Факти і міфи оборони Вінниці 1651 р.

22.03.12 12:18 15447

Цього місяця виповнюється рівно 361 рік з часу оборони Вінниці полковником Іваном Богуном.

Факти і міфи оборони Вінниці 1651 р.

Для жителів міста тема «Вінницького льодового побоїща» має настільки міфологізований характер, що розібратися, де історична правда, а де міф, під силу тільки спеціалісту. Щоб заплутатися, пересічному вінничанину і гостю міста «допомагає» все, починаючи з джерел і закінчуючи пам’ятними знаками, які стоять в недоречних місцях.

Отож, спробуємо розібратися в цих складних перипетіях сивої минувшини.

18 серпня 1649 року був підписаний доленосний для козацької України та Речі Посполитої Зборівський договір. На той момент основною задачею як польської, так і української сторони було дотримання status quo. Зі сторони Хмельницького було ініційоване питання про встановлення «відокремленої лінії» між землями Війська Запорозького та Польщі.

Але всі потуги для замирення видаються примарними, адже польська сторона продовжує розглядати силовий варіант «діалогу» з Військом Запорізьким. У жовтні 1650 р. король Ян Казимир інформує папського представника Д. Торреса про плани зимового наступу на козацькі території. Як не дивно, але польський король і досі не розумів усієї серйозності ситуації, що склалася на території України і мав надію після очікуваного придушення «ребеліантів» розпочати війну з Туреччиною за венеційські гроші вже в союзі з козаками.

У тому ж місяці частішають провокації польського вояцтва на українській території. У листопаді 1650 р. брацлавський воєвода Станіслав Лянцкоронський отримує скаргу від брацлавського полковника Кривенка про намагання жовнірів оволодіти прикордонними містами Мурафою та Красним. Про причину цих конфліктів поговоримо згодом.

Очевидно, що Хмельницький прагнув уникнути війни з Польщею, адже це б означало новий виток кровопролиття, та й важкість утримання армії в бойовій готовності саме в зимовий час давалася взнаки. Проблемою був сам факт майбутніх військових дій, адже козаки не могли провести удар на випередження без участі татар, бо це автоматично означало би порушення Зборівського договору саме українською стороною. Наслідком такого сценарію міг бути перехід ненадійних союзників з Криму на сторону Яна Казимира (після демаршу татар під Зборівським полем можна було б очікувати і такого розвитку подій).

А у Варшаві тим часом повним ходом йде підготовка до майбутнього «Зимового походу». Польний гетьман коронний Мартин Калиновський 20 січня 1651 р. розсилає наказ про збір військ, і вже на початку лютого вирушає в напрямку Бару, готуючись до виступу проти «бунтівного хлопства».

Зимова кампанія польного гетьмана Речі Посполитої Мартина Калиновського на Поділлі в лютому-березні 1651 р

Зимова кампанія польного гетьмана Речі Посполитої Мартина Калиновського на Поділлі в лютому-березні 1651 р

Дізнавшись про початок походу, брацлавський полковник Данило Нечай, узгодивши дії з Чигирином, робить перегрупування військ в прикордонних містах Ямполі, Красному, Шаргороді та Стіні. Головні сили козацький полковник зосереджує в містечку Красне.

За ці перелічені прикордонні містечка не вщухали суперечки між козацькими та польськими дипломатами. Запропонована Варшавою «зборівська лінія» Брацлав-Ямпіль не була визнана ані Хмельницьким, ані козацькою старшиною, що і далі розцінювала ці міста як свої. Натомість лінія біля фортеці Бар визнавалась кордоном з української сторони. Саме на ґрунті цих суперечностей і відбувалися вищезгадані прикордонні конфлікти в жовтні 1650 р. Вкупі з діями Данила Нечая вони й народили новий привід для війни.

19 лютого польське військо вирушає з Бару і того ж вечора зупиняється в містечку Станіславчики. Подальший перебіг подій зацитуємо з праць Веспасіана Коховського: «Калиновський, довідавшися, що той (Нечай – авт.) собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти, – покладаючись на те, що Шпаченко держить сторожу, – постановив скоренько пустити на Бахуса Марса...».

