Історик Олександр Федоришен радить вінничанам частіше помічати цікаві речі на вулицях свого міста

04.02.14 11:21 7177

Історія - це пані, яка біжить, а ти намагаєшся її наздогнати

Історик Олександр Федоришен радить вінничанам частіше помічати цікаві речі на вулицях свого міста

Молодий історик, який третій рік очолює товариство "Історія Вінниці", переконаний - настав час вінничанам змінювати ставлення до свого міста, починати по-іншому на нього дивитися і полюбити. А подивитися, полюбуватися і навіть захоплюватися у Вінниці є чим.

- Олександре, ваше захоплення історією Вінниці з чого почалося?

- У дитинстві, будучи хворобливим, я не міг відвідувати дитсадок і перші роки життя провів з прабабусею Марією. Вона й прищепила інтерес до минувшини. Це були цікаві книги, розповіді, у т.ч. про наш рід. Історія Вінниці завжди була мені близькою, хоча у школі мріяв бути медиком, військовим хірургом - то все через музей Пирогова. Але коли почали вчити хімію, зрозумів, що більше приваблювала атмосфера епохи, ніж власне медицина.

 

Історик Олександр Федоришен

У 10-му класі ми командою взяли участь у конкурсі "Вулицями невідомої Вінниці", і стало соромно, що не знаємо деталей про своє місто. Пам'ятаю, як організатор, Плахотнюк Ігор Петрович, наголосив, що ці речі не знати негоже. З того й почалося моє колекціонування фактів, фотографій. Знаходив їх у Тімірязєвці, Краєзнавчому музеї, на історичному факультеті, коли вступив до педуніверситету. Під час навчання почав займатися екскурсійною діяльністю. Цьому неабияк посприяло відкриття нашого фонтана, який дав новий поштовх для розвитку туризму у Вінниці. Фонтан допоміг і самим вінничанам звернути увагу на своє місто. Погодьтеся, що за два останні роки до історії, персон цікавість зросла.

- У цьому році ваше Інтернет-товариство має стати повноцінною громадською організацією?

- Вона уже фактично створена, залишилося оформити документально, владнати юридичні моменти. Все, що робили до цього, перейде в офіційне русло, діяльність буде незмінною.

- Хто входить до вашої організації, як познайомилися з колегами?

- Зустрілися у соцмережах. В Інтернеті кілька років тому було чимало Інтернет-спільнот, присвячених Вінниці. Помітивши в них фотографії з неправильними коментарями, я намагався втрутитися, писав адміністратору, щоб виправили помилки. У коментарях спілкувався з людьми. І зрозумів, що я не один такий "божевільний", якому цікаво. Коло людей почало розростатися, і два роки тому ми вирішили не розбігатися й стати ближчими до людей.

У нашій спільноті, окрім мене-історика, є ще священик і музикант Назарій Давидовський, географ і краєзнавець Олександр Наконечний, підполковник у відставці і фотограф Сергій Бєй, провідний музикознавець Наталія Кушка, програміст та історик Сергій Марущенко, архітектор Євген Совінський. У кожного свій напрямок і напрацювання, усе, що публікуємо, - вершина айсберга, адже суттєва робота відбувається всередині спільноти.

А мета, яку ми також виклали на своїй сторінці, проста: кожен день ми обминаємо на вулицях міста унікальні та надзвичайні місця, просто не помічаючи їх. Наша група спробує допомогти вінничанам відкрити секрети свого рідного міста або хоча б відгорнути частину завіси на величезній сцені вистави, яку режисує сама пані-Історія.

- Ви вже маєте певні досягнення, розкажіть про них?

- Візьмемо два приклади реставрації: реконструкція готелів "Савой" і "Франція". Свого часу ми звернулися до голови обласного апеляційного суду пана Кузьмишина і приємно здивувалися, коли він прийшов до нас на публічний вечір обговорення історії "Савою". Нам вдалося пояснити громаді причину, необхідність реконструкції, ми розповідали про історію готелю. Після того пішли листи, нас просили знайти ще щось цікаве, а згодом до нас звернувся власник готелю "Франція". Ми допомогли знайти креслення будівлі у Державному архіві, розшукали інформацію про колишню власницю - Євгенію Прунмаєр, про яку донедавна взагалі не знали нічого.

Історик Олександр Федоришен

У ситуації з першим готелем ініціативи ламаються об держбюджет, в очікуваннях грошових надходжень, які не завжди збігаються з логікою реставрації. Починаються питання: чого відремонтоване осипається, чому з даху починають? З "Францією" інша справа - там приватна ініціатива і кошти, фантазія й бажання дозволяють зробити будинок гордістю.

