У США на могилі владикиЄвлогія (Марковського) зберігся надпис: «Єпископ Вінницький»

06.08.13 01:49 2286

Єпископ Вінницький

У США на могилі владикиЄвлогія (Марковського) зберігся надпис: «Єпископ Вінницький»

Третього червня 2013 року на 94-му році життя відійшов до Господа найстарший клірик Вінницької єпархії протоієрей Сергій Висоцький. У некролозі уважний читач мав можливість відмітити цікаву деталь: 8 вересня 1943 року єпископом Вінницьким Євлогієм (Марковським) Сергій Висоцький був рукопокладений у сан диякона, а наступного дня – во пресвітера. Сучасна практика є такою: ставши дияконом майбутній пастир повинен відслужити 40 служб, так званий «сорокоуст». А тут на другий день наступна хіротонія. Чим пояснюється такий поспіх? Щоб дати відповідь на це запитання, потрібно пригадати становище Церкви воєнного періоду.

Єпископ Євлогій на Архієрейському Соборі РПЦЗ

Єпископ Євлогій на Архієрейському Соборі РПЦЗ. Мюнхен. 1946 р.
(на фото владика перший праворуч у верхньому ряду)

Сьогодні у межах Вінницької області існує три єпархії, 1007 парафій, служіння звершують понад 600 священнослужителів. А 70 років тому столиця Поділля переживала кардинальні зміни у духовному житті.

Так само як і низка інших регіонів Радянської України, Вінниччина наближалась до військової катастрофи 1941 року вже з чималими ранами, котрі отримала від репресивного режиму попередніх років. Останній канонічний владика, архієпископ Інокентій (Тихонов), загинув 29 листопада 1937 року в катівнях Вінницького НКВС. Мізерна кількість діючих храмів, постійні утиски з боку влади призвели до того, що одна частина духовенства була винищена, інша, через неможливість звершувати служіння на парафіях, працювала на підприємствах у якості різноробочих, а третя відійшла у підпілля.

Існує легенда, що перед відступом радянських військ до одного із вінницьких священнослужителів, котрий уцілів від терору НКВС, прийшов на розмову офіцер. Очевидно, він мав намір мобілізувати батюшку, але духовний відблиск у атеїстичній свідомості змусив замислитись над вічним. «Лишайся у місті, – промовив він, – й молись за нас, щоби ми були живі».

Німецькі війська увійшли до Вінниці 18 липня 1941 року зі сторони Старого міста. 19 липня вони захопили центр, а вже наступного дня Замостя. Фашисти розуміли, що аби закріпитись на загарбаних територіях, потрібно дати мешканцям те, чого їм не вистачає. І дозволили відкрити церкви. Втім, як і безліч інших привілеїв, так зване «покращення» релігійного клімату незабаром зазнало фіаско.

Ситуація змінилася лише з переходом лінії фронту далеко за межі України. Із майже підпільного життя повернувся до служіння священик Полікарп Лотоцький. Довгий час він із матушкою жив у підвальному приміщенні Воскресенського храму м. Вінниці, котре, за першочерговим призначенням, використовувалося для тимчасового перебування тіл покійних. У батюшки відібрали будинок, заборонили звершувати богослужіння. Але священик потайки проникав до церкви і, запаливши свічечку, служив Літургію.

Невдовзі до отця Полікарпа приєдналися ще три священики. Вже до початку вересня вони встановили зв’язок із волинським єпископом та відкрили у місті дві церкви. Один із батюшок розшукував пастирів по селах. Йому вдалося знайти близько 150 священнослужителів, щоправда більшість із них була вже у похилому віці, до того майже всі вони стомились від постійних гонінь та тілесних недугів…

Довгоочікуваний владика

«Де буде єпископ, там повинен бути і народ, так само, як де Іісус Христос, там і кафолична Церква», – писав святитель Ігнатій Богоносець. Натомість, у Вінниці ситуація склалася з точністю до навпаки: народ і священнослужителі були, а ось власний владика відсутній. Згідно документації, у 1941-42 роках керуючим кафедрою значився єпископ Дамаскін (Малюта), оскільки його титул був «Подільський і Вінницький», але за об’єктивних обставин він не міг приділити достатньої уваги вінницькій пастві. Крім того, Преосвященний проживав у Кам’янці-Подільському, звідки й керував двома єпархіями.