Справа в тім, що Нечай, вдало провівши передислокацію війська, спокійно заходився святкувати початок останнього тижня перед Великим постом – Масляної неділі, виставивши у сусідньому з Красним селі Ворошилівці загін сотника Шпаченка, який у разі небезпеки мав попередити товариство про ворога. Калиновський 20 лютого надсилає невеликий загін кінноти на чолі з Корицьким для ліквідації Шпаченка, а сам вночі підходить до Красного. Саме тієї ночі де-факто було й порушено Зборівський договір та розпочато новий етап бойових дій. Сотня була наголову розгромлена, а Шпаченко, замість того щоб попередити Нечая про небезпеку, тікає до Мурафи.

Тієї трагічної ночі в містечку Красне стається «оказія»: козацька залога міста, чи то зі сну, чи то після святкування в темряві не змогла відрізнити ворожі прапори поляків, і переплутавши загін Калиновського з уже знищеним загоном Шпаченка, підпустила вороже військо до самих стін міста.

Доречно тут процитувати літописця польського війська, учасника походу Станіслава Освєціма: «Нечай…переконавшись, що справа не до жартів, вскочив на коня і бився, як належало хороброму юнакові, пірначем своїм підганяючи козаків у битву. Але серед безладу і метушні він не міг організувати спротиву, і, хоробро захищаючись, загинув в битві сам, і разом з ним полягло багато козаків.»

Умовна могила полковника Данила Нечая та в сусідньому з Красним селі Черемошне. Згідно з новими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали в одному з київських монастирів

Умовна могила полковника Данила Нечая та в сусідньому з Красним селі Черемошне. Згідно з новими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали в одному з київських монастирів

Частина козаків на чолі з Кривенком, забрали тіло Данила Нечая, зачинились в замку і оборонялися там протягом трьох днів. Коли останні оборонці Красного не змогли зупинити натиск переважаючих військ, полякам відкрилась картина, котра багатьох вразила (про що вони і залишили спогади в своїх щоденниках. Тіло Нечая лежало на килимі посеред храму в замку, а при ньому був брат та чотири священики, які звершували над ним чин відспівування. Всі вони були порубані.

Смерть Нечая була дуже вагомим аргументом в українсько-польському протистоянні, адже більшість козацьких і шляхетських джерел називають його «першим після Хмеля», єдиним, хто насмілювався суперечити волі українського гетьмана, очільником внутрішньої опозиції Богдану, і що найголовніше в описуваних умовах – Нечай був непримиренним противником миру з Річчю Посполитою. Саме через це і Калиновський, і київський сенатор Кисіль після наруги над містечком Красне шлють листи жалоби до Хмельницького з приводу смерті брацлавського полковника в надії на компроміс, при цьому не забуваючи згадати начебто вину самого Нечая в порушенні миру і спокою на кордоні. Цим вони хотіли зняти з себе відповідальність за смерть прославленого сподвижника.

До речі, в народному фольклорі Нечай потрапляє в руки поляків тому, що під час битви «спотикнувся на хмелину». Така собі прихована алегорія, яка наводить на певні думки стосовно ролі Богдана Хмельницького в смерті полковника. Але повернімося до подій Подільського походу Калиновського.

24 лютого військо польного гетьмана займає Мурафу. Вже згаданий сотник Шпаченко перед цим тікає з міста в напрямку Дністра, залишаючи напризволяще жителів. 27 лютого перед військом Калиновського відкриває ворота Шаргород. Кілька днів пробувши в місті, він приймає депутацію міщан сусідніх Чернівців (нині районний центр Вінницької області). В зв’язку з такою регіональною капітуляцією спільне командування польських військ вирішує перечекати весняне бездоріжжя в Шаргороді і розквартировує військо. Але з невідомих причин поляки змінюють наміри і вже 3 березня беруть в облогу містечко Стіну. Тамтешні сотники Олександренко і Калюс встигли підготуватися до зустрічі з ворогом – усі штурми були успішно відбито, розпочинаються переговори. Міщани обіцяють виплатити 4 тис. злотих (з яких дали лише тисячу) і номінально присягають на вірність королеві.

