Герої її книг живуть власним життям, а ще – вони пишуть за авторку більшу частину романів. Тендітна, весела, енергійна та, як вона сама себе називає, лінива. Це та людина, з якою хочеться продовжувати розмову до безкінечності. Цікава, творча особистість, з насиченим та різноманітним життям, на якому засновані чимало романів та оповідань. Любить сир, горіхи та червоне вино, довгі бесіди ні про що у гарному товаристві та іноді дає собі копняка. Її улюблене місто – Вінниця. Свій вільний час вона обожнює проводити в ліжку, розглядаючи стелю. Найкращий відпочинок для неї - на природі. Щастя для неї – не кінцева мета, а саме життя. Наша розмова з лауреаткою численних літературних премій, вінницькою письменницею Наталкою Доляк. Відверта розповідь для сайту «Моя Вінниця» про любов до рідного міста, про те, як народжуються герої романів, про бунтарську вдачу та улюблені страви, а також про те, як виглядає робоче місце письменниці.
На початку, щоб ближче познайомити із нашою землячкою читачів, ми провели невеличке бліц-інтерв’ю.
- Що для тебе сім’я?
- Це люди, від яких нічого не вимагаєш.
- Улюблені люди
- Це ті, з якими можна зустрітись навіть через 20 років після останньої зустрічі, і все одно мати спільні теми для розмови
- Чи є у Вінниці твоє улюблене місце?
- Пам’ятник Михайлу Коцюбинському.
- Що для тебе друзі?
- Їх у мене мало. Адже друзі пізнаються через певний час. Але це ті люди, яким би я могла б щось дати, тоді, коли я хочу, або коли їм потрібно.
- Що для тебе кохання?
- Це дуже дивне поняття. Воно може як зруйнувати, так і піднести до небес. Воно має бути взаємним, в іншому випадку це не кохання. Також кохання це випробування і біль.
- Заради яких людей ти готова творити?
- Це люди, яких я люблю - моя сім’я і друзі
- Опиши свій найкращий день
- Коли я можу прокинутися за власним бажанням, або о 7-й або о 10-й. Коли в мене нікого немає вдома і я сама. Найкращий день має закінчитися не в самотності - або у колі друзів, або в колі родини
- Яке для тебе найкраще місто за кордоном?
- Прага. Тут я буваю найбільше. А також Берлін, який захоплює мене своєю демократичністю. Однак дуже люблю відкривати для себе інші міста.
- З яким європейським містом можеш порівняти Вінницю?
- Певне, це Польське місто Кельце. Він трошки менший за Вінницю, але атмосфера подібна. Ось у цих містах – Прага, Берлін та Кельце, - я почуваюся як вдома, у Вінниці.
- Якби тобі запропонували змінити Вінницю на будь-яке інше місто у будь-якій країні, що б ти обрала?
- Жодних варіантів. Я і Вінниця – одне ціле.
- Дякую за відповіді. А тепер, з твого дозволу, поспілкуємось більш детальніше. Почнемо з питання про те, як ти вирішила писати і з чого почала свою творчу діяльність?