- У Вінницькій області достатньо будівель, якими б зацікавилися туристи. То у чому проблема? Адже самі вінничани знаходять час поїхати у Львів, тоді як про "свої" замки й маєтки нічого не знають

- Вінниччина на другому місті за кількістю пам'яток архітектури. На третьому - Львівщина. Чому б і у нас не зробити так, щоб люди приїздили? Йдеться про великі кошти - й ініціаторів з Інтернету замало.

- Ви стільки уже знаєте про історію міста, що, мабуть, вас важко чимось здивувати?

- Неправда. Буквально місяць тому був шокований, коли отримав лист від Генріка Грохольського з Польщі, нащадка знаменитого роду, що мешкав на П'ятничанах та у Стрижавці. Він хоче приїхати у Вінницю, зустрітися, поділитися фотографіями, документами. Так само був вражений, коли вперше подивився відео окупаційної Вінниці 1943 року. Є речі, відкриті оку простого обивателя, а є такі, що недоступні через певні причини. Не кожен буде ходити в архів, бібліотеку. Нові фото з'являються і завдяки приватним колекціям. Насправді матеріалів дуже багато, у т.ч. й невідомих. Тому не можу сказати, що мене важко здивувати, кожного тижня є відкриття.

Ми спілкувалися з близьким родичем першого настоятеля нашого найстарішого вінницького храму - Миколаївського, що на Старому Місті. Георгію Івановичу - за 80, він живе в Австралії і вільно володіє Фейсбуком. Дивовижно було спілкуватися з людиною, яка з іншого материка розповідає про Вінницю 60 років тому. Його історії вражають до глибини серця. Ми часто бачимо сльози на обличчі Георгія Івановича, коли він розповідає про перепоховання вінничан у 1943 році, жертв розстрілів. Це унікальна інформація, яка поки що не може бути доведена документально. Він зараз при повній пам'яті і згадує візит Гітлера до Миколаївського храму у 1943 році. Поцікавившись традиціями, яких дотримуються у храмі, Гітлер перед входом зняв кашкет, за ним так само зробила його братія. У Польщі на конференції ми виходили на прямий зв'язок із сином Георгія Івановича, він до нас заговорив польською.

Великий пласт історії дають місцеві жителі, вони можуть розповісти не менше цікавої інформації, ніж у книгах. Наприклад, про вінницькі катакомби, документи про які знайти неможливо. Стільки всього назбиралося, що вже важко систематизувати. Буває, людина, яка хоче працювати в екскурсійній діяльності, просить, щоб їй дали одну книжку про все. Я одразу кажу "До побачення" - бо це нереально.

- Хто пише тексти для екскурсій?

- Особисто я не пишу текст своїх екскурсій, це не цікаво. Жива атмосфера і спілкування не зрівняються із завченими фразами. Краще напередодні почитати кілька документів замість готового тексту. До речі, намагаємося об'єднуватися з усіма небайдужими. Співпрацюємо з клубом любителів електротранспорту, який веде шикарний сайт "Вінницький трамвай". Ми спільно брали участь у створені музею вінницького трамвая, допомагаємо налагоджувати контакти з вінницькими колекціонерами.

Історик Олександр Федоришен- Незабаром вийде ваша книга. Про що вона?

- Завдяки знайденим матеріалам, мені вдалося приступити до цієї роботи. Зараз книга на останніх етапах доопрацювання. У ній - фотоматеріали Вінниці початку ХХ століття із супровідним текстом - не сухим, а цікавим, розповідь йде від особи, яка приїхала у Вінницю у 1914 році. Книга називається "Вінниця. Історія іншого часу". Багато інформації взяв із тогочасних газет, і не лише вінницьких. Як не дивно, у документах жандармського управління Вінниця у 1905-1906 роках називалася не інакше, як "оплотом єврейського революційного тероризму". Описувалися терористичні групи.

- Ви робите суттєвий внесок у збереження історії Вінниці, що стимулює цим займатися?

- Насправді ми робимо дуже мало. Не так давно у Вінниці жив старожил Михайло Венедиктович Климчук, який давав унікальні свідчення, у т.ч. й працівникам краєзнавчого музею. Але тепер у нас немає можливості доторкнутися до людини, яка пам'ятає Вінницю в окупації, візит Герінга в театр, коли той запитував, як живеться, і йому відповідали "Як на війні". Герінг наказав виписати театральний грим для жінок, а для чоловіків пошити нові костюми... Є багато напрацювань істориків, яких теж уже немає в живих, і які залишили папери, котрі десь лежать. Ми досі намагаємося систематизувати інформацію по "Савою" - у Краєзнавчому музеї були певні спроби збору інформації, але через те, що інформацію закрили від загалу, все пішло "у повітря". Доводиться по-новому винаходити велосипед, шукати уже знайдене. Насправді про один будинок цілу книгу можна написати, бо матеріалів уже на сторінок 70 є.