Задоволений саме таким перебігом подій, Калиновський вертається до Чернівців, звідти надсилає передовий загін Лянцкоронського до Ямполя. Вже 6 березня місто було дощенту спалене, а населення вирізано. Тим часом військова рада приймає рішення зайняти Вінницю і там очікувати нових полків для протистояння з «русько-скіфським звіром» (погодьтесь, доволі цікава характеристика Хмельницького).

Вибір був не випадковий, адже Вінниця, центр Брацлавського воєводства (з 1598 р.), а тепер полкове місто Кальницького (Вінницького) полку було значно обширнішим і зручнішим для війська, аніж сусідні міста. Швидким маршем коронне військо рухається в напрямку міста, і вже 10 березня зупиняється у с. Сутиски (15 км. від Вінниці).

Ось тут і починаємо найголовніший виклад подій, яким і головне присвячена дана стаття і для аналізу того березневого тижня 361-річної давнини спробуємо поринути в глибини містобудівної історії Вінниці.

На момент 1651 р. Вінниця – місто, що активно розвивається і заселюється навколо «третього» міського центру на правому березі річки Бог (таку тоді мав назву сучасний Південний Буг). Нині ця територія й досі є історичним центром міста. Перша ж міська агломерація (гирло річки Віннички, а зараз територія кондитерської фабрики «ROSHEN») проіснувала з 1360-х до початку XVI століття і перемістилася через постійні спустошення татарами. В 1510-х роках волинський князь, за сумісництвом вінницький староста Костянтин Острозький фундує новий замок – і відповідно виникає другий міський центр (сучасний Староміський район Вінниці). До речі, «першу» і «другу» Вінницю постійно плутають через помилки краєзнавців та всюдисущу міську міфотворчість.

Вінниця на момент 1651 р. Червоним позначені єзуїтські Мури, де тримав оборону Іван Богун, синім – острівний замок на Кемпі, де був штаб Калиновського, зеленим – угіддя Благовіщенського монастиря, де зараз стоїть пам’ятний знак. Використано карту С.О. Царенка

Вінниця на момент 1651 р. Червоним позначені єзуїтські Мури, де тримав оборону Іван Богун, синім – острівний замок на Кемпі, де був штаб Калиновського, зеленим – угіддя Благовіщенського монастиря, де зараз стоїть пам’ятний знак. Використано карту С.О. Царенка

Повертаємося до третього міського центру. Він постає в кінці XVI ст. внаслідок перенесення з Брацлава до Вінниці адміністративних і судових установ у 1598 р. (жителям Брацлава не пробачили їх активної участі в повстанні Северина Наливайка). Апріорі це був католицький чиновницько-торгівельний осередок, на відміну від двох попередніх, православних та військово-землеробських.

Новий замок будується поряд – на острові Кемпа в 1604 р. Це була невелика за розмірами, ненадійна споруда, де першочергове оборонне значення надавалось земляним укріпленням. Головною ж твердинею та символом нової Вінниці початку XVII століття стають Мури – архітектурний комплекс посталого в 1610 р. єзуїтського монастиря, який до подій Хмельниччини встиг доволі серйозно розбудуватись, маючи в своєму розпорядженні власне костел, монастирські приміщення, будівлі для навчання студентів та їх гуртожитки.

Фасад єзуїтського монастиря, який на поч. ХІХ ст. був перебудований в класицизмі (нині – Державний архів Вінницької області)

Фасад єзуїтського монастиря, який на поч. ХІХ ст. був перебудований в класицизмі (нині – Державний архів Вінницької області)

Варто зауважити, що Мури, хоч і були по суті найнадійнішою будівлею Вінниці, але статусу міського замку ніколи не мали. Фактично ще кілька років тому існували сумніви щодо існування на час 1651 р. фортифікаційно-оборонної системи єзуїтського кляштору, але нові дослідження доктора архітектури, професора Петра Ричкова дозволяють зробити відповідні припущення, що дуже важливо для з’ясування нашого найголовнішого питання.

