Інтерв'ю з головою правління Вінницької громадської організації "Гармонія" Раїсою Панасюк

13.07.13 08:26 6096

Голова правління Вінницької громадської організації "Гармонія" розповіла, яка подія у її житті стала переломною і як гуртувала однодумців

Інтерв'ю з головою правління Вінницької громадської організації "Гармонія" Раїсою Панасюк

Зараз Раїсу Панасюк у Вінниці знає ледь не кожен. Вона - завжди усміхнена, ніколи не жаліється на життя і не втомлюється допомагати іншим. Але перед тим, як стати директором центру реабілітації "Гармонія", Раї довелось пройти через немало труднощів. І сьогодні її можна назвати людиною, яка власним прикладом довела: бар'єри і обмеження, в тому числі і фізичні, існують в першу чергу у голові людини.

- Ви народились на Вінниччині, у невеличкому селі. Що найбільше запам'яталось із дитячих років?

- Я народилась у Осичному у Хмільницькому районі. Батько був механізатором, мама теж працювала у колгоспі. У ті часи не було закону, який дозволяв би матері доглядати за дитиною з інвалідністю. До нас навіть міліція приходила, аби маму силоміць на роботу відвезти, але вона все одно завжди залишилась зі мною. Мама мене водила у садочок, в ясли. Тоді я ходила, але не могла самостійно встати. Одного разу вихователька забула мене підняти, бо було багато діток, я плакала, мене ніхто не помічав, і я так і просиділа на одному місці, доки мама не прийшла. Тоді мене забрали із садочка і більше не віддавали. Багато приємних спогадів дитинства пов'язані із старшою сестрою і її друзями. Куди б вони не ходили - на річку, пасти худобу чи навіть на дискотеку, завжди брали мене із собою. Тоді ніхто навіть гадки не мав, що мене можна посадити на візок і возити. Тато зробив імпровізований візок, як столик на колесах, але ним користувались лише у хаті чи на подвір'ї, далеко ним не поїдеш. Тоді я ще могла сидіти на триколісному велосипеді, це був мій засіб пересування.

Раїса Панасюк

- Значна частина Вашого життя пов'язана з лікарнею...

- У п'ять років у мене почали ламатись кістки, мама була зі мною... У лікарнях було по-своєму цікаво - нові знайомства, ігри. Пам'ятаю, був один хлопчик - сирота, батьки так до нього прикипіли, що хотіли його всиновити. Але, оскільки я була хвора, вони переживали, що зі мною буде багато клопотів, а тій дитині не зможуть дати ради. Пам'ятаю, я ще тоді так ревнувала: це ж моя мама, як вона ще до когось може виявляти увагу? Так склалось, що мама моя теж захворіла. У неї виявили рак грудей, коли мені було сім років, мама померла. Тоді я була змушена вчитись жити у суспільстві - десь терпіти образи, а десь налагоджувати стосунки.

- Першою школою і досвідом самостійного життя для Вас став Тульчинський санаторій. Складно було?

- У Тульчинському санаторії діти взагалі перебувають недовго, підлікуються і їдуть додому. Я ж була невиліковна і проживала там довго. На мій подив, у санаторії не було візків. Діток, які не ходили, просто носили на руках. Навчання у санаторії далось мені легко, я була однією із кращих. Тато часто приїжджав у гості. Він називав мене "квіточкою". Брав мене на руки і високо піднімав до стелі - для мене це було блаженством. Там були дітки, які ходили, і ми ніяк не могли придумати, як нам разом піти гуляти. Подружки знайшли тачку, застелили ковдрою, посадили мене туди і возили навколо санаторію. А там були такі гарні квітники! І ми собі уявили, що ми - принцеси, нарвали квіток і навколо санаторію "посіяли" ними. То були просто чарівні спогади. До того ж, ми постійно фантазували, гралися ляльками, гадали... Коли закінчила у санаторії три класи, тато мене забрав назад у село.

- У селі довго не затрималися?

- Я дуже хотіла вчитись далі. У селі всі мене жаліли, співчували, називали калічкою. Я дуже вдячна тату, що він не махнув на мене рукою. Він поїхав аж до Києва, у Міністерство, там підказали, що у Херсонській області є Цюрюпинський інтернат, де навчаються дітки із обмеженими фізичними можливостями. Тато дуже не хотів, але відвіз мене туди. Батько думав, що я безпорадна. Навіть коли ми їхали у Херсон, тато винаймав машину - ні потягом, ні автобусом ми не їздили.