- Свого часу я набула доволі різноманітний життєвий досвід. Дуже багато разів я розповідала-переповідала про свої мандрування світом друзям та знайомим. І от коли ти розказуєш про закордонні мандри вже вдесяте, то розумієш, що на 11-й раз тобі самій вже не цікаво. І я подумала, можливо варто це все описати, а далі нехай собі читають. Але це була лише думка, про яку я згодом забула. Десь коли мені було років 40, я поїхала до доньки, яка на той час навчалась в інституті Карпенка-Карого. Це був довгий зимовий вечір, і тут Женя мені каже: «Мамо, розкажи мені про свої походеньки, коли ти була така як я за віком». Оскільки в молодості я займалась спортом, то як таких походеньок, типу «sex&drugs&rock&roll», у мене не було. І я почала розповідати історії своїх подружок, ніби від свого імені. Моя дитина слухала мене, роззявивши рота. А я розповідаю те все, а про себе думаю – оце-то складно виходить, оце то історія, приїду додому, і обов’язково запишу. Повернувшись додому, я записала оповідання розмовного типу. Тобто не так, як має бути в літературі, а саме розмовного жанру, так, як спілкуються у реальному житті. Назвала це оповідання «Візерунки раннього диско», оскільки розповідь була про 80-ті роки. Такий собі «щоденниковий» опис. Написавши його думаю – що далі? Почала шукати сайти, де можна було б розмістити оповідання. І знайшла сайт - Гоголівська академія, або «ГАК», який започаткували письменники брати Капранови. Мені сподобалось, що там був фідбек. Тобто хтось розміщував свої твори або під псевдонімом, або під власним іменем, а інші вже за дві-три години писали відгуки-рецензії, типу, твір не вартий уваги, або навпаки круто, і, до речі, критика була досить жорстка. Я вирішила розмістити своє оповідання там, і якщо мені хтось скаже, що це фігня, значить більше ніколи-ніколи не буду писати. Після цього мені тиждень ніхто нічого взагалі не писав. Я вже була готова все видаляти, і тут прийшов відгук, навіть ціла рецензія, яка мала назву «Це диско має грати далі». Рецензію написав письменник Олесь Бережний. Він мені написав, що це дуже сміливо і цікаво. Коли я йому написала у відповідь, що взагалі це перше моє творіння, то він написав – пишіть далі. Я його вважаю своїм хрещеним батьком в літературі. Його своєрідний копняк зі словами писати далі дав мені одразу безліч ідей та тем для нових оповідань. До слова, за півроку на той сайт я написала близько 40-45 оповідань, який вистачить на цілу збірку. Два-три дні – нове оповідання. Я зрозуміла, що можу писати.
- Твоя творчість заснована на твоєму життєвому досвіді. Зокрема «Заплакана Європа» та «Гастарбайтерки». Як ти наважилась описати своє життя на широкий загал?
- Пишучи безліч оповідань для інтернет-ресурсу, я зрозуміла, що можу зав’язнути в цьому і більше не вибратися. Я зрозуміла, що мені треба виходити до видавців друкованої книжки і почала надсилати свої оповідання. Однак, в ті часи по-перше, оповідання не дуже брали, а по-друге, не брали невідомих авторів. Мені потрібно було ставати відомою. А як це зробити, коли мене не видають? І я згадала, що існує такий конкурс, як «Коронація слова». І я собі вирішила, що напишу туди, і мені одразу дадуть якусь нагороду і видавці мною зацікавляться. Але коли я вийшла на сайт, з’ясувалася, що короткої форми – оповідання - у них на той час не було, лише романи. І я зрозуміла, що якщо хочу виходити на інші рубежі, то іншого виходу, як написати роман, у мене нема. Як писати роман? Про що писати? Не мала жодної згадки. Я взагалі людина дуже лінива. І писати щось з нуля тоді просто не хотіла. Втім, в мене було оповідання про моє гастарбайтерське минуле. І я подумала, а чому б мені це оповідання не розширити? Крім того, в мене було ще одне оповідання, основане на автобіографічних подіях про моє біженство, і про те, як я просила політичного притулку за кордоном на початку 90-х. Тому, я написала про те, в чому я мала досвід і назвала його «Біженка або реф’юджі» і відправила його на «Коронацію слова». В перший рік я не отримала ніякої відзнаки, тому наступного року відправила вже два рукописи романів, це «Гастарбайтерки» і «Біженка». Це був 2011 рік і, оскільки я дотична до театру, я подумала, чому б мені не написати п’єсу. Але, знову ж таки, я людина лінива, і не стала нічого писати нового, а написала п’єсу на основі роману «Гастарбайтерки». І перша моя перемога і диплом це була саме п’єса «Чотири сезони». І вже в 2012 році відзначили два мої романи. Це «Біженка або реф’юджі», який потім став «Заплаканою Європою», і «Гастарбайтерки». Члени журі не зрозуміли, що писав один і той же автор. І я отримала другу премію за кіносценарій по «Заплаканій Європі».