Загальний вигляд єзуїтського комплексу станом на середину XVIII ст. Гіпотетична графічна реконструкція професора П. Ричкова;

Загальний вигляд єзуїтського комплексу станом на середину XVIII ст. Гіпотетична графічна реконструкція професора П. Ричкова;


Також у місті впродовж першої половини XVII ст. засновуються і православні заклади, такі як Вознесенський дерев’яний (sic!) чоловічий монастир, на базі якого митрополит Могила відкриває в 1632 р. православний колегіум (нині територія кінотеатру «Росія» та прилягаючих земельних ділянок) та жіночий Благовіщенський монастир, що був заснований в 1635 р., і знаходився в районі сучасного капуцинського костелу на головній вулиці міста – Соборній. Саме ж місто було оточено частоколом і валом, а межею тогочасної Вінниці була нинішня вулиця Козицького. Така нехитра система укріплень міста могла захистити від розбійників та гультяїв, яких вистачало на шляхах тодішньої Речі Посполитої, але серйозну військову облогу, звичайно ж, не могла витримати.

На цьому фото кінця ХІХ ст. чітко видно, що оборонний комплекс зберігався в доволі непоганому вигляді. Але на жаль, ХХ століття забрало більшу частину Мурів

На цьому фото кінця ХІХ ст. чітко видно, що оборонний комплекс зберігався в доволі непоганому вигляді. Але на жаль, ХХ століття забрало більшу частину Мурів

Ось тут підходимо до найголовнішого питання: а де ж тримав оборону вінницький полковник Іван Богун? Поглянемо на це питання з точки зору пересічного гостя міста. Де стоїть пам’ятний знак – там і оборонявся! Але тут допитливий і уважний турист буде розчарований. По-перше, пам’ятний знак абсолютно не вирізняється своїми архітектурними формами, бо такі штампували по всій Україні до 300-річчя «возз’єднання двох братніх народів» в 1954 р., і щось подібне можна споглядати на тому ж Високому замку у Львові. По-друге, на стелі в мармурі вибито радянське кліше «польсько-шляхетські загарбники» (очевидно, по аналогії з «німецько-фашистськими»). Можна подумати, що у війську Богдана Хмельницького не вистачало шляхтичів, а на стороні короля і Речі Посполитої не воювали українці! Але найголовнішою несподіванкою є те, що на місці пам’ятного знака в 1651 році були… земельні угіддя вищезгаданого жіночого Благовіщенського монастиря. І там, де 360 років тому благочестиві «наречені Христові» садили помідори і капусту, тепер розносяться величаві похвали козацтва з боку міської влади та різних громадсько-політичних організацій.

Пам’ятний знак на оглядовій панорамі в кінці вулиці Козицького, що немає відношення до місця битви

Пам’ятний знак на оглядовій панорамі в кінці вулиці Козицького, що немає відношення до місця битви

Тепер розглянемо версію оборони Богуна в чоловічому Вознесенському монастирі. Хибність цієї думки довів у своїх працях краєзнавець Анатолій Секретарьов, тому й наведемо його думки з цього приводу. Версію оборони Богуна в православному монастирі активно підтримували російські історики ХІХ століття через намагання довести домінування православ’я в місті навіть за річпосполитських часів. У радянські часи цю ж теорію підхопили радянські науковці. Яскраве підтвердження цьому – діорама у Вінницькому обласному краєзнавчому музею, що зображує зосередження козацьких військ саме у Вознесенському монастирі.

Діорама з експозиції обласного краєзнавчого музею, що зображує битву авторства художників студії Грекова. Її хибність полягає в тому, що козаки вирушають не з Мурів (центральне укріплення), а з Вознесенського монастиря (справа). Зліва ж – острівна фортеця на Кемпі

Діорама з експозиції обласного краєзнавчого музею, що зображує битву авторства художників студії Грекова. Її хибність полягає в тому, що козаки вирушають не з Мурів (центральне укріплення), а з Вознесенського монастиря (справа). Зліва ж – острівна фортеця на Кемпі