У Цюрюпинську я відчула себе серед своїх. Там були різні дітки - хтось не ходив, хтось погано ходив, у когось руки не було, у когось - сколіоз. Інтернат у Цюрюпинську став для мене школою життя. Там не було такого, що хтось слабший, а хтось сильніший - викарабкувались усі, як могли. Там я вперше сіла на візок, тоді мені було 11 років. Візок був примітивним, стареньким. Але я зрозуміла, що рухатися - це набагато краще, ніж сидіти на місці. Я могла самостійно під'їхати до туалету, помити руки. І це справді дуже важливо. В останні роки навчання в державі почались зміни, до нас в інтернат прийшов новий директор, і життя ще більш змінилось - діток з інвалідністю почали возити на екскурсії. Я ж нікуди не їздила, а залишалась у інтернаті, я сама себе обмежувала. Зараз я про це шкодую.

Якщо можливість є, її потрібно використовувати! Зараз я так і роблю, зараз у моєму житті обмежень немає. Навіть коли здається, що ти не можеш, все одно можеш, треба пробувати.

- У 17-18 років багато хто зустрічає своє перше кохання. Ви закохувались?

- У старших класах із однокласником було палке кохання. Він хотів, аби ми і надалі були разом. Але на той час я не сприймала себе як жінку, яка може створити сім'ю. Тому випускний став нашою останньою зустріччю. Потім він писав мені листи, я їх навіть боялася, не відписувала йому. А коли написав, що приїде, я у відповідь написала досить агресивний лист, що не треба, я нікого не хочу. Глибинно я не могла сприйняти, що я маю право на звичайне життя і щастя.

- На той час після інтернату вищі навчальні заклади не приймали діток з інвалідністю І групи. Які були подальші перспективи?

- Я знову повернулась додому. Після інтернату у селі було дуже важко. Там я прожила 5 років і зрозуміла, що більше так жити не хочу, не можу і не буду.

- Що стало переломним моментом?

- Мені прийшло запрошення на 30-річчя інтернату, і я дуже хотіла поїхати. Тоді я подружилась із молодою жінкою Тонею, вона мене дуже підтримувала. Вона і сказала: "Поїхали". Я вперше тоді їхала електричкою, потягом, а мені було вже 24 роки. В інтернаті я дізналась, що у багатьох є досягнення в житті, а я сиджу в селі. Мені тоді так стало соромно за себе, що у мене є потенціал. Тоді-то я чітко і визначила для себе: треба щось змінювати. Я приїхала додому зовсім іншою. Почала думати, як мені вибратись у Вінницю.

- Чому саме Вінниця? І як вона вас зустріла?

- Я знала, що у місті для мене буде більше перспектив. У Вінниці моїм першим домом став Будинок престарілих. У моєму житті завжди з'являлись люди, які у мене вірили навіть більше, ніж я сама. Так трапилось і тоді. Я написала у Фонд інвалідів і у Вінницький міський центр соціальних служб. Мене почули, відповіли. Це було дуже важливо - я зрозуміла, що можу достукатись. У Вінниці проходила виставка "Повір у себе", я посіла перше місце у ній за вишитий сарафан для дівчинки. І це було дуже важливим для мене. У моєму житті з'явився хлопець Олександр, котрий хотів бути волонтером. Тоді у Вінниці тільки починали згуртовувати людей з інвалідністю. У мене було страшенне бажання об'єднатись і щось робити. Спочатку я не розуміла, що ми можемо робити разом, проте чітко знала, що нам потрібно об'єднатись. Олександр запропонував зробити на радіо передачу. Ми зробили передачу, де пропонували людям з інвалідністю писати на мою адресу листи. Так ми усі і познайомились. Також у мене з'явилась хороша подружка - Олена Гусак, яка стала мені, наче сестра.

- Тобто усе відбувалось дуже швидко...

- Так, справді. Ми швидко зрозуміли, що потрібно об'єднуватись і діяти далі. Познайомились із міським центром соціальних служб, там у нас повірили і допомогли створити громадську організацію. Рік за роком у нас зростав досвід. Успіх у тому, що ми ні з ким ніколи не воювали, ми писали програми, бачили проблему і шукали шляхи її вирішення.

- З міською владою які склались відносоини?

