Донецьким і вінницьким людям варто налагоджувати діалог і шукати розуміння, - викладач ДонНУ у Вінниці

24.02.15 09:30 3379

Донецьким і вінницьким людям варто налагоджувати діалог і шукати розуміння, - викладач ДонНУ у Вінниці

Корінна донеччанка, в.о.завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету Олена Тараненко розповіла про переїзд із Донецька до Вінниці, а також про те, як більш за півроку обжилася у місті. Пані Олена каже, що при переїзді допомога, звісно, потрібна, але моральна підтримка - просто необхідна.

А ще Олена Тараненко каже, і це підтверджує науковими працями, що Донецьк із давніх часів - це Слобідська Україна, а не "исконно русская земля".

- Чи довго вирішували про переїзд до Вінниці?

- Для мене взагалі не було вибору, тому що я не могла собі уявити, як буду працювати в університеті ДНР. Ці "прекрасні" люди полегшили мій вибір. Наша родина завжди підтримувала позицію, що Україна - єдина держава. У липні до нас додому прийшли з обшуком ДНРівці - сусіди написали донос, що ми не підтримуємо ДНР. Чоловіка заарештували. Це була довга і драматична історія з викупом, покиданням міста, навіть згадувати про це не хочеться. Донецьк залишили, приїхали до Запоріжжя. Синів відправили із міста ще раніше, адже настали страшні часи. Завжди казали, що дівчинкою бути страшніше, вона менш захищена… але влітку стало ясно, що хлопцем бути ще страшніше і небезпечніше. Їх могли мобілізувати у ДНР, на вулицях хапали хлопців і забирали у військо. Це був дуже важкий період, період майже втраченої надії. Коли не було ясно, що буде з нашим життям, з роботою, з університетом. У вересні відбувся збройний захват університету, і вже майже стало ясно, що нічого не буде. І коли прийшла звістка про Вінницю, то це був не вибір, а велика радість. Із п'ятого жовтня я у Вінниці, наймаємо квартиру. З того часу налагоджували навчальний процес.

- Чи залишилися у Донецьку ваші друзі, рідні?

- Мій брат з родиною переїхав до Полтави, а моя мама, чоловік і двоє синів - у Вінниці разом зі мною. Там, на жаль, для мене і для них, залишилися деякі друзі, саме друзі, ті, хто ж такої позиції, як і я, але не мають змоги виїхати. Одні не можуть цього зробити через батьків, інші через малих дітей. Хоча зараз події відбуваються так пришвидшено, що, можливо, доведеться і їм покинути Донецьк. Наш будинок, який там залишили, може, назавжди, під пильним оком наших сусідів. Ми не можемо навіть попросити друзів подивитися, що там відбувається. Тільки двічі за увесь цей період, що ми живемо тут, мої друзі, ламаючи мій спротив, туди проникали. Кажуть, що будинок немов би стоїть, ніхто там не живе. Не можу навіть своїх друзів просити, щоб вони туди пішли подивилися, адже їх можуть заарештувати, а як я після цього буду жити далі?

в.о.завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету Олена Тараненко з студентами

- Як студенти сприйняли звістку про переїзд?

- Ні для кого не секрет, що певна частина як студентів, так і викладачів залишилася у ДНР. За те, що університет евакуювався, ми маємо дуже дякувати нашому ректору Роману Гринюку, ініціативній групі викладачів і студентів. Коли Міносвіти оголосило такий режим, що студенти можуть бути вільними слухачами інших вузів, дуже багато наших студентів опинилися у Києві і не сиділи на місці. Вони ходили по міністерствах.

Студенти третього курсу розповідають смішну історію про те, як вони сходили до Міністерства освіти. Прийшли із петицією, зареєстрували і ввечері це обговорюють у гуртожитку. І на мобільний телефон (вони ж залишили контакти, хоча й мало на що сподівалися) одній зі студенток, саме спеціальності "Журналістика", - дзвінок. Вона піднімає трубку і чує, що їй телефонує міністр освіти Сергій Миронович Квіт, і каже, що хотів би з нею поспілкуватися. Студентка аж сіла від неочікуваності, а друзі в кімнаті не могли зрозуміти, з ким вона розмовляє і що її так вразило.

Студенти дуже зраділи, що ми залишаємося разом. Студенти - такий народ, який йде за своїм вчителем. Цікавилися менше про місто, в яке їдемо, а більше питали про викладачів, які залишилися з нами. Більшість першокурсників залишилася у ДНР, другий курс спеціальності "Журналістика" перейшли до Вінниці десь 50%, третій курс - 80%, четвертий майже весь з нами. А п'ятий курс, і я їх розумію, їх трішки менше, отримали дипломи наприкінці червня, коли не було нічого ясно, і на магістратуру деякі пішли у інші українські вузи.