23 липня 1942 року в Почаївській лаврі відбулася єпископська хіротонія архімандрита Євлогія (Марковського) во єпископа Вінницького. Майбутній архіпастир народився 1881 року на Волині. По закінченні церковної школи вступив до Житомирського церковного училища. Ймовірно, у 1899-му закінчив Волинську семінарію.

Одружившись Євсевій Марковський (таким було мирське ім’я владики) отримав сан священика і тривалий час служив у смтКлевань Рівненського району Рівненської області. Після смерті матушки, отець Євсевій прийняв чернечий постриг і став насельником Почаївської лаври.

Милістю Божою автору даної публікації вдалося поспілкуватися з Георгієм Кишковським (сином колишнього настоятеля Миколаївського храму м. Вінниці протоієрея Іоанна Кишковського), який був іподияконом Його Преосвященства. Георгій Іванович на даний момент мешкає у Австралії.

Описуючи труди владики, Георгій Іванович пригадує: «У Вінницю нам прислали нового архієрея – єпископа Євлогія, який приїхав зі своїм племінником, священиком, та його сином. Церковне життя почало входити у своє русло. Владика Євлогій здійснював багато поїздок по єпархії. Його завжди супроводжували іподиякони – я і Вітя – його онук, протодиякон та один зі священиків. Потрапляли ми і в козачі, і в партизанські руки. З владики в одному селі партизани зняли чоботи, а мої залишили, оскільки у мене дуже маленька нога. Добре, що у владики були запасні черевики, а то довелося б додому діставатись босоніж».

Впродовж седмиці владика звершував, як мінімум три Літургії, на яких здійснював по дві хіротонії – одну дияконську, одну священицьку. Не зважаючи на заборони місцевої влади, під час проскомідії та потайки впродовж богослужіння архіпастир поминав не лише екзарха України, митрополита Алексія (Громадського), але й Місцеблюстителя Патріаршого престолу (згодом Патріарха) Сергія (Страгородського).

Катастрофічно бракувало кадрів для священства. У багатьох селах люди благали прислати батюшку і владика робив усе можливе, аби задовольнити ці потреби. Через будинок отця Іоанна Кишковського, де тепер розташувалася недільна школа Миколаївського храму м. Вінниці, пройшло безліч священнослужителів. Хтось із них був у сані, хтось лише готувався до прийняття священства, але усі вони приїздили на прийом до Преосвященного і зупинялись у будинку його найближчого соратника. Відомі випадки повернення у лоно Церкви «липківців» – учасників розкольницького угрупування 1921-30 років. Після принесеного покаяння, архіпастир хіротонсав їх у священики і вони займали вакантні парафії.

«Пам’ять про них житиме у серцях наших завжди»...

У травні 1943-го «розкрилась земля і показлось пекло». Так говорили між собою вінничани, котрі стали свідками ексгумації тіл жертв НКВС. Єпископ Євлогій був одним із перших, хто на власні очі узрів жахи Вінницької трагедії. 24 травня 1943 року разом із головою «Тимчасового Управління» Олександром Севостьяновим він відвідав колишній фруктовий сад (теперішня територія центрального кладовища) і спостерігав за тим, як розкопували таємні могили і діставали з них тіла замучених вінничан.

12 червня того ж року владика звершував перші похорони жертв терору. Ось як писала про це місцева преса:

«Третя година дня. На місце похорону прибув зі священиками Преосвященний єпископ Євлогій. Прибули також на похорони представники німецької влади та українських установ міста. Люди тісним квадратом обступили могили. Сотні і сотні людей складають сьогодні свою останню шану загиблим.

