Заходи святкування 67-ої річниці визволення м. Вінниці від фашистських загарбників

18.03.11 15:37 7287

20 березня, неділя - 67-а річниця визволення м. Вінниці від фашистських загарбників

Заходи святкування 67-ої річниці визволення м. Вінниці від фашистських загарбників

11:00 – Церемонія покладання квітів до Меморіалу Слави (Сквер ім. Козицького)

12:00 – Святкова концертна програма за участю військових оркестрів та дитячих колективів, показові виступи спецназу (Майдан біля Літнього театру ЦПКіВ ім. Горького)

12:00 – Фотовиставка, присвячена 67-й річниці визволення Вінниці від фашистських загарбників,
- Виставка мототехніки (Фонтанна площа ЦПКіВ ім. Горького)

13:00 – Відкриття пейнтбольного майданчика, відкритий турнір міста з пейнтболу за участю зірок шоу-бізнесу (ЦПКіВ ім. Горького, пейнтбольний майданчик розташований неподалік від скейт-парку)

13:00 – Концертна програма за участю аматорських хорових колективів та вокальних ансамблів міста (Майдан біля Літнього театру ЦПКіВ ім. Горького)

Вони визволяли Вінницю для нас!

Юрій Михайлович Анохін

Юрій Анохін із дитинства мріяв стати льотчиком. Ідучи до своєї мрії, хлопець уже в 16 років здійснив свій перший виліт. Проте війна враз перетворила юнацький романтизм на справжній героїзм. Потрапивши на фронт у грудні 1943 року, Юрій Анохін одразу зумів проявити себе в повітряних битвах.

Він добре пам'ятає численні бої, які велися нашою повітряною армією у небі над колись зеленими лісами, жовтими від зрілого колосся полями та мирними містами України. 178 бойових вильотів, 52 повітряні бої та 6 збитих ворожих літаків на рахунку полковника у відставці Юрія Анохіна. У складі 112-го гвардійського винищувального авіаційного полку 10-ї гвардійської винищувальної авіаційної Сталінградської Червонопрапорної дивізії воював він на кількох Українських фронтах.

- Бойові завдання авіації відрізнялися від завдань наземних військ. Одним з них було патрулювання вздовж лінії фронту в 30-40-й-кілометровій зоні території ворога, - розповідає Юрій Михайлович. - Аби виконати це завдання, одна група літаків викликала на себе вогонь винищувачів, інша в цей момент атакувала бомбардирів. Метою було збити лідера й посіяти у лавах супротивника хаос. Проте, аби потрапити до літака-лідера, доводилося пробиватися крізь вогняну стіну. Адже на борту кожного літака були два кулеметники. Крім цього, самі кулі світилися синім, зеленим та червоним вогнем. Льотчик мав бути не лише асом, а й людиною зі сталевими нервами.

Разом із своїми бойовими побратимами, прикриваючи піхоту та артилерію Юрій Анохін знищував ворогів над Корсунь-Шевченківським, Житомиром, Бердичевом, Чернівцями, Львовом. Брав участь і в боях за визволення нашої області й, зокрема, міста Вінниці.

- Перед нами постало завдання - забезпечити просування радянських військ з мінімальними втратами техніки та людей та не допустити ворожих бомбардувальників на зайняту нашими військами територію, а при відступі наземних гітлерівських частин - не дозволити їм зруйнувати місто. Повітряні бої були важкими, адже ворог, не маючи бажання здавати своїх позицій на Вінниччині, підтягнув сюди авіатехніку з Франції, Голландії, Норвегії, - ділиться спогадами Юрій Анохін.

Незважаючи на перевагу ворога у техніці льотчики 112-го гвардійського винищувального авіаційного зробили все можливе, щоб полчища ворожих літаків не долітали до міста, чим полегшили умови бойових дій наземним військам і, крім цього, не дали зруйнувати місто...

Після того дня - 20 березня 1944 року полковник Юрій Анохін - брав участь у визволенні й інших міст та зустрів Перемогу в Чехословаччині. А після закінчення війни не покидав свого залізного крилатого друга до 50-річного віку.
Понад шість десятиліть минуло з того часу, як закінчилася війна, проте й понині нерідко ветеранові сняться повітряні бої...

Василь Григорович Батченко

Василь Батченко служив в армії, коли почалась війна. Він закінчив курси радистів-телеграфістів. У лютому 1942 року за бездоганне забезпечення командування зв'язком отримав медаль «За бойові заслуги». Адже часто від радиста залежав успіх бою, а то й цілої операції.