- Коли почала працювати кафедра журналістики у Вінниці?

- Кафедра журналістики розпочала навчання студентів четвертого листопада. Спочатку зі студентами першого курсу, потім зі своєрідною "збірною" спеціальності. Паралельно велося дистанційне навчання на платформах ДонНУ, а з 12 січня - повноцінний навчальний процес зі студентами другого, третього і четвертого курсів. Він триває і зараз, повним ходом йде сесія. Спеціалісти та магістри спеціальності "Журналістика" пройшли переддипломні практики, дописують випускові роботи. Другого березня розпочнеться другий семестр вже повністю в стаціонарному режимі.

- Як облаштовувалися у Вінниці?

- Нам дуже допомагали в цьому питанні міська і обласна влада. Коли ми приїхали то не було свого приміщення - міська влада надала нам корпус колишнього заводу "Кристал", але ми не могли його освоювати, бо мали пройти певні юридичні аспекти. А нам потрібно було десь просто збиратися, і ми збиралися на Козицького, в Інституті післядипломної освіти. Департамент освіти надав конференц-залу, і ми там усі працювали як у ньюз-румі. А я, коли прибула до Вінниці, зробила так, як ми робили в Донецьку. Там ми дуже товаришували із Донецьким прес-клубом, у нас були партнерські стосунки. Я пішла до Вінницького прес-клубу, познайомилася із Наталею Болховською (керівник прес-клубу. - Ред.). Вона мені допомогла і порадами, і налагодженням якихось зв'язків. І саме, мабуть, через розповіді Наталі, з'явилася у нашому житті Світлана Дубина (керівник громадської організації "ВІСЬ". - Ред.). Ми познайомилися у Фейсбуці і почали працювати над проектом "Діалоги розуміння". Наразі кафедра журналістики має своє приміщення, навчальні аудиторії, навіть невеличку власну бібліотеку, сформовану з дарунків наших давніх друзів та партнерів - редакції газети "День", Академії Української Преси, ГО "Новомедіа". Налагодили тісні зв'язки з Вінницькою організацією НСЖУ, товариством "Знання". Отримали дружню допомогу від НУ "Острозька академія".

- Яка мета проекту "Діалоги розуміння"?

- Розуміння є найважливішим, і саме оті стереотипи і бар'єри, які є між людьми, не дають їм порозумітися. А це призводить до агресії і до війни. Фішкою цієї програми є "Історії несепаратисток". Найбільша для нас образа, коли чуємо, як люди кажуть: "Он сепаратисти наїхали". Люди не хочуть навіть подумати, що сепаратисти залишилися там, а сюди люди приїхали, шукаючи порятунку від них. Справа помаленьку просувається, навіть готуємо збірку "Історії несепаратисток", пишуть наші викладачки, пишуть студентки. Чому саме дівчата, тому що це грантова програма від "Українського жіночого фонду".

14 лютого пройде майстер-клас із рукоділля - валяння квітів. Вінничанки і донеччанки валятимуть троянду, адже це символ Донецька. Коли наші опоненти там на площах кричать "Донбасс - исконно русская земля", то усім ясно, що яка вона ж русская? Де та "ісконність" саме Росії? Ми забуваємо, що більша частина Донецької області - це Слобожанщина, Слобідська Україна. Артемівськ, колишній Бухмут - це козацькі станиці і Слобідська Україна, тому це буде тренінг "Троянди Слобожанщини", адже маємо знайомити вінницьку громаду із нашими традиціями і звичаями. На Масляну кафедра філософії Вінницького державного педуніверситету ім.М.Коцюбинського запросила нас на традиційні Колодки - будемо знайомитися з етнографічними традиціями Поділля.

- На Вашу думку, як потрібно донецьким і вінницьким налагоджувати діалог розуміння?

- Рецептів не має. Нам часто нагадують, що у Вінниці ми - гості, а не господарі, ми не сперечаємося з цим, бо так воно і є. Нам просто потрібно говорити і спілкуватися між собою, аби руйнувати стереотипи. Часто дивуються, що ми теж розмовляємо українською, любимо Україну і маємо однакові інтереси. Доки у нас залишатиметься поняття - "Ми-Вони", нічого не буде.

- Які плани на майбутнє?

- Ми глибоко віримо, що Україна буде єдиною державою. А Донецький університет залишиться українським і у Вінниці, і у Донецьку. Вінниця нас дуже тепло прийняла, тому залишати її повністю не хотілося б. Чи повернуся особисто я в Донецьк після закінчення війни, не можу сказати. Війна рано чи пізно закінчиться, а от що робити із тими людьми, які підтримували ДНР… Надто багато часу потрібно, аби змінювати людську свідомість.

"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Газета "Місто"
Система Orphus

Останні новини

Реклама

Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Мультіплекс (Караван)