Розпочалась панахида. Єпископ і священики вознесли молитви за душі замучених катами людей. Не піддається описові ця панахида. Вперше Вінниця ховала заразом таку велику кількість людей. Із слізьми на очах священики молились за спокій душ загиблих, проголошуючи для них вічну і непроминущу пам’ять. Кілька присутніх жінок зомліли.

Після панахиди звернувся до народу із словом єпископ Євлогій: «Сьогодні ми вознесли свої молитви до престолу Всевишнього за тих, хто при розлуці з життям був позбавлений молитви Божої, хто терпів муки і кинутий у страшні могили. Ці жертви були убиті в таємний спосіб. Кати думали, що їхні лиходійства залишаться навіки таємницею. Ці мученики лежать безмовно тут у могилі своїми тілами, але у них є безсмертна душа. Пам’ять про них житиме у серцях наших завжди...»

Іще одне коротке слово архіпастиря з наступних поховань дійшло й до наших часів: «Ці мученики удостоїлись сьогодні високої честі, величавого й урочистого християнського похорону і молитви Божої. Нехай же пам’ять про них переходить із роду в рід, нехай народ зберігає у своїх серцях їхні імена».

Окрім Вінницької трагедії, єпископу Євлогію довелося пережити у Вінниці і власну сімейну драму. Його улюблений онук, іподиякон Віктор, на той час був студентом Вінницького медичного училища. Юнак закохався у дівчину й одного разу вони потрапили до рук гестапо. Хлопчина попросив через свідка передати дідусеві прохання про рятунок. Коли владика почув жахливу новину, одразу ж звернувся до коменданта міста. Чиновник, із поваги до архіпастиря, організував пошуки. Виявилося, що пару відправляють на роботу до Німеччини. Юнака знайшли і домовилися про звільнення, на що Вітя відповів: «Я вийду звідси лише зі своєю подругою».

Нажаль, домовленість із комендантом стосувалася лише онука і Віктор полишив місто разом зі своєю коханою. Після цього владика близько місяця перебував у важкому душевному стані, ні до кого не виходив, закрився у собі. Лише на Різдвяні свята 1943 року він завітав на гостини до протоієрея Іоанна Кишковського.
«Настав 1943-й, – пригадує Юрій Філіпович Луценко, племінник отця Іоанна. – Знову воєнний і ще більш тривожний.
І у Вінниці було тривожно, але тихо, як у глибокому тилу.

У будинку Кишковських готувалися до святкування Різдва Христового. Це свято шанувалось у них, як основне і більше, ніж Новий рік.

Іван Антонович попередив нас про те, що на святковий обід, крім кількох колег, котрі часто бувають у будинку, запрошений і архієрей владика Євлогій…

Це передбачало особливу підготовку. По-перше, тому, що поважний старець вселяв справжню повагу у всіх, хто хоч коли-небудь з ним зустрічався. А ще тому, що у високого гостя трапилася тоді чисто людська біда. Архієрей тільки-тільки почав одужувати і показуватися на люди, але був ще дуже слабкий і невтішний після пережитого чергового удару долі…

Майже цілий місяць зажурений владика Євлогій не виходив з дому, не вставав з ліжка, не хотів нікого бачити і майже нічого не їв. Тільки завдяки турботам про нього отця Іоанна та інших службовців консисторії до Різдва вдалося трохи відволікти старця від гірких думок і поставити на ноги.

– Тобі доводилося спілкуватися з представниками вищого духовенства? – за вечерею запитав мене Микола (авт.прим.: зять отця Іоанна), іронічно примруживши око.

– Ні. А в цьому є щось особливе? – питання Миколи з якоїсь, ще незрозумілої причини викликало у мене сум’яття.

– Ну не підійдеш же до владики, щоб потиснути йому руку! Треба ж попросити у нього благословення, потім прикластися до руки, що тебе благословила, – пояснював Микола.