- Не раз доводилося потрапляти в складні ситуації й дивитися смерті у вічі, - розповідає Василь Григорович. - Я тричі був контужений та поранений. Брав участь в багатьох оборонних та наступальних бойових операціях. Пройшов не одну тисячу кілометрів, несучи на собі автомат, речовий мішок, боєприпаси та ще й радіостанцію...

У будь-яку погоду, вдень і вночі, в умовах бездоріжжя, змоклим до нитки, ночами не спавши, Василь Батченко забезпечував командування радіозв'язком й разом з цим зі зброєю у руках знищував ненависних ворогів. Брав участь у кровопролитній битві на Курській дузі. Визволяючи Україну від німецько-фашистських загарбників, пройшов у складі 1-ї танкової армії дорогами 11 областей. Визволяв Польщу, дійшов до Берліна. За бойові заслуги Василь Батченко нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність» та численними медалями.

- Мені доводилося бути безпосереднім учасником звільнення багатьох областей України в тому числі й Вінницької, - згадує Василь Григорогвич. - У січні 1944 року на Вінницькій землі розгорнулися тяжкі бої. Край палав вогнем...

... Розпочавши успішний наступ, 38-а армія разом з військами 1-ї танкової армії просувалася на захід, знищуючи на своєму шляху всі опорні пункти фашистів, звільняючи десятки населених пунктів Київської та Житомирської областей.

- Провівши 35-кілометровий нічний рейд, 69 танків полковника Бойка з мотопіхотою 21-ї механізованої бригади вдарили по тилам суперника. Пустивши танки на залізничні шляхи, діючи сміливо і рішуче вранці 28 грудня 1943 року наші війська увірвалися в місто Козятин - важливий залізничний вузол - і звільнили його. Козятинський та Погребищенський райони були звільнені одними з перших на Вінниччині. Під час боїв за Козятин було захоплено багато бойової техніки: 110 мотоциклів, 150 вагонів з боєприпасами, 11 артилерійських складів. Бій тривав 35 годин. Перемога в ньому стала початком визволення території Вінниччини, - розповів Василь Григорович.

Бої за визволення Вінниччини були тривалими й кровопролитними. Лише 10 березня війська 1-го українського фронту в тому числі і війська 38-ї армії генерала-полковника Москаленка перейшли в наступ у вінницькому напрямку.

Підходи до міста були перекриті загородженнями з колючого дроту, траншеями, мости зірвані, дороги заміновані. У селах на підступах до міста тривали запеклі бої - німці не хтіли здавати Вінницю.

- Війська 151-ї стрілецької дивізії генерал-майора Подшивайлова звільнили станцію Гнівань. 305-а стрілецька дивізія полковника Васильєва підійшла з північно-східної сторони Вінниці й 18 березня захопила переправу в селі Лаврівка. Розпочалася переправа на інший бік Південного Бугу.

Аби оточити німців з усіх боків, до військ 38-ї армії тимчасово були виділена техніка та солдати 1-ї танкової армії з 64-ї танкової бригади та з 21-ї механізованої бригади з десантниками, серед яких був і я. Своїм ходом із села Очеретня Погребищенського району, де в цей час на відпочинку та поповненні була 1-а танкова армія, частина танків перемістилася через Турбів у район Калинівки та південніше, біля Сальника та Сосонки. Уникаючи затяжних сутичок з ворогом, ми пішли в обхід Вінниці та вийшли північно-західніше Стрижавки на Літинське шосе, таким чином замкнувши кільце, чим сприяли швидшому звільненню Вінниці від загарбників з найменшими втратами. Адже на місто з боку Тяжилова наступали війська 183-ї стрілецької дивізії полковника Василевського, а 70-а стрілецька дивізія генерала Гусєва 17 березня вже вела бої за залізничну станцію. 19 березня 241-а стрілецька дивізія генерала Арабея вийшла до міста в районі центрального мосту. Бійці ж 211-ї стрілецької дивізії генерала майора Китаєва підійшли до Південного Бугу в районі Сабарова і форсували Буг. Так поступово воїни 38-ї армії оточили Вінницю і ворог почав відступ, залишаючи на полі бою техніку та солдатів. Більше 3-х діб точилися бої за визволення нашого міста й лише 20 березня в результаті штурму й обхідного маневру війська 1-го українського фронту звільнили Вінницю. У цих сутичках загинули близько 4 тисячі воїнів, - ділиться спогадами Василь Батченко.

