Інтерв'ю з виконавчим директором благодійного фонду «Подільська громада» Андрієм Дручинським

25.01.13 09:18 6307

Андрій Дручинський, виконавчий директор благодійного фонду «Подільська громада», голова громадської ради при управлінні охорони навколишнього природного середовища у Вінницькій області.

Інтерв'ю з виконавчим директором благодійного фонду «Подільська громада» Андрієм Дручинським

Народився Андрій Дручинський в рік Мавпи під сузір’ям Рака. Закінчив Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського, за фахом – учитель географії та біології. Одружений. Має двох доньок – Ольгу та Дарину.

– Андрію, звідки ви родом?

– Я народився у селі Кушилівка Хмільницького району. Туди направили працювати моїх батьків, коли вони закінчили навчання у педагогічному університеті. Тато був директором школи, мама – вчителем. У Кушилівці я й провів перший рік свого життя. Потім родина переїхала у село Соколова Хмільницького району, де батьки також працювали в школі. Я добре пам’ятаю, як ми жили у будиночку при школі. В одній його частині була їдальня, в іншій – житло для молодих педагогів з дітьми. Пізніше батьки побудували у Соколовій будинок. Тато певний час працював головою сільської ради, потім знову повернувся до педагогічної діяльності.

– Коли ви захопилися природою?

– Бажання спілкуватися з природою в мене було завжди. Ще будучи школярем, проводив різноманітні природні досліди, щоб зрозуміти, як з’являється крохмаль, відбувається фотосинтез тощо. Мене цікавило, чому йдуть дощі, звідки з’являються опади, як дмуть вітри, розмножуються рослини…

Я часто ходив у туристичні походи як з родиною, так і з класом. Досліджував природні місцини Хмільницького району разом зі своїм старшим братом Сергієм та двоюрідним братом Віктором. Одним з улюблених наших місць була так звана «кам’яна хата» – скеля біля річки Південний Буг. Ми навіть хотіли провести там розкопки, адже, за легендою, коли козаки воювали з татарами, вони залишили своє золото в місцевому болоті.

Дуже любили ловити раків. Ми з братом навіть вигадали для цього свій метод: на раму від розкладачки натягали сітку і, проводячи цим нехитрим знаряддям по намулу, через півгодини мали відро раків. Тоді йшли на природу, варили юшку та раків і відпочивали.

– Які уроки життєвої мудрості вам вдалося засвоїти ще в дитинстві?

– У дитинстві я вів активний спосіб життя, захоплювався футболом, часто їздив на змагання. Пам’ятаю свого чудового вчителя фізкультури Сергія Борисовича справжнього фаната своєї справи. Саме завдяки цій людині в нашій школі був новітній спортивний інвентар. Якось на одному з районних лижних змагань наша школа посіла перші місця (серед 30 шкіл). З одного боку, ми раділи, а з іншого – було сумно, адже ми мали пластикові лижі, спеціальне взуття, кріплення, навіть різні засоби для змащування лиж відповідно до погодних умов. А в дітей з інших шкіл – розхитані лижі «Сніговичок», незручне взуття, а про засоби для змащування не було й мови. Тоді я зрозумів, наскільки важлива можливість скористатися новітніми технологіями. Вже дорослим я часто згадував цю ситуацію і застосовував отриманий досвід.

– Чим вам запам’яталися студентські роки?

– Я пішов шляхом батьків і вступив у Барське педагогічне училище. Тільки вони займалися фізикою і математикою, а я вступив на відділення образотворчого мистецтва і трудового навчання (вчитель малювання та праці). Дуже любив роботу з деревом, ще в школі із захопленням працював на токарному верстаті, виготовляв табуретки й стільчики. Закінчивши училище, вирішив віддати належне своєму захопленню природою і вступив до Вінницького педагогічного університету на факультет географії та біології. Моє студентське життя тривало 10 років, і я дуже вдячний за це своїм батькам та людям, які мене підтримували. Студентські роки вважаю справді золотими.

Я старався працювати під час навчання, щоб не бути повністю залежним від батьків і зменшити навантаження на сімейний бюджет.

А перші гроші заробив, коли мені було вісім років. Разом з братом (йому тоді було 12) ми кілька тижнів збирали яблука в колгоспному садку для консервного заводу. Тоді на двох ми заробили сто карбованців і купили собі по електронному годиннику (він коштував 30 крб). Вони саме почали з’являтися і були дуже модними.

А під час навчання в університеті я працював екскурсоводом у туристичній фірмі, супроводжував групи у Карпати, Львів, Умань, Київ. За цей час вдалося побувати в багатьох цікавих місцях. Піднімався на Говерлу стільки разів, що після п’ятнадцятого вже збився з ліку. Часто їздив на польові практики, а це – намети, дослідження, описи, романтика, відпочинок. Бували біля витоків Південного Бугу, на берегах Чорного, Азовського морів.