Після перенесення в 1639 р. православного колегіуму на Волинь, звичайно ж, не без «сприяння» єзуїтів, що позбавились таким чином конкурента, Вознесенський монастир занепадає. Згадки в православних джерелах про нього рідшають, і скоріш за все, перед Хмельниччиною, він перебирається до Купчинців, поближче до своїх монастирських земельних угідь (село Копіївка поблизу Кальника). Ще одним фактом, що свідчить про доречність цієї теорії, є згадка про Вознесенський монастир в «Історії Русів». Датується вона 1651 р., а розташування монастиря – вищезгадані Купчинці. До того ж, більшість польських джерел та звітів про облогу Вінниці свідчать про активне застосування в облозі артилерії. Вознесенський монастир не міг витримати таку облогу, бо був дерев’яним, про що ми вже говорили.

Можна було б припустити, що Богун міг оборонятися і в «номінальному» і погано захищеному замку на о. Кемпа, але він на той час приймав інших «гостей». Про це згодом.

Отже, ми беремо за основу той факт, що вінницький полковник Іван Богун тримав облогу в «Мурах», адже це була єдина споруда в місті, що могла б повноцінно захистити городян і козаків за своїми міцними та надійними стінами.

Кутові башти укріплень на поч. ХХ ст. були використані як фундамент для побудови чоловічої міністерської гімназії

Кутові башти укріплень на поч. ХХ ст. були використані як фундамент для побудови чоловічої міністерської гімназії

Повертаємося до перебігу військових подій. Калиновський намагається повторити звичний сценарій, відпрацьований у Красному та Ямполі і тому надсилає передовий загін Лянцкоронського з Сутисок до Вінниці в ніч з 10 на 11 березня з метою несподіваного нападу на місто та, по можливості, захоплення в полон або знищення ще однієї «важливої птиці», не менш прославленого за Нечая соратника Хмельницького – вінницького полковника Івана Богуна. До слова, того ж березня 1651 р. зима ніяк не хотіла передавати повноваження весні. Морози були дуже сильними, а снігопади доволі серйозними, що й погіршувало просування кінного авангарду. Богун же тим часом, дізнавшись про смерть Нечая, вирішує підготувати достойні поминки по соратнику. Такими «поминками» чи, якщо хочете, помстою була застосована полковником військова тактична хитрість.

Робота Данила Нарбута «Іван Богун, полковник вінницький»

Робота Данила Нарбута «Іван Богун, полковник вінницький»

Вранці 11 березня обидва війська зустрілися по різних берегах Бугу біля Вінниці. Лянцкоронський займає передмістя (територія сучасного Старого міста) та замок на острові Кемпа. Навпроти з Мурів виїздить загін козацької кінноти на чолі з Богуном. Зі сторони острівного замку польська кіннота хоробро кидається в атаку. Козаки починають панічно відступати в сторону міста і тут відбувається та подія, з якою зазвичай і пов’язують Вінницьке льодове побоїще. Загін Лянцкоронського з двома хоругвами Киселя і Мелешка провалюються в заздалегідь прорубані за день то того, притрушені сіном і соломою та заметені снігом ополонки. Відступаючі жертви раптово перетворюються на мисливців. Розгром був страшним: загинуло багато вояків з польської сторони, обидва ротмістри Кисіль та Мелешко потонули в крижаній вінницькій воді. Про останнього вояки в своїх діаріушах писали, «…що собаки його з’їли цілого, лишивши тільки голову і одну ногу…».

Орієнтовне місце «льодового побоїща» для польського лицарства

Орієнтовне місце «льодового побоїща» для польського лицарства

В новітніх ополонках нікого не топлять, тут лише мирно рибалять вінничани

В новітніх ополонках нікого не топлять, тут лише мирно рибалять вінничани

До речі, вищезгаданий Кисіль був рідним братом київського сенатора Адама Киселя, українця за походженням і примирювача українського-польського конфлікту. Козаками були захоплені бойові прапори двох хоругв та особисту корогву брацлавського воєводи Лянцкоронського, який теж потрапив в ополонку. Під час панічного відступу та метушні жовніри вирішили, що їх воєначальник загинув, але під вечір його знайшли на льоду. Він ледве виліз з ополонки, був весь порубаний та побитий прикладами козацьких самопалів.

