Інтерв'ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

28.11.14 10:10 4707

 Інтерв'ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

Викладач основ програмування і робототехніки Іван Шихат-Саркісов переїхав працювати у Вінницю після того, як снаряди почали падати поряд із його будинком у Донецьку

Тридцятишестирічний Іван Шихат-Саркісов народився і виріс у Донецькій області, там здобував освіту, займався улюбленою справою - навчав дітей основам програмування і робототехніки. Нині ж змушений тим самим займатися у Вінниці, в гуртку Палацу дітей і юнацтва. Війна на Сході країни змусила його з сім'єю цього літа переїхати у наше місто. І, за його словами, він про це ще досі жодного разу не пожалкував...

- Скільки себе пам'ятаю, завжди був у якомусь пошуку. Чіткої профорієнтації ніколи не було. Тато - шахтар із сорокарічним стажем, мама працювала якийсь час у банку. Вони завжди хотіли, щоб я отримав вищу освіту. При цьому сам я був не проти вчитися, але оскільки не знав до пуття, в якому напрямку розвиватися, то з тією вищою освітою якось усе не складалося. Провчився рік на математичному факультеті у ДонНУ, який нині теж переїхав до Вінниці, і кинув. Потім в іншому вузі спробував рік учитись на факультеті обліку й аудиту - так само. Шукав, шукав... Аж поки не знайшов.

- І що ж це було?

- Це були комп'ютерні технології. Йшов 1997 рік. Я працював у бухгалтерії молокозаводу, де стояли комп'ютери з 8 Мб оперативної пам'яті. На них я й намагався за допомогою дискеток встановити Windows 3.1. Якраз під час цих безуспішних спроб я й відчув - ось воно, моє.

- Знань вистачало?

- Тут якраз і виникали перші труднощі. А також перші можливості. Мій знайомий відкривав комп'ютерний клуб - діло це тоді в донецькій глибинці було новим, знайомих з цією технікою було небагато. І мене він запросив адміністратором. Я отримав доступ до техніки, а пізніше й до Інтернету. Звісно ж, в усьому цьому було цікаво розбиратися - купував усі можливі книжки та спеціалізовані журнали. Читав із надзвичайною жадібністю, але все ж відчував, що така самоосвіта не достатня.

- Тобто була потреба вдосконалюватися й далі?

- Так. На щастя, я дізнався, що у Донецьку на той час відкрились комерційні комп'ютерні курси, тож вирушив туди. Обрав спеціальність "комп'ютерна графіка і дизайн", куди до того ж входив великий блок програмування. Їздив я на ці курси щосуботи. Із молокозаводу на той час вже звільнився і працював на шахті, а вечорами займався справами Інтернет-клубу.

- І як ти все встигав?

- Навіть не знаю. Але встигав не тільки це, ще й репетиторством підробляв. На той час комп'ютери почали поширюватися в побуті. Люди їх вже купували, але як користуватися ще не знали. Тож мене постійно просили - допоможи, покажи. Як правило, вчити доводилось дітей, а вже ті навчали інших домашніх. І це виявилось по-справжньому цікавим.

- А чому ж врешті переїхав у Донецьк?

- Це був шанс вирватися з провінції. Вчився я на своїх курсах непогано. Брав участь в кількох конкурсах... І врешті мене помітили, навіть запропонували невеличку посаду - менеджер по роботі зі студентами. Я з радістю погодився, хоча турбот значно побільшало. Курсах у нас тоді відвідували майже дві тисячі учнів. Зарплата була малесенька - 750 грн., з яких п'ятсот віддавав за житло. Добре, що допомагали батьки. І врешті час показав, що це якраз і був той шанс, який дозволив рухатися далі.

- І як далеко ти в цьому просунувся?

- У 2006 році я захистив дипломну роботу і водночас досить добре почав орієнтуватись у нових методиках навчання дітей. Мої ініціативи керівництву сподобалися, мені довірили кілька груп дітей 8-15 років, яким я зміг викладати "основи програмування" та ін. З часом кількість груп збільшувалась, мені навіть виділили кафедру для дитячого навчання, вперше виокремивши цю категорію із загалу, що дало можливість готувати спеціальні методичні посібники, інтерактивні підручники та ін.

 Інтерв"ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

- А коли з'явилось відчуття, що цього недостатньо?

- У принципі не так давно. Навесні 2013 року я зрозумів, що далі можу рухатись самостійно - робити те, що я хочу, і так, як я хочу. Це була можливість втілювати власні ідеї. Зокрема, спираючись на майже десятирічну педагогічну практику, я організував курси для школярів у своєму рідному Димитрові. Там уперше застосував нову тоді для України методику - візуальне програмування. Контактував із координаторами цього проекту в Україні, просував його у Димитрові на волонтерських засадах. А трошки пізніше відкрив такі ж курси у самому Донецьку.

- А що таке "Робоклаб"?