– Ви створили родину ще під час навчання в університеті. Розкажіть про свою дружину та донечок.

– Я одружився на п’ятому курсі університету. Дружину звати Тетяна. Ми познайомилися ще в педагогічному училищі (Тетяна навчалася на вчителя початкових класів). А зустрічатися почали вже в університеті. Весілля грали спочатку у мене на малій батьківщині, а потім у дружини (вона родом з Крижопільського району).

Через рік народилася донька Ольга. Мені тоді було 24 роки, я навчався в магістратурі, а дружина – на п’ятому курсі. Було важко, хоча я й працював. Спочатку ми жили в університетському гуртожитку, це вже пізніше з допомогою батьків і родичів збудували невеличкий будинок у дачному масиві Вінницького району. Потім у нас народилася друга донька – Дарина, зараз їй 4 роки. Старшій – 8, вона навчається у 3-му класі школи № 32 і в школі мистецтв – грає на віолончелі. А ще – додатково вивчає англійську мову. Свого часу займалася танцями, але довелося покинути, бо була дуже перевантажена заняттями.

– А вчителем встигли попрацювати?

– Коли я закінчив навчання в університеті, то вже працював у товаристві «Україна – Польща – Німеччина», був заступником голови Вінницького обласного осередку Всеукраїнської екологічної ліги. В мене в трудовій книжці є запис про те, що я працював учителем… три місяці (на заміні). Це вся моя «педагогічна кар’єра». Але отримані знання мені дуже допомагають у роботі, адже я часто проводжу просвітницькі акції, в тому числі й з дітьми. Вважаю, що екологічна освіта необхідна всім. Дуже важливо, щоб підприємці, керівники різних структур і рівнів, думаючи про прибуток та економічні показники, не забували про те, як важливо не нашкодити довкіллю.

– Вам часто доводиться бувати за кордоном. Який екологічний досвід, на вашу думку, добре було б перейняти Вінниччині. А яким досвідом у цій сфері могла б поділитися наша область?

Дуже сподобався сміттєспалювальний завод у Відні. Він розташований… просто в центрі міста! Там настільки якісна очистка повітря, що біля заводу, який працює на повну потужність, зовсім не видно диму. Зверху на трубі розміщений дозиметр, який вимірює рівень викидів шкідливих речовин у навколишнє середовище. Цей дозиметр підключений до Інтернету, і кожен бажаючий може побачити його показники (вони вдесятеро менші від дозволеної норми). Енергію, яка утворюється при спалюванні сміття, використовують для підігрівання води в системі опалення житлових будинків міста.

Крім того, об’єкт має дуже цікавий зовнішній вигляд: він різнокольоровий, із різними башточками, всередині є зали, в яких проводять концерти симфонічних оркестрів! Цей завод входить у десятку найбільш популярних місць Відня. Сюди з’їжджаються туристичні групи з усіх куточків планети.

У Німеччині та Польщі дуже сподобалося обладнання для виробництва газу з відходів. На завод звозять харчові відходи, прострочені продукти, листя, дрібні гілочки, траву – всілякі відходи біологічного походження. В бункері все це бродить – і виділяється біогаз, який спалюють і отримують енергію для обігріву приміщень. А відходи від виробництва (компост) використовують як добрива.

Дуже важливими є пункти прийому вторинної сировини. Наприклад, на данському острові Борнхольм є майданчики з контейнерами, в які окремо викидають навіть фарбовані і нефарбовані дошки. А коли ми запитали, чи люди не виносять сміття в лісосмуги, то на нас дивилися, як на диваків, адже вони вважають, що такого не може бути в принципі!

А Вінницька область може бути цікавою з точки зору альтернативної енергетики: виробництва біологічного палива з відходів деревини і соломи. Думаю, багатьох іноземців зацікавило б підприємство з виготовлення палетів у Турбові.

– Ви голова громадської ради при управлінні охорони навколишнього природного середовища у Вінницькій області. Який основний напрямок вашої роботи в цій сфері?

– Просвітницький. Тому що ліквідація наслідків екологічного невігластва обходиться дорого. На жаль, екологічна свідомість наших громадян низька, її потрібно підвищувати. Наприклад, у Польщі діють центри екологічної освіти, в яких прищеплюють любов до природи. В комплексах є лекційні зали, де проходять заняття. З дітьми виїздять на природу, де вони оздоровлюються і пізнають навколишній світ. Важливо, що там навчають і дорослих, у тому числі сільських голів, представників місцевого самоврядування.

Було б добре перейняти цей досвід для Вінниччини, адже центрів екологічної освіти в нас немає. Свого часу ми проводили «екологічні зміни» для дітей у таборах. Вони були в захваті. Часто діти не знають, що у них під ногами росте і що то за пташка на гілці щебече. Просто їм ніхто про це не розповідає.

– Коли ви почали працювати у благодійному фонді «Подільська громада»? Які основні завдання фонду?