Польний гетьман Лянцкоронський в ополонці під Вінницею. Ілюстрація з книги Якова Качури «Іван Богун» (Київ, 1954 р.)

Польний гетьман Лянцкоронський в ополонці під Вінницею. Ілюстрація з книги Якова Качури «Іван Богун» (Київ, 1954 р.)

Після такого конфузу загін відступає, зайнявши замок на острові Кемпа та сусідній дворець Замостє (зараз це набережна біля найбільшого в Європі світло-музичного фонтану на воді). Другу половину дня польські вояки потерпали від козацької артилерії з Мурів.

Острів Кемпа (Фестивальний), де розташовувався вінницький замок. Саме тут і розташовувався штаб польського війська під час облоги

Острів Кемпа (Фестивальний), де розташовувався вінницький замок. Саме тут і розташовувався штаб польського війська під час облоги

Надвечір 11 березня з Сутисок прибувають основні сили на чолі з Калиновським. З собою він теж привозить гармати, і Богун, розуміючи всю важкість ситуації, в ніч з суботи 11-го на 12 березня підпалює місто, таким чином закриваючи всі підступи до єзуїтського монастиря, і до свого загону в три тисячі козаків додає ще стільки ж міщан. Розпочинається облога Вінниці.

Від земляних валів вінницьких Мурів майже нічого не залишилось, окрім оборонної лінії, що виходила до о. Кемпа. Як видно з фото, вал надійно «оберігається» гаражною забудовою

Від земляних валів вінницьких Мурів майже нічого не залишилось, окрім оборонної лінії, що виходила до о. Кемпа. Як видно з фото, вал надійно «оберігається» гаражною забудовою

Усю неділю та понеділок (12 і 13 березня) відбуваються безрезультатні штурми козацьких укріплень, вибудуваних навколо Мурів. Учасник бою, польський жовнір Освєцім пише, що «…дуже вони хоробро захищались, як вогнепальною зброєю, так і косами, дубинами і камінням». В понеділок невдалий штурм закінчився аж опівночі! Вражена німецька наймана піхота відмовлялась йти в бій, бачачи просто звіриний супротив козаків.

Захисники міста на валах. Ілюстрація з книги Якова Качури «Іван Богун» (Київ, 1954 р.)

Захисники міста на валах. Ілюстрація з книги Якова Качури «Іван Богун» (Київ, 1954 р.)

Але при всій відвазі і хоробрості, Богун був у дуже важкому становищі. Нерівність сил давалася взнаки, до того ж половина захисників міста були непрофесійними вояками, тому вночі, 13 березня козацький полковник за порадою не менш легендарного представника української еліти, «Хмельницького землі Галицької» Семена Височана, що теж брав участь в обороні Вінниці, приймає рішення почати переговори. З польської сторони переговірником був ротмістр Гулевич, який залишив доволі цікаві спогади про цю військову кампанію. Переговори тривали до наступного дня, вівторка 14 березня.

Рожева будівля на фото – перебудована башта єзуїтського оборонного комплексу

Рожева будівля на фото – перебудована башта єзуїтського оборонного комплексу

Жовніри вимагали видати їм гармати, козацькі військові прапори та самого Богуна. Звичайно ж, видавати свого героя, гармати та свої корогви козаки навідріз відмовилися. Натомість у якості викупу козаки пропонували 4000 тис. волів та 50 бочок меду.

З часом переговорів пов’язана ще одна легендарна сторінка з біографії Івана Богуна. Вночі 15 березня козацький полковник вирішує таємно виїхати з невеликим кінним загоном для розвідки та для перевірки чуток про близьку підмогу від Хмельницького. Потрапивши на ворожий роз’їзд, він говорить невірний пароль, чим і видає себе. До того ж, для небезпечної експедиції поза стін монастиря Богун одягнув блискучий панцир і саме відблиск місяця в ньому й видав командуючого обороною Вінниці. Він був майже схоплений: хорунжий Рогальський вдарив його пірначем, але Богун, пустивши коня галопом (щоденники описують навіть його масть – сірий в яблуко), зумів вирватися з рук ворога.

