цукрозаводи визнано банкрутами. Майже десять підприємств пущено «під ніж». Ще на десяти обладнання законсервовано до кращих часів.

Коштуватиме як в об’єднаній Європі

— Ситуація, що склалася нині на підприємствах цукрової галузі, найбільше вигідна потужним вітчизняним компаніям, що виробляють і реалізують солодкі кристали, — каже Леонід Козодой, голова бюджетної комісії Вінницької облради, людина, яка значну частину життя віддала роботі у цукровиробництві. — Такі структури вже добилися того, що забезпечують внутрішні потреби країни в солодкому піску, виробленому на своїх підприємствах. До цієї мети вони йшли не рік і не два. Спочатку масово скуповували в конкурентів цукор, після чого правили бал на ринку, диктуючи ціну...

Тепер, за словами Леоніда Козодоя, у цих компаній нове завдання — «підтягнути» ціну на наш цукор до такої позначки, яка встановлена у країнах об’єднаної Європи. Там за кілограм цукру платять від півтора до двох доларів. Коли ввійдемо до СОТ, зробити це буде набагато простіше, ніж нині. Не доведеться пояснювати причини підвищення вартості солодких кристалів. Така ситуація ще більше додасть гіркоти малопотужним цукроварням. З мішком цукру за кордон не підеш.

Директор об’їжджає села і просить посіяти хоч трохи буряків

На оновлення обладнання грошей катма не лише у невеликих цукроварень. А тут ще й проблеми із сировиною: сільгосппідприємства «скидають» посівні площі під буряки. Наприклад, у зоні Турбівського цукрозаводу на наступний рік навколишні господарства не планують сіяти жодного гектара цукристих. Кажуть, директор підприємства об’їжджає села і ледве не в пояс кланяється виробникам сировини, щоб хоч трохи посіяли буряків.

Загалом на полях Вінниччини у 2008 році під цукристі планують відвести 66 тисяч гектарів. Це за даними обласного управління сільського господарства. Обласна асоціація «Поділляцукор» наводить трохи вищий показник — 76 тисяч гектарів. Але цифри не йдуть в порівняння з минулорічним показником — торік цукристі вирощували на ста тисячах гектарів.

— Нас чекають нелегкі часи, — каже начальник обласного управління сільського господарства Анатолій Павліченко. — Вже очевидно: уникнути збитків не вдасться. Які вони будуть, поки що підраховуємо. На мою думку, виживуть лише ті заводи, які мають власну сировинну базу, і то за врожайності коренів не менш як 450 центнерів з гектара. Але й без модернізації заводів теж не обійтися. Скільки їх залишиться в «живих», поки що сказати не можу.

Утім, у солодку «смерть» цукроварень їхні керівники чомусь мало вірять. Одні сподіваються на підтримку держави, інші переконані, що наш цукор — доброї якості і з ним можна буде виходити на ринки будь-яких країн...

Колись продавали білі кристали за кордон, а тепер — зась

— Входження до СОТ не забороняє державі дотувати виробництво цукру з буряків, — каже кандидат економічних наук, заступник голови Вінницької облдержадміністрації Валерій Коровій.

Чи справді держава знайде на таке кошти, співрозмовник не уточнює. Зате наголошує: нині спостерігається тенденція до збільшення використання харчовою промисловістю солодких кристалів. А це означає, що виробництво цукру з нового врожаю буряків, на відміну від попереднього року, не буде збитковим, бо харчовики заберуть його весь. Щодо малих нерентабельних «заводиків», то їх, справді, доведеться закрити, наголошує пан Коровій. Але представники цих трудових колективів будуть боротися за життя своїх підприємств до останнього. Добиватимуться квот на експорт продукції. Співрозмовник не відкидає можливості з боку робітників таких підприємств акцій протесту тощо.

Олексій Босак, досвідчений директор Юзефо-Миколаївського цукрозаводу, що в Козятинському районі, згадує, як у радянські часи їхнім цукром смакували закордонні споживачі в Ірані, Афганістані, Польщі, Румунії. «Тепер наш цукор не гіршої якості, — каже Олексій Михайлович. — Але мене намагаються переконати, що там, за кордоном, він кращий, ніж у нас. Не вірю в це».

Співрозмовник намагався дізнатися, за якими ж такими показниками закордонний цукор, так би мовити, солодший. Однак, з’ясувалося, що в державі не розроблено стандарти для сертифікації солодкої продукції, яку можна було б продавати на ринках європейських країн.

— Ми справді не знаємо, які вимоги висувають до цукру, що міг би йти на зарубіжний ринок, — каже начальник відділу стандартизації харчової продукції Вінницького державного центру стандартизації, метрології та сертифікації Валентина Будюк. — Лише знаю, що в них інший підхід до визначення якості. На першому плані — показники безпеки продукції. Для них важливо встановити, чи нема в ній, наприклад, солей важких металів, радіонуклідів, інших шкідливих для здоров’я людини речовин.

За словами співрозмовниці, з першого січня 2008 року запроваджено нові умови визначення якості цукру і в нас. Однак нововведення не стосуються згаданих вище показників безпеки, а також викликають у фахівців багато запитань. Наприклад, чому в показнику Держстандарту «цукор білий» значиться і той цукор, який навіть інший за кольором? Адже це абсурд, впевнена пані Будюк: неочищений цукор має коричневий колір, а його віднесено до категорії «цукор білий». Торік в області виробляли солодкий пісок на 21 заводі. Кожен з них, за словами співрозмовниці, пройшов повну сертифікацію згідно з вимогами наших норм ДСТУ. Але наших вимог недостатньо для того, щоб експортувати цукор.

Солодка «смерть» відміняється?

Три цукрозаводи Вінниччини хоч сьогодні можуть бути нарівні зі схожими виробництвами західних країн. До таких фахівці відносять Крижопільський, Браїлівський, а найбільше — Гайсинський цукрозаводи. У модернізацію останнього вкладено сто мільйонів (!) гривень. Зокрема, встановлено обладнання таке саме, як на заводах Німеччини. До цих підприємств можна долучити ще 3—4 цукроварні, які спробують «потягатися» з конкурентами. А решта?..

— Потрібно реально оцінювати ситуацію і зрозуміти, що скорочення цукроварень нам ніяк не уникнути, — продовжує розмову Леонід Козодой. — Не можна змагатися, сидячи на возі, з тим, хто їде на «Мерседесі». Так само столітні цукроварні не конкуренти сучасним підприємствам з новими світовими технологіями виробництва. Тому треба думати, як продовжити їм життя, як не залишити без роботи людей.

Один із шляхів виходу із ситуації, які пропонують досвідчені вінницькі цукровари, цілком підтримує співрозмовник. Ідеться про те, щоб продовжити роботу малопотужних заводів за профілем. Але вже варити не цукор, а сік, який служитиме сировиною для подальшого виробництва біологічних видів палива, зокрема паливного етанолу, тобто добавки до бензинів. Освоювати виробництво нової продукції вже взялися на Бабинському цукровому заводі в Іллінецькому районі. Це підприємство стане першим на теренах краю, де вже восени планують долучитися до перспективної справи — виробництва сировини для автомобільного пального.


Переглядів: 3680
Поширень: 0