– Як це «прикластися»? Поцілувати, чи що?
Такий зворот мене не влаштовував і був цілком несподіваний. Я не міг навіть уявити себе, щоб комусь цілував руку. Ну, жінці – це я вже, мабуть, зміг би. Але чоловікові – поки це було вище мого розуміння. Радянське виховання такі вчинки не передбачало.
Моя реакція розсмішила оточуючих.

– Ось дивись! – зіскочив зі свого місця Юра. – Руки потрібно скласти на грудях перед собою – ось так! – Він склав руки, схилив голову на напівуклоні з видом школяра, що провинився.

Я прийняв це все за жарт і посміхнувся. Він пояснював мені, як все це зробити чисто технічно, я ж не міг себе пересилити психологічно.

– Та ти носом просто ткнися йому в руку. Ніхто і не зрозуміє нічого, – порадила Таня.

Вона, мабуть, більше за інших зрозуміла мій стан, як би зсередини.
Все сталося зовсім не так, як я собі уявляв.

Хоча багато чого мені вже було відомо про Вінницького архієрея і я вже до цього бачив його під час служби, в домашній обстановці він постав зовсім іншим. Старець був вище всіх присутніх на цілу голову, з абсолютно білою зачіскою і бородою, з поглядом ще ясних, зовсім старечих очей і фігурою стрункою, без усілякої сутулості, але виглядав відчуженим, ніби навіть здивованим.

Привітання господаря будинку він вислухав уважно, але ніби з питанням, застиглим на обличчі: для чого це все? навіщо я тут?

Потім благословив вітальню, усю спільноту, що зібралась, господаря, господиню і всіх, хто по черзі підходив до нього.

Коли ж настала моя черга, і я підійшов, як вчили, зі схрещеними перед собою руками, ніби тупо повторюючи завчений урок, очі старця дивились на мене допитливо. Мені здалося, що він побачив усе, що я собою представляв тоді насправді, а зовсім не те, яким я хотів здаватися. Я здригнувся від збентеження, бо відчув себе ніби зовсім оголеним і беззахисним. Потім постарався узяти себе в руки, зрозумів раптом, що сам і підготував себе до такого стану.

Коли я знову глянув в очі старця, знизу вгору, то побачив у них простий людський біль. У глибині їх було стільки муки і страждання, що і у мене самі собою на очі навернулися сльози. І я, вже без будь-якого насильства над собою, з повагою поцілував висохлу холодну руку, що мене тільки-но поблагословила».

«Упокой, Господи, душу покійного раба Твого»…

Восени 1943 року стало ясно, лінія фронту наближається до Вінниці. Багато хто розумів, що після приходу Червоної армії, за нею з’явиться СМЕРШ і усіх політично неблагонадійних запроторять у далекі табори. Владика Євлогій усвідомлював, що після активної участі не лише у духовному, але й у громадському житті Вінниччини, тортур йому не оминути, тому вирішив емігрувати до Німеччини.
Георгій Іванович Кишковський пригадує:

«Останній раз я бачив владику Євлогія на початку 1945 року (якщо не помиляюся) по дорозі з Варшави до Австрії.

У Варшаві ми не зустрічались, оскільки «автономні» архієреї з Митрополитом Діонісієм не спілкувалися, через його втручання у справи Української Церкви та призначення єпископа Полікарпа «адміністратором» і визнання їх «автокефалії».

Після зустрічі в поїзді наші шляхи розійшлися, ми опинилися у Французькій зоні Німеччини, а всі архієреї потрапили в американську».

У 1946 році владика Євлогій приєднався до РПЦЗ, де був членом Синоду та брав участь у роботі Мюнхенського Собору. У 1947 році він отримав призначення на Каракаську і Венесуельську кафедру, проте на місце не виїхав, а разом із Синодом переселився до Нової Корінної пустині (Магопак, США). Саме тут, 24 березня 1951 року, архіпастир тихо відійшов до Господа.