Але тут його чекав ще один прикрий поворот долі. Повертаючись до Мурів, кінь Богуна шубовснув в одну з ополонок, в яких кілька днів назад козаки «купали» польську кінноту Лянцкоронського. Дивом врятувавшись, на тому ж самому коні вже з валів монастиря Богун жартома дякував ворожому лицарству за холодну купіль.

Картина Л. Гринюка «Полковник Іван Богун, керівник оборони Вінниці від польського війська 1651 р.»

Картина Л. Гринюка «Полковник Іван Богун, керівник оборони Вінниці від польського війська 1651 р.»

Зрештою на переговорах домовилися про таке: поляки мали вийти з Вінниці та дати вільний прохід для козаків, козацькі гармати ж з Мурів мали залишитися в місті. Після цього була підписана угода, і сторони під присягою домовилися виконати її умови.

Але Калиновський йде на хитрість: він наказує своєму війську сховатися в острівному замку на вулицях Старого і Нового міста. Коли козаки вийшли би зі свого укріплення, польське вояцтво раптово оточило б його з вимогою віддати зброю та очільників. У випадку відмови мала початись різанина.

Могутні контрфорси єзуїтського колегіуму, що знаходяться біля входу в обласний архів

Могутні контрфорси єзуїтського колегіуму, що знаходяться біля входу в обласний архів

Богун відчув неладне і виставив ще одну додаткову вимогу: поляки мали відійти на милю від Вінниці. Коли гетьман відмовився виконати цю умову – козаки припинили переговори та заявили, що всі як один готові загинути в бою. Богуном це рішення було прийняте не спонтанно, адже ще під час перемовин козаки отримали чутку про наближення підмоги, тому було прийнято рішення продовжувати оборону міста.

Обложені тим часом вигнали з Мурів всіх коней, обстрілюючи польських служок, котрі намагалися їх ловити. Командування польських військ постійно йшло на військові хитрощі: намагались відрізати монастир від води, але ця затія закінчилась провалом. Польська артилерія використовувала «огнисті кулі» (прообраз сучасної гранати), але козаки вчасно встигали їх загасити, і тому вони не приносили ніякої шкоди оборонцям міста.

В мурованих залишках першої захисної лінії оборонних споруд тепер хтось зберігає свого «сталевого коня»

В мурованих залишках першої захисної лінії оборонних споруд тепер хтось зберігає свого «сталевого коня»

Від такої не надто успішної кампанії польське військо помалу втрачає бойовий дух. Головною ж проблемою кампанії стали не надто добрі відносини польного гетьмана Калиновського та брацлавського воєводи Лянцкоронського. Останній був сенатором рангом вище, аніж його опонент. Звичайно ж, через це виникали певні тертя з субординацією як у війську, так і між двома шляхтичами. У Красному між ними виникла суперечка за полковничий срібний пірнач Нечая, військова нарада в Шаргороді на початку березня закінчилася тим, що Калиновський в запалі суперечки підсунув під ніс свого підлеглого… дулю. Військо ж було непомірно втомлене, адже весь час «..солдати коней не розсідлували, й самі не полишали зброї».

В стінах 400-річної давнини досі можна побачити сліди від підземних ходів, що з часом були замуровані

В стінах 400-річної давнини досі можна побачити сліди від підземних ходів, що з часом були замуровані

18 березня, в суботу, обозний коронний, син Калиновського Самуель відправляється з частиною військ в сторону Кальника. Головна ціль такої рекогносцировки – перевірити, чи дійсно прибуває підмога обложеному Богунові військо. Через два дні, 20 березня він повертається з поганими новинами: під Липовцем загін був розбитий уманським полком Йосипа Глуха. На допомогу Богунові йшов ще один сподвижник – Мартин Пушкар на чолі полтавського полку, загін якого теж був помічений в межах Вінниці.