Війна це трагедія для народу будь-якої країни, це кров та загибель людей, це глибока психологічна травма від якої десятиліттями не можуть отямитися учасники тієї війни. І не бай Бог щоб вона повторилася.

Уходят потихоньку ветераны,
Уходят незаметно в мир иной,
Не жалуясь на фронтовые раны,
Не обретя в душе своей покой
Без почестей их часто провожают,
Без слов высоких и без горьких мук,
Над ними безутешно не рыдают
От осознанья вечности разлук.
А ми живем... Ужели нам не стыдно
Вершителей забыть геройских дел?
Молчат бойцы но им до слез обидно,
Что жизнь преподнесла такой удел.
Ведь бЫло время, милую Отчизну
Они сумели грудью защитить,
Четыре года рисковали жизнью...
Да разве можно все это забыть?!
Очнитесь, люди! Станьте перед ними,
Перед героями минувшей той войны,
Для будущего новых поколений
Ми ветеранов почитать должны.
Ветерани-фронтовики 1-ї танкової армії

Валентина Григорівна Мшвидобадзе

Історії про фронтове кохання доводилося чути з розповідей фронтовиків, дізнаватися з творів про війну. Досить часто воно закінчувалося так само раптово, як і починалося. Війна, швидко розлучаючи закоханих, жорстко забирала у них надію на спільне майбутнє. Але інколи добро та кохання перемагало війну. На фронті своє щастя знайшли визволителі Вінниці Валентина Григорівна та Захар Самсонович Мшвидобадзе.

У далекому 1942 році Валентина Григорівна пішла на війну. Із невеличкого села Тукманівка, що у Тамбовській області, разом з іншими мобілізованими земляками вона потрапила у військову школу у Горькому. Півроку дівчина наполегливо вивчала азбуку морзе та інші премудрості радіозв'язку. У лютому 1943 року 18-річна радистка потрапила на 1-й Український фронт, у 4-й авіаційний корпус.

- Служила у відділенні зв'язку. Я разом зі ще двома дівчинами-радистками отримувала оперативну та розвідувальну інформацію, яку ми передавали у штаб авіаційного корпусу, - розповідає Валентина Мшвидобадзе. - Війна - це дуже страшно. Авіаційні нальоти, артилерійські обстріли, вибухи, смерть - усе це назавжди закарбувалося у пам'яті. Але чимало деталей, на жаль, з роками забуваються. Тоді навіть не думала, що колись когось цікавитимуть подробиці боїв, наступальних операцій...

У 1944 році Радянська армія вела впевнений наступ. Воїни Червоної армії визволяли від фашистського полону українські міста і села.

- Військова частина, в якій я служила, швидко змінювала місце дислокації. 20 березня радянські війська звільнили від загарбників і Вінницю. Запам'яталося, що місто було майже повністю зруйноване...

Із Захаром Самсоновичем доля звела нас у 1944-му на території Житомирської області, у селі Скоморохи. Як кажуть, війна - війною, а танці - танцями. І це не жарт, бо саме на танцях ми й познайомилися. Ввечері, після боїв льотчики та інші військовослужбовці інколи збиралися, щоб потанцювати, поспілкуватися. Захар запросив мене на танець. Після знайомства я його довго не бачила. Згодом подруга розповіла, що його літак збили німці. Він ледь не загинув. Важкопораненого, його знайшли та доставили до військового шпиталю радянські піхотинці.

До військової частини він повернувся, ледь ставши на ноги, без дозволу лікарів. Вдруге ми з ним зустрілися на території Тернопільської області. Одного дня дивлюся - Захар стоїть. Мене побачив, підійшов. Ми щиро зраділи одне одному. За кілька днів знову зустрілися. Згодом його літак знову збили. І знову йому пощастило - вижив. Але про те, щоб одружитися, на той час мову ми не заводили. Вирішили, що зробимо це після закінчення війни.

В одній частині ми служили до самої Перемоги. Пройшли до Берліна. Згодом військову частину перевели до Чехословаччини. Захар Самсонович брав участь у параді Перемоги. А коли повернувся, запропонував мені руку й серце. Йому дали відпустку на Батьківщину. А я ще не демобілізувалася. Пішла до командира дивізії й кажу: хочемо одружитися - відпустіть додому...