В пошуках матеріалів для даної публікації автору допомагала матушка Єлизавета, дружина диякона Георгія Темідіс, котрий служить у Новій Корінній пустині та сам отець Георгій. З благословення митрополита Іларіона (Капрала), пошуки документів проходили в архіві РПЦЗ. Там, згідно описів В. Алєксєєва та Ф. Ставру, збереглась частина документів владики Євлогія. Серед них присутній «Список священиків Православної Церкви Вінницької єпархії». У переліку міститься 223 імені.

«На прохання Владики Митрополита, – писав у листі отець Георгій матушці, – розглядається архів. У Синоді (Нью-Йорк) знайшли лише кілька сторінок. Їх відсканували і прислали. Це не той матеріал, який Вінницька єпархія сподівалася отримати, але, мені здається, що все-таки їм буде цікаво. Владика сказав, що може ще буде що-небудь від диякона Андрія Псарьова зі Свято-Троїцького Монастиря в Джорданвіллі. Він пише працю про всіх закордонних єпископів і переглядав матеріали в архівах Синоду та монастиря, плюс у нього є й інші джерела. Владика його попросив подивитися, що є у нього щодо владики Євлогія».

На жаль, до сьогодні цей унікальний документ не знайдено, проте виявлено акт опису майна покійного архіпастиря. Окрім переліку особистих речей до нього додано лист, адресований митрополиту Анастасію (Грибановському). «Ваше Високопреосвященство, – йдеться у посланні, – маю намір повідомити Вас, що член Архієрейського Синоду Преосвященний Євлогій почив у Бозі в суботу 11/24 березня, близько 10 години вечора від запалення легенів та хвороби серця у Синодальному Подвір’ї, котре знаходиться у Новій Корінній пустині, у Мегопаці».

Могила Вінницького архіпастиря у далекій Америці

Могила Вінницького архіпастиря у далекій Америці.
Нова Корінна пустинь, Магопак, шт. Нью-Йорк, США.

Поховали владику Євлогія на кладовищі пустині. Матінка Єлизавета надіслала фото з могили нашого архіпастиря. Як видно, на табличці значиться титул «Вінницький». По-християнськи трепетно бачити такий надпис далеко за океаном. У такі моменти на думку спадає лише одне: «Упокой, Господи, душу покійного раба Твого, Преосвященного єпископа Євлогія, і сотвори йому вічну пам’ять».

P.S.

Із таємної довідки складеної Г.Карповим 31 жовтня 1945 року:
«На сьогоднішній день на території Союзу діючих православних церков і молитовних будинків існує 10358. З них: в Українській РСР – 6073; в РРФСР – 2606; в Білоруській РСР – 633; в Молдавській РСР – 615; в Литовській, Латвійській і Естонській РСР – 343; в інших союзних республіках – 88.
Церкви і молитовні будинки розміщені вельми нерівномірно. Найбільша кількість знаходиться в районах, що піддавалися німецькій окупації, де в період 1941-1943 років мало місце масове відкриття церков.
Вінницька область – 822 церкви; Київська – 604; Рівненська – 438; Чернігівська – 410; Полтавська – 347 і т.д. У ряді республік і областей кількість діючих церков незначна».
Суха статистика свідчить, що лише за півторарічний термін перебування на Вінницькій кафедрі владика Євлогій приклав чимало зусиль по відновленню церковного життя Вінниччини. Плоди таких трудів можна було відчути після війни і сьогодні, перебуваючи у пишному саду церков, ми з повагою пригадуємо цього невтомного виноградаря..

Фото

У США на могилі владикиЄвлогія (Марковського) зберігся надпис: «Єпископ Вінницький» У США на могилі владикиЄвлогія (Марковського) зберігся надпис: «Єпископ Вінницький»

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Історія Вінниці, Назар Давидовський
Теги: церкви
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)