- Цей проект став логічним продовженням клубів візуального програмування. Коли я побачив, які гарні конструктори пропонує LEGO для юних любителів робототехніки, то одразу зрозумів, що діти будуть просто у захваті. Настільки вони гарні, цікаві і дозволяють одночасно розвивати навички і конструювання, і програмування. Тоді зрозумів, що потрібно створювати новий робототехнічний клуб, який я назвав "Робоклаб" і який врешті прийшов на зміну клубу візуального програмування, бо діти поступово, як я в принципі й передбачав, "мігрували" до нього.

 Інтерв"ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

- Ці конструктори недешеві, звідки з'явились гроші?

- Так, на два комплекти потрібно було майже 10 тис. грн. Спершу спробував написати заявку на спільнокошт-платформі "Велика ідея", але швидко з'ясувалося, що це надто довга і складна справа. Тоді просто написав прохання на Фейсбук, розраховуючи, що відгукнуться друзі-програмісти, які мене знають досить довго і завжди з повагою ставилися до моїх проектів. Так і вийшло. Вже через два тижні я мав ці гроші і організував у донецькому ліцеї інформаційних технологій безплатне навчання для перших груп. Були плани розвиватися далі...

 Інтерв"ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

 Інтерв"ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

- А чому ж все зупинилося?

- Зупинився не я. Проект зупинила війна. Влітку 2014 року Донецьк перетворився на поле бою. Розвивати курси тепер там можливо лише під свист куль, вибухи снарядів та дзвін розбитого віконного скла...

- Тоді з'явилась думка про виїзд із Донецька?

- Насправді, ми все відтягували цей момент. Думали, якось воно нас обійде стороною. Тож сиділи до останнього, аж до 20 серпня. Поки снаряди не почали лягати все ближче й ближче до нашого будинку в приватному секторі. Ми сиділи у підвалі та відчували, як вібрують стіни. Тоді зібрали речі, що можна було з собою вивезти. Взяли комп'ютери, собаку та кота і на автобусі виїхали у бік сусіднього райцентру - Красноармійська, бо поруч Димитров, де живуть родичі та обидва містечка - це Україна під захистом Збройних Сил України. Три блок-пости ДНР, потім два блок-пости українські, на щастя, проїхали без пригод. Перевіряли паспорти, ото й усе. Хоча ми чули, що чоловіків забирають, не дають виїжджати. Далі взяли білет на Костянтинівку, потім Київ і Вінниця.

- Чому Вінниця?

- Насправді з вашим містом я ніяк не пов'язаний. Перед переїздом забронював квартиру з подобовою оплатою, щоб не приїхати на зовсім пусте місце - от і все. Все, що знав про Вінницю, це те, що у цьому місті я ніколи не був, що у цьому місці вже прижилися дві комп'ютерні фірми з Донецька, директорів яких я знаю особисто, і що Вінниця якогось року була визнана найкомфортнішим місцем для проживання і має гарний потенціал для розвитку ІТ-галузі. Ну, і звісно, ми розуміли, що Вінниця не таке дороге для життя місто як Київ, тут простіше буде вирішити якісь побутові питання та інше...

- Потім не жалкували про свій вибір?

- Ми були дуже позитивно налаштовані ще до приїзду. І всі наші очікування виправдались на сто відсотків. А приємною несподіванкою стали люди. З кожним днем вони усе більше й більше приємно дивують нас своєю гостинністю, відкритістю, доброзичливістю. За ті майже три місяці, що ми живемо тут, я не відчув жодного кривого погляду. Навпаки - лише готовність допомогти й підтримати.

Моя тітка - пенсіонерка, вона поїхала до вашого "прозорого офісу", налаштувалась півдня просидіти в чергах, вибігати тисячі довідок, вислухати роздратовані монологи чиновників... А нічого такого! Вона зробила все дуже швидко і повернулась звідти дуже приємно здивована. Та що говорити, ми начитались у Інтернеті про негативне ставлення ріелторів до "донецьких", а насправді все виявилось навпаки - нас пожаліли, обіцяли все підшукати швидко й по можливості дешево.

- Роботу швидко знайшов?

- Це ще одне диво вашого міста. Я їду у трамваї, фотографую будинки, які бачу за вікном, користуючись ще однією приємністю міста - безплатним WI-FI розміщую в Instagram. Аж тут мені пише у Фейсбук Сергій Пойда - методист Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. Ми з ним серйозно до того навіть не спілкувалися, просто були одне у одного у друзях на facebook, пости один одного коментували. А тут він пише: "знаю, що ти займався у Донецьку робототехнікою, хочеш - познайомлю з викладачами Вінницького палацу дітей і юнацтва, вони схожими речами займаються?" Я погодився. Тепер викладаю тут. І ні хвилини не жалію про свій вибір.

- А якби запропонували повернутися у Донецьк?

- Якби я був певен, що там все завершиться швидко і життя увійде у нормальну колію розвитку Української держави, то поїхав би назад. Згадав би свої старі робочі навички й навіть брав би участь у відбудові. Але, на жаль, не вірю у швидкі зміни. Тому залишуся тут. Мені у Вінниці дуже подобається.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Газета "Місто"
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)