Спочатку приїхали в Україну. З Харкова потягом рушили на його батьківщину - до Грузії. Він їхав на даху вагона, я - у тамбурі. Погостювали у його рідних та й поїхали до моєї рідні - у Тамбовську область. Там й розписалися у листопаді 1945 року. З того часу й разом... Через деякий час доля привела нас у місто, яке ми звільняли. Воно й стало нам рідним. Тут ми виростили дві доньки - Галину та Наталю. Маємо 4 внуків та 4 правнуків...

Захар Самсонович Мшвидобадзе

На одній із тихих вінницьких вулиць, у невеликій 2-кімнатній квартирі мешкає справжня людина-легенда, безстрашний льотчик-винищувач, герой-визволитель нашого міста Захар Самсонович Мшвидобадзе. У 1943 році у званні молодшого лейтенанта він був направлений льотчиком-винищувачем у 32-й авіаційний полк 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту. Він брав участь у боях із німецько-фашистськими загарбниками при визволенні Вінниці, Києва, Житомира, Тернополя, Проскурова, Львова і взятті Берліна.

За мужність та хоробрість Захар Мшвидобадзе нагороджений двома орденами Червоного прапора, трьома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної зірки, медалями «За бойові заслуги», «За звільнення Києва», «За визволення Праги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».

Льотчик-винищувач Захар Мшвидобадзе здійснив 236 бойових вильотів, особисто збив 13 літаків противника. Був неодноразово поранений. Його літак двічі збивали, але він дивом вижив.

Війну він закінчив заступником командира ескадрильї у званні старшого лейтенанта.

В його пам'яті назавжди закарбувалися героїчні події та епізоди Великої Вітчизняної війни.

- 10 травня 1944 над позицією нашої військової частини з'явилися німецькі бомбардувальники, - згадував Захар Самсонович. - 32-й авіаційний полк підняли по тривозі. Я на своєму винищувачі злетів у небо. Коли літак набрав висоту, зрозумів: щоб зайняти вигідну позицію для атаки, не вистачає часу. А зволікати не можна, бо фашисти почали бомбардувати наші війська.

Безстрашний льотчик миттєво вирішив, що піде в атаку. Наблизившись до німецького бомбардувальника, натиснув на гашетку крупнокаліберних кулеметів та гармати. Кулі та снаряди поцілили у корпус фашистської машини, яка миттєво пішла до землі. Він врятував від потужних авіаційних бомб та снарядів чимало радянських піхотинців та мирних жителів.

Захопившись боєм, Захар не помітив, що швидкісний фашистський «месер» почав атакувати його літак. Усе відбулося миттєво. Він назавжди запам'ятав сильний поштовх від ворожих куль та снарядів, які влучили у його винищувач, різкий запах диму й те, як літак почав втрачати висоту. Парашут буде зіпсований осколками, літак перестав слухатися, на льотчикові загорівся військовий комбінезон. На думку спало: «Це кінець». Але сталося диво. Перед землею літак підняв ніс та, чіпляючись крилом за пагорб, проповз кілька десятків метрів по землі. Це й врятувало життя. Піхотинці, які бачили запеклий бій у повітрі, відразу прибігли на місце падіння літака. Вони загасили на льотчику одяг та доставили до медсанбату...

І хоча рани ледь загоїлися, за 1,5 місяця він залишив шпиталь та прибув до ескадрильї. Безстрашний молодий льотчик прагнув лише одного: якомога швидше звільнити від фашистських загарбників радянські міста та села...

P.S. На жаль, роки беруть своє. Зустрітися з Захаром Самсоновичем напередодні цьогорічного свята визволення вже не вдалося - через стан його здоров'я.

Володимир Кирилович Слабий

Володимир Кирилович Слабий, уродженець села Рожична Оратівського району, під час визволення Вінниці командував стрілецьким відділенням 295-го стрілецького полку.

Відділення форсувало невелику річку Десенку, притоку Південного Бугу, і з боями зайняло село Сосонка, що за 15 кілометрів від обласного центру. Тут командир отримав наказ у складі батальйону рухатися на місто.

- 16 березня батальйон звільнив старовинне село Стадниця, у бою за яке загинув мій товариш і односелець сержант Степан Каленчук, - розповідає Володимир Кирилович. - А 17 березня відділення вийшло на південно-західну околицю міста. Нам вдалося прорватися до вулиці Київської, а потім і до річки Південний Буг. Тут до нас приєдналися солдати взводу лейтенанта Сергія Скороходова.

