Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

04.02.15 16:53 2879

Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

Про нашого земляка - поета із Рахнівки Гайсинського району Василя Стуса вже написані томи досліджень, мемуарів та спогадів. Та до нас дійшли далеко не всі вірші з тюремного доробку генія. Саме про ці втрачені та віднайдені рими Стуса-в’язня розповів вінничанам і студентам із Донецька, що переїхали до Вінниці, сусід по койці у табірному бараці, “однокамерник” великого поета-шестидесятника і його тезка — Василь Овсієнко... Той самий Овсієнко, що в листопаді 1989-го їздив із друзями до табору особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Пермської області забирати тіло Стуса на батьківщину — в Україну!

Як вам вдалось домовитись із росіянами про перепоховання Василя Семеновича? Це правда, що вам різали колеса і погрожували біля секретної могили №9?

Лише тепер я розумію, що свою місію українця перед Батьківщиною і Богом я вже виконав — викопав із побратимами останки Василя там і привіз їх сюди... Хвилин 20 про ці події є у документальному фільмі вашого земляка Станіслава Чернілевського. Це було важко — фізично і морально, бо всі нерви довелось взяти в кулак і зробити цю важку чоловічу роботу. Ми її зробили! Перешкоди були різні — від міліції, що зупиняла нашу машину із цинковими домовинами і звинувачувала тоді водія в аварії, в наїзді на хлопчика у Пермі... Потім нам прокололи всі 4 шини, аби Стус не міг “виїхати” додому на свій похорон 19 листопада... Перед цим у вересні того року нам не дали викопати останки Василя “через несприятливу епідеміологічну обстановку”... Мабуть, той таємний закон совєцьких таборів та влади ще діяв тоді. Бо, згідно з ним, якщо в’язень помирав у таборі чи лікарні, то він мав добути свій “срок” навіть у землі, на тому світі за колючим дротом! І забрати тіло можна було лише після закінчення терміну... Ось там ми, живі, вже були вільні, а мертвий Стус ще був під арештом! Але звісно, що це ніде не афішувалось...

Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

До речі, Василь дійсно був похований під коликом із номером “9”. Між ним та іншим українцем Юрієм Литвином (№7) у восьмій могилі покоївся вірменин Ішхан Мкртичан... І коли ми почали викопувати хлопців, були вкрай здивовані, що могила вірменина вже пуста! Бо патріоти з Вірменії забрали тіло Ішхана додому ще за 7 місяців до нашої місії і попри всі заборони провезли його через весь Союз....

Чого ми досі не знаємо про Стуса?

Я не хочу в це вірити, але його вірші за останні 5 років у таборі, можливо, втрачені назавжди... Бо на початку 84-го року в його камері я бачив більше 100 написаних, завершених віршів верлібром та були там переклади. Тоді він їх ще на називав збіркою, яка у 85-му стала “Птахом душі” і містила, за словами самого Стуса, до двохсот віршів... Чи втрачені вони? Не знаю і поки буду живий — шукатиму їх. Бо дотепер із стусівського “Птаха” збереглось лише 6 віршів, 39 листів та окремі клаптики паперу із так званого таборового зошита. Хіба це не злочин російської імперії проти української культури? Бо Василь в ті дні писав у одному з листів: “Які добрі вірші спадають тут мені на голову! Без запаху, без конкрецій, як сяйво Жар-птиці, як теплий весневий дощ із вищої сили духу, від Бога!” Знаєте, він навіть після карцеру, де не кожен витримає тортури, холод та самотність, залишався серйозним, із задумливими очима, і його мозок працював як сучасний комп’ютер... Він був весь сам у собі, він не знав перепочину, вдень працював як всі, а ввечері писав дрібненько свої вірші. Він думав над ними щохвилини. Ось вони! У Мордовії я переписав його “Білий зошит” і вивіз їх на Україну. Жалію, що не переписав їх всі тоді чи не вивчив напам‘ять. Бо вони — справжній скарб!

Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

Може, ці вірші досі лежать в архівах КГБ?

Вже після його смерті син Дмитро і вдова Стуса Валентина звертались до російської влади із вимогою повернення рукописів поета-в’язня та особистих речей. Але відповідь прийшла скупа як постріл — що всі речі Василя та його папери буцім-то знищені разом із ліквідацією табору в Пермському краї.