– Фонд «Подільська громада» з’явився в моєму житті у 2009 році. Він був започаткований для реалізації різних соціальних, культурних, екологічних програм у Вінниці. «Подільська громада» створена за зразком європейських фондів, які працюють з місцевим бізнесом, громадськими організаціями, владою для об’єднання всіх цих структур навколо актуальних проблем. За час роботи у фонді нам вдалося реалізувати чимало проектів. Наприклад, багатьом вінничанам запам’яталася програма «Вони визволяли Вінницю для нас», коли ми збирали кошти для ветеранів Великої Вітчизняної війни, які лікуються у лікарні № 3.

Особливість фонду в тому, що він не концентрує свою увагу на якійсь одній цільовій аудиторії, а займається і проблемами людей з інвалідністю та ветеранів, і екологічними проектами, і розвитком культури, і благодійними програмами. В нас діють тематичні фонди, наприклад, «Одна копійка» для допомоги дітям зі шкіл-інтернатів, багатодітних родин, дітям з особливими потребами.

Ми плануємо впроваджувати новий напрямок роботи – іменні фонди підприємств. Наприклад, якесь окреме соціально відповідальне підприємство допомагає реалізовувати багато місцевих проектів. А ми пропонуємо йому перераховувати кошти у фонд, який втілюватиме проекти на його замовлення. Так ми пропонуємо переходити від спонтанної благодійності до стратегічної філантропії. Тобто фонд громади повинен надавати новий сервіс для бізнесу. Хочемо створити й родинні фонди, від імені яких реалізовувати різні соціальні проекти.

Ми намагаємося допомагати цільовим аудиторіям. Наприклад, замість того, щоб роздати людям з особливими потребами по 500 гривень, ми адаптували театр імені Садовського, бібліотеку до їхніх потреб. Це для них – вікно у світ.

У фондах, які існують тривалий час, є так званий ендавмент – недоторканний капітал. Це кошти, які перебувають на депозиті. Завдяки цьому капіталу фонд постійно має гроші – незалежно від того, допомагають йому сьогодні чи ні. Кошти до ендавменту можуть надходити з різних сфер. Бувають випадки, коли літня пара не має кому залишити своє житло і вирішує віддати його фонду. Фонд цю квартиру не продає, а здає в оренду, а кошти використовує на благодійність. Мрію про те, щоб ендавмент з’явився й у «Подільській громаді».

На жаль, нині у людей довіра до благодійності та філантропії дещо втрачена. Фонд «Подільська громада» працює максимально прозоро, тому ми сподіваємося відродити цю довіру. Кожного року ми проводимо загальні збори, на які запрошуємо бізнесменів, що брали участь у фінансуванні програм, громадські організації, і звітуємо про використання коштів.

– Ми знаємо, що фонд «Подільська громада» отримав перемогу в номінації «Краща історія успіху – 2012».

– Так, ми отримали цю нагороду під час І форуму з організаційного розвитку міста, який відбувався в Києві 19–20 листопада 2012 року. В конкурсі брали участь понад 200 організацій.

«Подільська громада» постійно розвивається. В цьому їй допомогла участь й у програмі «Школа фондів громад» ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання» (ІСАР «Єднання»), яка фінансується Фондом Чарльза Стюарта Мотта (США). Школа дає можливість засвоїти ази створення якісного фонду громад. Цього року друга «Школа фондів громад» розпочала свою роботу на теренах Вінниччини. Вона важлива тим, що вона «дає вудочку і вчить ловити нею рибу». Завдання школи – навчити фонди працювати з місцевими ресурсами й орієнтуватися саме на них. Адже сьогодні грант від міжнародних організацій є, а завтра – немає, тому постійне партнерство з місцевим бізнесом дуже важливе.

Я почав працювати у фонді тому, що побачив можливість реалізувати тут різні проекти, спрямовані на розвиток громади. Фонд здійснює програму «Вінниця – це моє місто», проводимо чимало заходів у партнерстві з Вінницькою міською радою. Беремо участь у всіх загальноміських заходах і святах. Робимо все для того, щоб мешканцям міста жилося комфортно, щоб вони мали можливість збагатитися духовно та культурно.

Однією з цікавих акцій, які ми спільно з фондом «Бригантина» започаткували в місті, є «Епідемія доброти». Вперше «епідемія» пройшла у Міжнародний день спонтанного прояву доброти 17 лютого 2010 року. У наступному році це свято підхопили близько 50 міст по всій Україні, а в 2012 році «Епідемія доброти» пройшла ще у п’яти країнах. Суть цього заходу полягає в тому, щоб привернути увагу людей до простих добрих, світлих вчинків, які ми можемо робити кожного дня не лише для своїх близьких і друзів, а й для незнайомих людей. Тоді світ стане кращим. Запрошую всіх приєднатися до «Епідемії доброти». Цього року вона теж запланована на 17 лютого.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Вінницька газета
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)