Пам’ятний знак в місті Липовець на честь сутички авангарду польського війська з уманським полком Йосипа Глуха, що йшов на допомогу обложеному Богуну

Пам’ятний знак в місті Липовець на честь сутички авангарду польського війська з уманським полком Йосипа Глуха, що йшов на допомогу обложеному Богуну

У польському таборі починається паніка. Розповсюджуються чутки, що Хмельницький з усім військом уже близько. До честі Калиновського, ним було прийняте мудре рішення. Він проводить останній, удаваний штурм Мурів вранці 21 березня з метою відволікти увагу Богуна і не дати йому зрозуміти, що підмога вже близько. Якби ж герой вінницької оборони, знаючи про наближення уманського полку, успішно контратакував в той час – скоріш за все, польному гетьману не було з ким повертатися до Бару.

Залишки домініканських Мурів, що були зведені в другій половині XVIII ст. Їх хибно зараховують до «очевидців» оборони Вінниці 1651 р.

Залишки домініканських Мурів, що були зведені в другій половині XVIII ст. Їх хибно зараховують до «очевидців» оборони Вінниці 1651 р.

Допоки під стінами монастиря відбувався останній штурм, польський обоз з великими потугами переправлявся через Південний Буг в межах міста і вийшов на Барську дорогу. Коли 10-тисячний загін Йосипа Глуха увірвався в Нове місто на допомогу обложеним – можливості провести успішний маневр не було, Буг уже скреснув – і це єдине, що врятувало Калиновського від козацької кінноти. На їх очах польське військо неорганізовано виходило з замку на острові Кемпа та через Старе місто рухалося в сторону Браїлова та Бару.

Замкова гора другого міського центру Вінниці (так зване городище Острозького на Старому місті). В цьому районі відступаюче військо Калиновського переходило через Буг в сторону Барської дороги

Замкова гора другого міського центру Вінниці (так зване городище Острозького на Старому місті). В цьому районі відступаюче військо Калиновського переходило через Буг в сторону Барської дороги

Приведемо кілька цитат про той відступ: «Челядь, що була при возах, стривожилась і почала тікати від коней, від возів, а деякі товариші з різних хоругв серед тієї метушні, коли вози покинуто, стали своїх же грабувати, наробили великої шкоди самі між своїми, і подібна була справа до пилявецької, тілько що військо все таки пішло в порядку, забравши з міста піхоту і ті хоругви що вели битву». Усього ж за місяць боїв на Брацлавщині коронне військо не дорахувалось майже 8 тисячі вояків та втратили всю артилерію. Пізніше цей похід називали «проклятою справою». 24 березня військо повернулось до Бару.

На прощання, вибігаючи на вали вінницьких Мурів, козаки насміхались над польським військом: «Цигани! Вигнанці! Пилявчики! Не гайтеся, далі до Вісли! Не тут ваше діло!». Після цього вінничани та козаки, оглянувши острівний замок, побачили, що там залишена величезна кількість здобичі – кілька сотень навантажених возів, захоплених польськими жовнірами впродовж всієї Подільської кампанії.

Оборона Вінниці була успішно завершена, а стратегічний наступ з метою закріплення польських військ на території Поділля – зірваний. По-різному склалась доля учасників цих легендарних 10 днів в історії Вінниці.

Хрест українсько-польського примирення. Два хрести, вирізьблені з одного каменя, символізують два слов’янських народи, роз’єднані ворожнечею. Об’єднує два хрести і вигріває писанку (символ життя) - лелека

Хрест українсько-польського примирення. Два хрести, вирізьблені з одного каменя, символізують два слов’янських народи, роз’єднані ворожнечею. Об’єднує два хрести і вигріває писанку (символ життя) - лелека

Іван Богун того ж року рятуватиме українську армію під Берестечком, встигне схрестити шаблі під час Руїни з одним з своїх рятівників Мартином Пушкарем і буде розстріляний під Новгород-Сіверським у лютого 1664 року. Мартин Калиновський через рік після «Вінницької оказії» знайде свою смерть на Батозькому полі поблизу села Четвертинівки, коли буде вщент розгромлений козаками. Але це вже інша історія…

Федоришен Олександр краєзнавець,
адміністратор спільноти «Історія Вінниці»
http://vk.com/historyofvinnytsia

"Моя Вінниця"
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)