Та місцевий поет Юрій Бєліков із Чусового давав оголошення в тамтешній пресі із зверненням до колишніх наглядачів табору — поверніть чи продайте нам ці рукописи. Бо відомий випадок, коли один енкаведист за наказом знищив лише 25 сторінок із машинопису спогадів Антоненка-Давидовича, а решту приберіг... І згодом він продав його родичам за тисячу доларів! Тому Україна готова була і досі бажає викупити цю збірку чи її фрагменти, бо цей творчий спадок неможливо оцінити доларами чи рублями! Тим більше, що досі живим, ймовірно, є російський кадебіст Ченцов Володимир Іванович, який тоді в таборі вів тему Стуса і його творчості... Я розумію, що нині йде війна із Росією і країні не до віршів. Але до війни наша українська влада, якби вона була серйозною і патріотичною, могла б вимагати повернення цього спадку Стуса додому.

Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

- Це правда, що вас більше не пускають в Росію в той табір, де ви сиділи із Стусом?

Мене справді зняли росіяни із потяга на Москву без пояснень. Мабуть, бояться правди, яку я можу розказати про їхній режим тоді й тепер. Цікава мені одна річ - раніше мене возили в Росію під конвоєм, а тепер навіть без кайданів туди не пускають! До речі, їхні прикордонники нічого пояснити не могли, вони виконали свій обов’язок сумлінно. Поки жодних пояснень я не маю. Я звернувся до Надзвичайного і Повноважного посла Росії в Україні пана Зурабова, але відповіді досі не маю. Чому я персона нон-грата для них? Очевидно, що відповідні служби в Росії стежать за тим, що я пишу. А пишу я про колишніх політв’язнів, пишу правду. Публікую їхні інтерв’ю, інколи виступаю з публіцистикою, і доволі гострою, де критикую російський імперіалізм у минулому і теперішній. Очевидно, це було підставою. Але це тільки мій здогад поки що.

- Як ви ставитесь до ідеї перевезення меморіальної дошки Стуса із Донецького університету до Вінниці?

Це буде зробити вкрай важко, бо вона досить велика, це цілий пам’ятник із каменю із його віршем, фігурою в повний зріст, і як таку річ сьогодні можна вивезти із лінії фронту із окупованого міста... До речі, в Донецьку за три кілометри від залізничного вокзалу і 5 кілометрів від аеропорту досі є, якщо її не розбомбили, хата Василя Стуса на вулиці Чуваській, 19... До останнього часу там жила його племінниця із дітьми. Знаю, що в сусідню хату влучив снаряд, а в Стусовій від цього повилітали шибки. Так що Василь досі на фронті! А його сестра Марія живе у цьому ж районі поблизу, і востаннє ми ж нею говорили на Василя... Там справжня війна, як при фашистах, але тепер фашистами і бандерівцями “обзивають” нас, українців...

Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

– За що вам дали 13 років при Союзі? Я вичитав у Вікіпедії, що ви відірвали міліціонеру два ґудзики і за це потрапили в тюрму...

– Жодних ґудзиків я не відривав… Все почалось весною 68-го, коли я виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». А ще молодим, гарячим я інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. У1972-му допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

Ви ж розумієте, як така людина як я могла бути учителем української мови при Союзі? А коли я написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», то пізніше їх використовувало слідство для шантажу мене психіатричною експертизою. Арештували мене вперше 5 березня 1973-го за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди і дали 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. У мордовських таборах ЖХ-385/19 я брав участь в акціях протесту в’язнів. Відсидів, але писав, збирав, розповсюджував “крамолу” на режим... 7 січня 1978-го подав заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, демонстративно не брав участі у виборах. І в листопаді того року був знову затриманий міліцією після відмови давати пояснення міліціонеру щодо своїх гостей-друзів із Гельсінської Спілки... Коли міліціонер вульгарно вилаяв мене і виштовхав із сільради, я подав на міліціонерів і кагебіста в суд і за отримав ще 3 роки за ті два міліціонерові ґудзики.

Як Василь Стус із табору “Пермь-36” повертався додому розповів його однокамерник...

Саме під час другої “ходки” я відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура... Скажу чесно, в 1981-му році майор КДБ Чайковський пропонував мені написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності Гельсінської Спілки і за це обіцяв мені звільнення ще до кінця кримінального терміну... Я відмовися “здавати” друзів та колег по боротьбі. За це отримав третій термін — 10 років таборів особливого режиму (в тому числі й 5 років заслання.) Ось так доля важко і з муками вела мене до знайомства із генієм — Василем Стусом в таборі ВС-389/36-1 в Кучино... Його не стало 4 вересня 1985-го. Мене помилував Горбачов.

12 серпня 1988-го і менш як за добу, літаком із спецконвоєм тоді я повернувся у рідний Житомир. На волю вийшов через 9 діб. Після таборів працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем мене вже не допустили. Відтоді я збираю і друкую історії життя та боротьби справжніх патріотів України — таких, як ваш земляк Стус.

Бо наші діти, внуки і правнуки мають знати, хто такий був цей Василь із Рахнівки...

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Роман Ковальський
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)