Знаєте, нас називають не істориками, а популяризаторами. Але погодьтеся, що історія у чистому вигляді, в сухих статтях мертва і не потрібна. У школі з учнями треба говорити їх мовою, а не через стенди і плакати, ведучи нудні лекції. А коли є пост в Інтернеті, який читаєш за 30 секунд, це десь там відкладається - і уже якийсь здобуток. Не можу не згадати про заклад "Пан Заваркін та син", де працював креативним директором. Унікальний приватний музей починався з простої кав'ярні і перетворився на "Вітальню щасливого часу" із журфіксами. Журфікс - це фіксований день в оселі, коли родина приймала гостей без запрошень і чекала усіх.

- Ви згадували про екскурсії…

- Все теж починалося з групки ініціативних людей. Ми самі ходили, фотографували. Спочатку були міні-екскурсії для самих себе - наприклад, від Тетяни Соломонової, викладача педуніверситету. Вона показала нам, наскільки можна глибоко знати про місто. Тетяна Робертівна - науковий редактор моєї книги. Для мене історія - це така пані, яка біжить, а ти поспішаєш за нею з ножицями і намагаєшся відхопити хоча б шматок тканини її плаття, а потім сидиш і роздивляєшся його. Скласти уявлення по шматку дуже важко, коли не бачиш цільної картини.

За допомогою інформації, фотографій, листів намагаєшся зрозуміти, як колись мислили люди, чим жили. Коли живеш цим усім, то й сам мислиш по-іншому. Буває, кажу товаришу: "Зустрінемося біля Бельвью", потім пояснюю, що це сучасний "Арнем", який використовує підвали готелю початку ХХ століття. Поліклініка МВС для мене - це будинок лікаря Миколи Ананійовича Стаховського.

- Який, власне, для себе склали портрет вінничан, які жили на початку ХХ століття?

- Хтось вважає, що нема нічого нового під сонцем - є інші декорації. Але навіть по фото, по очах тих людей бачиш, що вони були інші і таких зараз "не виробляють", з них можна брати приклад. Вінниця початку ХХ століття, як правило, асоціюється з Григорієм Артиновим і міським головою Оводовим. Але вони - не вся Вінниця того періоду. Не говорять чомусь про робітників заводів, міщан-обивателів.

Я недарма згадав за лікаря Стаховського, це унікальна людинСтоличний трамвайа. Він перший професійний у Вінниці отоларинголог, фанатичний українофіл. Стаховський був першим українським послом у Великобританії. За тодішньою модою він збудував будинок у стилі УАМу - українського архітектурного модерну - така собі гарна хата-мазанка поряд із тодішнім оперним театром на сучасному провулку Верещагіна. Зараз будівля фактично мертва з точки зору архітектурної спадщини, а про Стаховського народ не знає. Завдання нашої спільноті і кожного з нас - намагатися повертати такі речі.

- А що за акцію "Столичний трамвай" маєте намір провести?

- Ми плануємо провести її 9 лютого. Акція буде присвячена 95-й річниці набуття Вінницею статусу тимчасової столиці України. Трамвай кататиме вінничан разом із вояками УНР, у ньому можна буде ознайомитися з фото і документами міста початку століття. Подібне ми робили дев'ятого травня, це був "Трамвай Перемоги" - я не бачив за своє життя стільки сліз радості, як у той день.

- Ваші улюблені місця у Вінниці, куди б ви повели своїх приїжджих друзів?

- Це вулиці Чкалова, Червонохрестівська, там ще залишається запах справжньої Вінниці. Ну ще б повів до башти у сквер, на місце, яке називають Панорамою, на ділянку колишньої елітної дачної забудови Садки (мікрорайон сучасної вул. Гоголя. - Авт.), до закуток вулиць Стуса і Льва Толстого. Соборна занадто гучна, а Вінниця шуму не любила ніколи. Та час невблаганний і знищує відчуття старовини. Найгарніша Вінниця з самого ранку, особливо у вихідні, коли ще всі сплять.

- Які маршрути ваших екскурсій?

- Вінницю називають містом турів вихідного дня, це справді так. Часто киянам, які виїжджають рано-вранці і приїздять до нас десь о восьмій ранку, щастить на суто вінницьку атмосферу. Екскурсія "Вулицями невідомої Вінниці" включає у себе сквер Козицького (нещодавно скверу дали офіційну назву - Європейська площа. - Авт.), ділянку старої Єрусалимки, стару головну площу - ділянку поряд з нинішнім пам'ятником Бевзу, яка охоплює і мури, і різноманітні архітектурні комплекси. Екскурсія також включає вулицю Володарського і знову повертається у центр. Це один з найпопулярніших маршрутів. Існує ще окремий маршрут по Єрусалимці та багато іншого.

Моя мрія, звичайно, - катакомби. Якщо хтось каже, що їх немає, нехай переконається у протилежному, постоявши в районі Спасо-Преображенського храму, коли їде трамвай. У більшості своїй катакомби небезпечні у плані туризму, а щоб їх впорядкувати, потрібні колосальні кошти.