У той час вулиця Київська була забудована приватними будівлями. Подвір'я з городами були огороджені по межі колючим дротом та обкопані рівчаками. Це ускладнювало просування воїнів, але 19 березня вони розпочали форсування річки. На плотах, зроблених з дощок, колод і порожніх бочок, попливли до правого берега в районі П'ятничан.

Воїни 83-ї дивізії повністю розгромили ворога в центрі міста. Сержант Слабий ішов знайомими вулицями і гнів клекотав у його серці:
- Не було більше колишньої Вінниці: всюди були сліди варварських руйнувань, спалені будинки. Я підійшов до обгорілого готелю «Савой», де до війни ночував з батьком-інвалідом, якого привозив до лікаря. Я мусив помститися фашистам за те, що вони зробили з містом.

Відділення з боями пробилося до Барського шосе. Там Володимир Кирилович отримав поранення і став пацієнтом госпіталю № 5965.

Зрозуміло, тієї ночі місто не спало; партизани і підпільники били фашистів, мешканці, затамувавши подих, чекали тієї щасливої миті, коли можна буде привітати визволителів. Ця мить настала 20 березня.

26 березня у Вінниці відбувся парад військових частин, партизанів і підпільників. У колонах йшли уславлені командири і комісари Д.Т. Бурченко, І.А. Рибаченко, Я.І. Мельник, К.Ф. Вальчук, М.П. Свічколап, П.Т. Кугай, С.І. Олійник та інші.

День визволення рідного міста - завжди свято зі сльозами на очах для його мешканців. Вони покладають квіти на могили загиблих та вшановують ветеранів, які залишились живими. Волоодимир Кирилович щороку чекає цього дня з особливим нетерпінням.

Микола Вікторович Сомов

Микола Вікторович Сомов - учасник визволення Вінниці. На війну він пішов у 17-річному віці. Наприкінці 1943 року хлопець прибув в Україну з Красноярського краю у складі роти піхотинців.

- Воював на 1-му Українському фронті, був вогнеметним. Зброю носив на власних плечах. Досі пам'ятаю, скільки важить бойовий вогнемет, - разом з боєприпасами 24 кілограми...

Під час операції з визволення Вінниччини наш полк обійшов обласний центр з південного боку. Південний Буг форсували в районі села Ворошилівка. В пам'яті закарбувалося те, що фашистська армія відступала з України. Аби не потрапити в радянський полон, німецькі солдати та офіцери залишали зброю та техніку. Вони тікали на захід, до Карпат. Дорогою від Бара до Кам'янця-Подільського у три ряди стояли покинуті німцями автомобілі, гармати та важка техніка. Рятуючись від Радянської армії, німецькі війська залишили на території області тисячі автомобілів. Радянські війська швидко просувалися на Захід, звільняючи від фашистів села та міста. Десятки німецьких дивізій потрапили в оточення.

Пам'ятаю, як 2 квітня командувач 1-го Українського фронту Маршал Радянського союзу Георгій Жуков запропонував німецьким військам здатися у полон. Багато німецьких військових частин склали зброю. Чернівецько-Проскурівська операція дозволила Червоній армії швидко дійти до передгір'я Карпат.

Після Перемоги Микола Вікторович Сомов кілька років продовжував службу в армії. Демобілізувавшись, вступив до Львівського університету, який закінчив у 1955 році. За розподілом потрапив на роботу до військової прокуратури. У правоохоронних органах служив до 1972 року. Отримав звання майора юстиції.

З дружиною Ольгою Євгенівною побралися у 1950 році, виростили доньку Антоніну та сина Миколу. Донька мешкає у столиці, працює інженером; а син став військовим, дослужився до майора, нині мешкає у Кривому Розі. Мають двоє онуків - Андрія та Дмитра.

Останній герой

11600 радянських воїнів, які безстрашно захищали свою Вітчизну у роки Великої Вітчизняної війни, удостоєні найвищої нагороди в країні - звання Героя Радянського Союзу. Серед них - Микола Сергійович Сищиков, останній у Вінниці Герой Радянського Союзу. Решта жителів міста, які були удостоєні високого звання, загинули або вже після війни відійшли у вічність. За роки Великої Вітчизняної війни звання Героя отримали 118 уродженців Вінниччини. Микола Сергійович родом не з Вінниччини і не з України взагалі. Він народився у м. Владимирі Російської Федерації. Але ще під час війни росіянин Сищиков пов'язав своє життя з Поділлям, і його діти та внуки народилися й виросли вже на вінницькій землі. Вінницю Микола Сергійович вважає своєю другою батьківщиною.
У 1938 році Микола Сищиков вступив до Сталінградського військово-авіаційного училища. Закінчив його у 1940 році і перед війною проходи службу в Забайкальському військовому окрузі.