- Як ти наважилася написати історичний роман «Загублений між війнами»?
- Це так звана лабораторна робота. Я ставлю собі задачі, і виконую їх. У моїх автобіографічних романах є я, і розповідь ведеться про те, що я відчувала, що я знаю на власному досвіді. І тут я вирішила написати роман, в якому немає мене. Висвітлювати події, дивлячись на них зі сторони. І вирішила написати історичний роман про англо-бурську. Коли я бралася за нього, думала, що то буде лише про війну, а потім історія розрослася. Відповідно, стиль мав бути інакшим, адже про серйозні історичні події ти не напишеш розмовним стилем, має бути більше стриманості, літературності. Я взагалі не пишу таких великих романів. Але «Загублений між війнами» був написаний за три місяці. Коли моєму покійному татові поставили діагноз рак останньої стадії і я за ним доглядала, ставила уколи, весь час була вдома поряд із ним. Мені здається, що тоді я ніби тікала в ці світи, у ту епоху. Поки він спав, я «мандрувала». Я шукала віддушину... В книжці є посвята – татові… На жаль, він цього роману вже не побачив, але я йому розповідала, про що я пишу.
- Ти дуже багато де подорожувала, проживала в різних містах та країнах. Чому ти все ж обрала для себе Вінницю, і взагалі – що для тебе Вінниця?
- Люблю. Так люблю, що не передати. Я дуже люблю, навіть не так, я обожнюю наше місто. Після трирічного проживання у Фінляндії, я повернулась у Вінницю Це були 1993-1994 роки. Тут були роздовбані тролейбуси, люди забивались так, що сумки стирчали назовні, неосвітлені дороги, загалом жах. Але коли я повернулась, була готова в прямому сенсі цілувати цей асфальт і їздити у цих переповнених автобусах. Я відчувала такий приплив любові та ніжності, що не передати. Дуже люблю Вінницю. Я ніколи б не жила в Києві. Ніколи б не жила в Європі. Хоча раз на рік зажди їжджу в якісь європейські країни як туристка, але жити там - ні. В мене саме тут є коріння, які я відчуваю. Коли я вперше подалась за кордон, мені здавалось, що ці коріння я відрубала. Але це була не правда. Я дуже сумувала і ностальгувала. Саме по Вінниці, по вуличкам, по атмосфері. Хоч я і письменниця, однак я не можу передати словами мої почуття до Вінниці. Я класно себе відчуваю в Вінниці і ми з нею тотожні. І зараз свою любов до міста я передаю за допомогою романів, адже так чи інакше героїв моїх книг пов’язує саме Вінниця.
- Звідки ти черпаєш свої натхнення? Можливо, в тебе є свої «місця сили», де ти любиш побути сама?
- Якби я сиділа і черпала натхнення і ідеї, я б до цього часу не написала б жодного роману. Тому що я лінива. Років чотири я не писала, тому що я собі не давала копняків. Моє натхнення, коли в 7 ранку дзвонить будильник, а я дивлюся, там написано «Писати!». Я думаю, для чого я це написала? Але вже прочитала, і мушу писати. Є таке слово прокрастинація, або страх чистого листка паперу. Я сідаю до роботи, маючи нуль ідей. Я просто сідаю, і треба написати. От мені треба написати другу серію про Зою Кирпач (героїня роману «Шикарне життя у Вуперталі», - ред.). Як почати? Як писати? Навіть гадки не маю. Але я сідаю за відкритий лист паперу і починаю описувати усе, що бачу. Кіт зайшов в хату, Лесик ще спить, на дворі сонячно і т.д. І далі вже починаю «вливатись» в роботу. Головне почати. Це так само, як їхати на велосипеді - ти можеш стояти і думати, як воно - їхати, а можеш просто сісти і почати крутити педалі.