Історик-екскурсовод Олександр Федоришен

- Туристичне обличчя Вінниці змінюється?

- Безумовно і кардинально. Якщо колись місто було таким собі "перехрестям" між Києвом, Львовом і Одесою, то тепер це потужний регіональний центр, у який варто поки що приїхати на кілька днів. Вінниччина має величезну перспективу, яку вона втрачає через ту ж неувагу до палаців. Те, що буде вкладено в той же палац у Тульчині, воздасться сторицею. Туризм може бути бюджетоутворюючим, ним треба займатися, а не фінансувати за залишковим принципом.

Потребує реставрації й комплекс "Мури", котрому необхідний більш туристичний підхід. У 2013 році там були розкопки, з'явилася ідея законсервувати їх і зробити доступними для народу. З кожним роком більшає кількість відвідувачів Вінниці, у т.ч. завдяки набережній і фонтану - вони стали каталізатором. Люди, які приїздять вранці, щоб подивитися ввечері на фонтан, вдень мають що подивитися. І я не маю на увазі тільки ставку "Вервольф" чи музей Пирогова. Наші перспективи - колосальні.

- Що б вам, як мешканцю, хотілося б змінити?

- Не можна в архітектуру Вінниці нахабно втручатися - кажу про деякі будівлі на Соборній, які знищили її вигляд, концепцію Вінниці, наприклад, "Укртелеком". Нещодавно на Червонохрестівській, на щастя, зупинили будівництво багатоповерхівки, яка теж могла б зіпсувати серце Єрусалимки. Я б хотів, аби будинки, які сьогодні світять чорними "очима", знайшли своїх власників - так, як відродилася "Франція". Будинок на перехресті Соборної і Театральної, який ну дуже довго реконструюють, теж має цікаву історію. Також хотілося б зрушень з будинком Софії Кумбарі, що на Козицького. А от щодо будівлі по Артинова, то чув, що є позитивні зрушення. У Вінниці з'явилася мода на старовину. Так, будинок з костелом набув стилізації початку ХХ століття.

Хотілось би вирішити питання з Кемпою, яке дуже болюче для вінницького туризму. Щоб відновився залізобетонний міст, по якому колись ходили вінницькі трамваї…

- Вам дуже пощастило, адже ви займаєтеся улюбленою справою

- Мені не хочеться йти зі свого кабінету, бо роблю справу не просто для звітності. До екскурсій теж не ставлюся, як до роботи, отримую фантастичне задоволення від того, що люди після почутої інформації починають дивитися на своє місто по-іншому, замислюються, проходячи повз стіни і будинки, задумуються над тим, хто тут жив до них. Погана радянська традиція - все повалити і збудувати нове. Коли покоління моїх дідусів не знає своїх дідусів. У своїй 23-й школі я веду краєзнавчий гурток. Скажу, що для дітей найцікавіше переживати усі ці речі через історію родини, бо родовід - чудовий стержень, навколо якого формується історія, все ж пов'язано між собою.

- Історичні речі пов'язані з особливою енергетикою, у містику вірите?

- Безумовно. Я мав можливість спілкуватися з людьми, які називають себе "чорними археологами" - це катастрофічне і повальне захоплення. До нього потрібен науковий підхід. Якщо людина щось дістає із землі і у кращому випадку робить це для себе, а у гіршому - на продаж, це жахливо. Я знаю, що в цих людей є великі проблеми, бо красти у мертвих - недобре. Неправильно знята з кітеля бійця нагорода може зіграти фатальну роль у разі ідентифікації людини. У містиці я пересвідчився й на власному прикладі у приміщенні магазину-музею пана Заваркіна. Ми бачили і зачинені зсередини туалети, і грамофони, які починали раптом грати самі по собі, спрацьовували системи сигналізації. Можливо, то дух Матвія Заваркіна навідувався у музей, хтозна. Але такі речі присутні у нашому житті, і на них потрібно зважати.

- Про що мріється?

- Хочеться, щоб було побільше таких "божевільних", як наша спільнота. Щоб вінничани любили своє місто і більше про нього дізнавалися. Я заздрю Львову за його жителів, бо вони можуть розказувати дуже багато про місця, де живуть. І нехай то буде просто вигадка, але як вони те розповідають - це щось фантастичне. Хочеться, аби наші люди змінили ставлення до Вінниці.

- Ваш рецепт гарного настрою

- Завжди треба бути собою. Коли людина не одягає маски і не намагається бути кимось, хороший настрій завжди буде. Вся біда від того, що люди не можуть знайти себе, своє місце у житті. Все буде гаразд, коли люди ставитимуть цілі і знатимуть, чого хочуть від світу.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Газета "Місто"
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)