«Незадовго до підлого нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз наш 250-й полк важких бомбардувальників одержав наказ підготуватися до перельоту в західні регіони СРСР для участі у маневрах. Але піднялися мив повітря лише 23 червня, коли почалася війна, - згадує Микола Сищикова автобіографічному нарисі, вміщеному в книзі «Вінничани на Великій Вітчизняній». - За період війни екіпаж, яким я командував, здійснив понад 240 бойових вильотів скинув на ворога та його об'єкти приблизно 290 тонн авіабомб, понад три з половиною мільйони штук радянських листівок у тилах німців, багато різних вантажів для наших партизанів та оточених частин Червоної Армії».

На жаль, стан здоров'я Миколи Сергійовича не дозволив журналістові поспілкуватися з Героєм особисто. Тому доводиться користуватися або опублікованими спогадами самого Миколи Сищикова, або розповідями людей, які добре знають його.

Ім'я Миколи Сергійовича Сищикова відоме більшості дорослих небайдужих вінничан. Немає у Вінниці жодної школи, в якій би Микола Сергійович не виступав перед учнями та вчителями. Це було для нього одним з найбільш улюблених доручень ветеранської організації, хоч досить часто його запрошували особисто. Він дуже любив спілкуватися з молоддю, коли здоров'я дозволяло йому жити повноцінним життям. Адже він знав, що виконує при цьому особливу місію - доносить до юнаків та дівчат правду про війну, вчить їх самовіддано любити рідну землю й бути готовими до її захисту від ворогів.

Звання Героя Микола Сергійович отримав у 1943 році після Сталінградської битви. Ось його спогади про той час:
« У серпні 1942 року командування полку поставило перед моїм екіпажем бойове завдання - провести фотографування ріки Дон від гирла річки Воронеж до міста Семилуки. Територія окупована ворогом і фотографування треба вести вночі, освітлюючи місцевість спеціальними приладами.

Летимо на висоті 1200 метрів. На такій відстані від землі літак можна збити навіть зі звичайної гвинтівки. Але наказ є наказ. Нам, напевно, пощастило: ми зробили 20 фотознімків. Вони, треба думати, задовольнили командування, бо через деякий час екіпаж отримав подяку від Верховного головнокомандуючого. Тільки після того ми дізналися, що засікли підводну переправу фашистів через ріку Дон. Але це був тільки початок участі нашого полку в обороні Сталінграда...

За період Сталінградської битви нашому екіпажу давалися найвідповідальніші бойові завдання: першим и летіти в розташування військ ворога, освітлювати місцевість з повітря й скидати запалювальні бомби н землю, тобто освітлювати в такий спосіб місця дислокації ворожих підрозділів і об'єктів. Після цього наш екіпаж вів спостереження за бомбовими ударами полку. У переважній більшості ці удари були влучними, ворог ніс значні втрати. І ось так ніч у ніч, до повного розгрому сталінградського угруповання ворога, аж доки вся шоста німецька армія та її командуючий фельдмаршал Паулюс не капітулювали. Це була величезна перемога радянських Збройних сил над ворогом. За успіхи в цій історичній битві нашому авіаційному полку було присвоєно найменування «Сталінградський».

Як оцінювалися бойові успіхи полку? Та дуже просто: за тими результатами, що були зафіксовані нами на фотоплівках.

Командування авіації далекої дії, до складу якої з березні 1942 року входив наш полк, високо оцінило працю нашого екіпажу. За його поданням мені і штурману нашого екіпажу Миколі Миколайовичу Глушкову Президія Верховної Ради СРСР Указом від 18 вересня 1943 року присвоїла кожному звання Героя Радянського Союзу».

Звичайно, у невеличкій газетній публікації неможливо описати весь військовий шлях Миколи Сищикова, генерал-майора, Героя Радянського Союзу, кавалера орденів Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, трьох орденів Червоної Зірки. Є у Миколи Сергійовича й чимало медалей. Але можна упевнено сказати, що його життя - життя справжнього Героя і великого патріота. Доземний уклін Вам, Миколо Сергійовичу, за ваш величезний подвиг!

Матеріали підготували кореспонденти "Вінницької газети"

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Департамент у справах ЗМІ та зв’язків з громадськістю Вінницької міської ради
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)