- В фільмах існує стереотип, що письменники виїжджають за місто, до якогось будиночку у лісі чи на березі озера, де вони абстрагуються та починають творити. Чи є в тебе таке місце?
- За три місяці карантину я не написала абсолютно нічого. Якби я собі купила такий будиночок, то я б приїхала туди просто відсипатися або лише відпочивати. А коли в мене з цього боку мама кричить, з іншого боку Лесик, там мені час на роботу бігти, і в мене обмаль часу, щоб написати 5 сторінок – тут допомагає лише самодисципліна. Коли мене затягує текст, мені все рівно, що відбувається довкола – ремонті роботи, жара, холод, потоп, якісь прохання, час йти на роботу – все одно, бо я «в темі». Якщо я не в темі, то мені хоч будиночок на Багамах, не вийде нічого. А ще мені дуже допомагають дедлайни. Це для мене стимул. Як сталось з романом «На сьомому небі». Я написала видавництву, що буду писати серію детективів про Зою Кирпач. Один із них - закулісся телебачення, а наступний про вбивство в театрі ляльок. Те, про що я знаю – адже і з театром ляльок, і з телебаченням мене пов'язує досвід. До речі, певне, мене скоро не будуть брати нікуди на роботу, бо я в своїх романах «повбиваю» усіх і здам усі явки-паролі:) Так от, видавництво сказало – пишіть. Буквально за три тижні я написала кістяк на 150 сторінок.
- А як взагалі виглядає твоє робоче місце?
- Класне питання. Це стіл, комп’ютер, де я в Фейсбуці спілкуюсь з людьми, тарілка з їжею, бо я їм прямо на «робочому місці», а над столом навколо комп’ютера висять папірці – стікери із нагадуваннями, що я маю зробити. І коли я вже почала роботу над черговою книгою, у цих папірцях вся хата.
- Розкажи будь ласка, що спонукало тебе написати «Шикарне життя у Вуперталі»?
- Я з дитинства обожнюю Агату Крісті. Це просто свого роду кладязь інформації. От наче вбивства, однак воно «стильне», і ти, читаючи його, не надто «грузишся». Я вирішила спробувати себе у детективі, але іронічному. І ця книга отримує надзвичайний фідбек – її хвалять, рецензій повно. І мої друзі, які пишуть у стилі детектив, попросили – не називай книгу іронічним детективом, адже це жанр, це пародія на детектив. А у мене – справжнє детективне розслідування. Хоча і написаний він у своєрідній легкій манері.
- А головна героїня, Зоя Кирпач, це, часом не ти?
- Зоя Кирпач – по суті звичайно я. Коли автор пише від першої особи, мені дуже допомагає писати акторська освіта. Це етюди на тему «Я в запропонованих обставинах». Коли пишу, ставлю себе в ці запропоновані обставини. Мені до 30, я зовсім іншого вигляду, але вдача, характер, і як я реагую на якісь виклики – це моє. Писати від першої особи – важко.
- Наскільки я зрозуміла, Зоя Кирпач ще дасть про себе знати читачам?
- Так. Після моїх романів «Заплакана Європа» та «Гастарбайтерки» мої видавці просили мене писати продовження, але я навідріз відмовлялася, тому що це завершені історії. Вони мають свою крапку. Я не знала, що там можна ще видумувати, а вимучувати історії я не хотіла. А ось після «знайомства» із Зоєю Кирпач я зрозуміла, що хочу писати серію детективів. Вона, як і я, ні за що не тримається, не «прив’язана» до якоїсь професії, і зможе працювати будь де. І там вона може потрапляти в різні ситуації, розслідувати різноманітні вбивства. У першому романі я зазначила, що вона з Вінниці, і коли зрозуміла, що вона мені подобається, вирішила – досить закордонів, нехай розслідує вбивства у Вінниці. Звичайно, куди б я її не помістила працювати, як не на телебачення?