- У нас партнерські стосунки, зокрема з мером Володимиром Борисовичем. Це викликає неабияку заздрість у подібних організацій із інших міст. Нам дуже імпонує, що мер міста підтримує новації. Інколи ми не можемо гарантувати, що той пілотний проект, який ми втілюємо, буде повністю успішним. Важливо, що він у нас вірить. Він ще жодного разу не обманув наші сподівання.

- Маєте дві вищі освіти. Що вони дали?

- Коли розповідаєш людям, що потрібно вчитись, а сама не маєш вищої освіти - це не зовсім правильно. Вища освіта дає базис, піднімає впевненість у собі, тим більше, коли хочеш працювати. Моє навчання - комплекс допомоги різних людей. Я вступила і закінчила Київський університет Шевченка, факультет журналістики. Пам'ятаю, у тата якраз захворіло серце, він був у лікарні. Я приїхала до нього і розповіла, що уже студентка, він був дуже щасливий за мене. А я рада, що він відійшов із розумінням того, що у мене життя склалось добре.

Другу освіту я здобула психологічну, щоб професійно підтримувати і направляти людей.

- "Гармонія" реалізувала багато проектів. Якими здобутками найбільше пишаєтесь?

- У нас реалізовано 37 проектів, вони усі успішні. Ми допомагаємо і фізично, і психологічно, у нас є тренажери, різноманітна культурна програма. У Вінниці сім років діє служба перевезення - ніде більше в Україні вона не має такої стабільної роботи, причому у нас вона працює на потребу клієнта. Окрім того, Вінниця - єдине місто, де є служба супроводу. Я вважаю, що життя стане якіснішим тоді, коли усі усвідомлять, що за нас ніхто нічого робити не буде. Ще є проект "Школа самостійного життя", який впроваджується уже дванадцятий рік. "Школа" дає шанс людям щось змінити у своєму житті, здобути віру у себе. Наш центр є унікальний тим, що тут працюють люди з інвалідністю. Причому, працюють не тому, що вони з інвалідністю, а тому, що вони класні спеціалісти. Звичайно, у нас не все ідеально, є над чим працювати - ще є бордюри, є недоступне середовище, є непридатні для користування пандуси, але це - життя, це - робота...

- Нещодавно у вас був сплав. Чи не занадто екстремально?

- Кожна людина має необмежені фізичні можливості, бар'єри у нас в голові. Коли їх долаєш, жити стає простіше. Ми спонукаємо людей до того, що потрібно самому себе забезпечувати, здобувати освіту, шукати роботу. Адже батьки не вічні, і ми повинні піклуватись про них, незважаючи на свій стан.

- Які найближчі плани?

- Зараз реалізуємо два проекти - "Соціальний туризм для туристів на візках" і "Відкрий для себе Вінниччину". У Вінниці мало готелів доступних для туристів на візках. Коли багато наших друзів із закордону хочуть приїхати в гості, їх немає де поселити. Хочеться, щоб Вінниця розвивалась у цьому напрямку. Є багато мрій і планів: щоб наш Центр був набагато більшим, щоб люди знали про нього, щоб це був справді центр покращення самопочуття, хочеться розширити міжнародні стосунки. Технічні засоби реабілітації постійно вдосконалюються - і нам хочеться іти в ногу з часом. Хочеться, щоб і у нас були ці новинки. Мріємо і про те, аби наше місто було ще зручнішим, адже ми шалено його любимо.

- Як вважаєте, Ви - щаслива людина?

- Так, я щаслива. У мене є багато друзів, багато однодумців, у мене є команда "Гармонія". Самостійно я б нічого не зробила.

- Може, про щось шкодуєте у житті?

- Ні про що не шкодую. Моє життя цікаве, наповнене і я - щаслива. Шкода, що не вистачає часу на усе задумане. Лікарі мені пророчили недовге життя, але я вже живу 40 років і не відчуваю загрози життю зараз, це мене дуже радує. У нашому оточенні багато людей із різними хворобами, є люди, у яких хвороби прогресують, і вони швидко відходять. І коли ти відкладаєш зустріч із ними, потім уже немає із ким зустрічатись. Життя - непередбачуване, і про це постійно потрібно пам'ятати.

- Що можете порадити вінничанам?

- Не боятись життя, відкривати серця один одному, більше спілкуватись, обмінюватися позитивом, посміхатись, радіти життю, сьогоденню.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:газета Місто
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)