- Як «народжуються» герої твоїх книг? Хто виступає прототипами героїв твоїх книг?
- Коли я пишу якісь романи, навіть історичні, в мене завжди є прототипи. Коли писала про голодомор, прототипом був мій дідусь, бо я знала, як він виглядає. Для того, щоб не відходити від образу, і щоб моя літературна фантазія не ходила околясами. Я чітко знаю, як він виглядає і як він може себе повести, тобто я чітко знала, які він буде реагувати на ту чи іншу ситуацію. Тобто беру людину, яку я добре знаю, беру її зовнішність, характер, і починаю писати, однак це не прямий образ тієї чи іншої людини. Це – свого роду зразок, для більшої реалістичності твору. Одним з прототипів у мене є мій друг Костянтин, з яким ми разом працювали на телебаченні. Моя героїня має його за великого друга за таку собі «жилетку», з яким вони можуть дружити, десь шушукатися і так далі. І, аби не видумувати когось нового, я взяла характер, зовнішність Кості, бо знаю, як би він повівся в тій чи іншій ситуації та як би відреагував. Завжди потрібен персонаж, який би рухав головну героїню. І «Олія» (герой роману «На сьомому небі», - ред.) - саме такий герой. Мені навіть здавалось, що саме цей прототип здатен на вбивство. Але потім, коли я почала писати, і він почав «жити», я зрозуміла, що ні, ну не здатен він на вбивство. В підмогу до прототипу Костіка, мені потрібна була ще одна людина, яка би підсилювала його. Я «змалювала» образ із ще однієї моєї колеги, сподіваюсь, вона себе впізнає. Взагалі, я пишу одну третину роману, а інші дві третини «пишуть» мої герої. Я їх відпускаю у «вільне плавання», лише кажу, що ось тут має бути вбивство. І вони реагують і ведуть цю історію туди, куди правдиво. Я бачу «кіно» і його записую. Інколи буває, що не я керую героєм, а він мною, коли він не хоче чи не може зробити те, чого я від нього вимагаю. І я даю йому волю. Ось тоді це чесно. Ось тоді це правдиво. Я відпускаю, а потім дивуюсь – ух ти, як цікаво вийшло!
- Нещодавно ти отримала чергову відзнаку Міжнародного літературного конкурсу. Як ти ставишся до нагород?
- Нагорода це завжди приємно. Але у нашому суспільстві існує така думка, що письменник – то метелик, який не їсть, не одягається, а лише пише. Отримувати гроші за письменство? Як це? Звичайно, приємно отримувати нагороди та дипломи, але я за те, щоб ці дипломи підтверджувалися матеріально.
- Що для тебе важливіше – отримати диплом чи відгуки від читачів?
- Для мене дуже важливо отримувати не схвальний відгук від читача, а просто фідбек. Я настільки задоволена, коли людина, прочитавши мою книжку, пише у Фейсбуці навіть не на загал, а у приват! Мені здається, заради цього письменник і пише. Це дуже приємно. Нагорода на будь-якому конкурсі не дає тобі стовідстокової впевненості, що твоє творіння буде прочитане читачем і буде схвалене читачем. А ось відгук – це явна ознака того, що моєю книгою зацікавилися і її прочитали.
- Як ти сприймаєш критику?
- Як на мене, мені не вистачає критики, причому жорсткої. Я б задоволенням отримувала критику професійну, жорстку, але не таку, яка сходить на особистості. Для мене вершина критичної думки це Михайло Бриних. Він пише критику з гумором. Він розбирає тексти так, що просто без сміху не прочитаєш. Я до нього якось звернулася, мовляв, покритикуйте мене. А він каже - якби було б за що зачепитися, я б покритикував. До речі, в наш час негативна критика має більший відгук, ніж позитивна. Хтось висловився дуже різко про якогось автора і нову книжку. І це здіймає хвилю. А люди, які прочитали негативний відгук, купують її щоб почитати і отримати свою власну думку. Для ринку продажу книжок скандал саме те, що потрібно. Зараз без «хайпу» нікуди.
- Як ти написала «Де трава зеленіша»? Як, не будучи жодного разу в Ізраїлі, ти змогла передати той колорит, розмови, і т.д.?
- У Вінниці в мене було безліч друзів-євреїв. Вони мене любили, і я їх любила. Загалом відчували один одного, я була вхожа в багато сімей. І в мене був один товариш, в якого була бабуся. Вона завжди мене розпитувала, чи я не єврейка і дуже про це шкодувала. Вона завжди мені казала: «Наташенька, я вас умоляю, покопайтесь в маме». Вона дуже хотіла, щоб я була по маминій лінії єврейської крові. В 90 році я бачила як мої друзі збиралися в подорож. Це була ціла родина – мама, папа, дорослий син, дочка і бабуся. Я приходила до них в гості і чула цей лексикон. Я вирішила написати про єврейську історію. Мені здалось класною ідеєю, показати, коли виїжджають за кордон, коли виїжджають від берега, пускаються в дивну подорож люди не молоді. Одна справа, коли їде молодь. А люди, які прожили все життя тут – бабуся, якій 68 років, і діти, яким по 40. І вони їдуть в країну обітовану, про яку щось там десь їм наговорили. Їдуть в очікуванні дива, з надією, що от там трава зеленіша, от там рай. І вони зовсім не очікують, що для таких людей, практично передпенсійного віку, там далеко не рай. І коли я почала писати, зачепилась за лінгвістичну складову. Кройцентухес, поц, шлемазер і т.д., я згадала, як вони це все говорили. Я була свідком цих яскравих єврейських сварок, і ось ці емоції та слова я передала у книзі.
- Давай заглянемо у минуле. До чого ти мала хист у школі?
- В шостому класі я почала займатися спортом і доросла до кандидата в майстри спорту з легкої атлетики. Спорт дав мені відчуття свободи. Я багато читала, нормально писала, і з математикою дружила. Могла сперечатися з директором школи, з учителями. Тоді заборонялися каблуки та сережки. А я спеціально це все вдягала. Це був протест. Я сказала директору, якщо мені неможна приходити на каблуках, значить, бігати за школу будете ви. Я завжди була бунтаркою. Мені завжди хотілося зробити все навпаки.
- Чому не продовжила спортивну кар’єру?
- Набридло. Сам спорт мені дав відчуття свободи. Але бігати більше я не хотіла. Там потрібно працювати, і важко. А я, як вже зазначала, дуже лінива.
- Як ти потрапила в ляльковий театр?
- В еміграції в Фінляндії я познайомилась з емігрантом з Пітера, який грав на сцені театру Горького. Одного разу він у кемпі для біженців ставив виставу. Я вирішила взяти участь, після чого він зазначив, що я маю потенціал. В 26 років я повернулась в Україну, а в театральні вузи беруть лише до 23. Тобто я проґавила свій час. Але у в 1995 році побачила об’яву в газеті, що у вінницький театр ляльок потрібні чоловіки-актори з освітою. І попленталась туди. Прихожу, а там сидять самі чоловіки, зібралась ціла худрада, мовляв, а ви куди? Кастинг же лише для чоловіків. З рештою, я прочитала той уривок, який я підготувала на кастинг, і взяли тільки мене:) Згодом, вже працюючи в театрі півроку я вступила вже в інститут. А потім, пропрацювавши в театрі 5 років, я зрозуміла, що воно не моє. Спорт і театр відвалилась.
- Над чим ти працюєш зараз?
- В січні я побачила конкурс короткого історичного оповідання «Про минуле» і вирішила взяти у ньому участь, написала оповідання «Каравай». Тема цього конкурсу була українське місто 1920 року. І мені захотілось написати про Вінницю. Головний герой - 15-річний хлопчик, який живе на Єрусалимці. В Вінницю приїздить Пілсудський і Петлюра, однак цю тему я не надто описувала. Це більш ліричне оповідання про Вінницю в ті роки. І коли я завершила це оповідання, я подумала, а як буде виглядати цей хлопчик у 1929 році? Адже це вже зовсім інша Вінниця. Це вже Вінниця після НЕПу, початок закручування гайок. І я написала ще одне оповідання, більш драматичне, під назвою «Дзиґа». Воно потрапило в короткий список конкурсу «Про минуле» і невдовзі вийде у друк. Тепер нікуди не дінусь, і скоріше за все буду писати історичний роман в новелах, де цей хлопчик, що з ним сталось, як цей хлопчик зростає, як міняється Вінниця і як міняється його світогляд. Також працюю над історичним детективним романом «Вінницька справа». Це будуть паралелі між Вінницею 1920 і 2020 року. Тобто вбивство, яке відбулось в 2020 році, тісно пов’язане з подіями сторічної давнини. Я дуже хочу його дописати. Наступний детектив «На сьомому небі». Сьоме небо – це назва телебачення. Слідом за ним мав бути про театр ляльок, але ні. Наступний роман - про вбивство у вінницькому морзі. Він майже дописаний.
- Хто з твого оточення твій найкращий читач?
- Мене мама любить читати. Навіть більше. Вона купує мої книги. І це не тому, що я «крахоборка». А тому, що вона каже: «Доню, ти працювала, старалась, писала – купи собі шоколадку». Але для неї мої романи «Заплакана Європа і «Гастарбайтерки» щось таке близьке, що вона пам’ятає і розуміє, заливається слізьми, бо там про мою доньку. «Чорна дошка» теж. А про «Шикарне життя у Вуперталі» мама сказала: «написано кучеряво, але я не розумію». Для неї це так.
- Ти не особливо публічна людина. Питання в основному стосуються творчості.
- Про інше чомусь ніхто не питає. Не цікавляться. І дуже часто ці питання такі, чесно кажучи, стандартні. Про книжку, хто герої, які нагороди і т.д. От запитання про моє робоче місце по великому рахунку вже ексклюзив. Я людина відкрита – мене що запитають, я розкажу, однак чомусь не питають:) Інша справа, якщо це стосується особистих стосунків, то я краще промовчу.
- У тебе творча родина. Як ви «уживаєтеся?»
- Дуже класно. Адже творчість об’єднує. Я не давлю на своїх дітей. Я не кажу, що їм робити. Нехай обирають свій шлях. Нехай натикаються на негаразди, нехай їх долають самі. Я обожнюю своїх дітей. Я не вчу, не даю настанов, не примушую. Але я знаю, вони самі до цього дійдуть. Моя дочка живе 10 років у Києві. На карантині вона була тут. І ми прекрасно ладили, почали навіть писати разом сценарій серіалу. Так як вона працює на кіновиробництві, має певні знання та навички, а я їй показала, як це пишеться. Сценарій ми не дописали, оскільки вона поїхала, але в нас був творчий тандем.
- І на завершення нашої розмови, щоб ти побажала читачам сайту «Моя Вінниця»?
- Поміж словами «Моя» і «Вінниця» я хочу вставити свої - улюблена, кохана і єдина. По-перше, читайте сайт. На ньому завжди актуальні новини. Я сама завжди читаю і дізнаюся, що робиться у Вінниці. Прошу також читачів, купувати книги українських авторів, і запрошували їх на зустрічі. Байдуже – село, містечко, місто, пишіть мені у приват, не соромтесь. Я обов’язково приїду, адже люблю спілкуватися з читачами, слухати що розкажуть. Бажаю читачам сайту завжди думати, аналізувати, і завжди прислухатися до себе, але разом з тим прислухатися до професіоналів, які працюють на сайті «МайВін».
- Щиро дякую за розмову!
