Перша зміна

12.11.08 00:20 2514

"Тяжка це втрата для нас – народу, що має стільки "мільйонів", а так мало "людей". Ось як свого часу відгукнувся на смерть Бориса Грінченка В’ячеслав Липинський.

Перша зміна

І цей висновок – не зверхність чи образливий тон, а результат глибокого аналізу, найповніше викладеного у політичному трактаті "Листи до Братів-Хліборобів".

Липинський мав на увазі "національну аристократію", "провідну верству", "еліту"; тих непересічних особистостей, які завжди і всюди приводили у рух колесо історії, були здатні вести за собою і нести відповідальність за оті самі "мільйони".

Яка ж велика кількість означень назбиралася в українській історії та мові для того, щоб позначити те, чого так завжди бракувало. Та й справді, від часу сумного спостереження Липинського минуло майже сто років, а ситуація не змінилася настільки, аби воно перестало бути актуальним.

Малочисельність "людей" у політиці (а ми свідомо вводимо таке обмеження для даної статті) річ очевидна. Аби переконатися у цьому, достатньо провести простий "паперовий експеримент".

Чи легко сформувати сьогодні склад реального українського Уряду? Реальність якого передбачає професійну складову, тобто здатність такої команди впроваджувати фахову економічну політику, і політичну складову – не гіпотетичну, а практичну політичну сумісність такого Кабінету.

Висновок невтішний, бо для більшості політичних партій не під силу інколи сформувати п’ятірку виборчого списку, не те що урядову команду.

Таким чином, Україна сьогодні переживає дві системні кризи: економічну і політичну. І якщо світова економічна криза має безпосередньою причиною крах іпотеки в Сполучених Штатах, а більш абстрактною – перегрів світових фінансових ринків, то українська політична криза виросла зі справжнього дефолту політичних еліт.

Криза капіталістичної системи господарювання призводить – і не лише в Україні – до реанімації та активізації лівих рухів, які вказують на авторитет Маркса.

Криза політичних еліт в Україні має свій "Капітал" у творчості Липинського, до якого й відсилаємо читача.

Криза політичних еліт очевидна, адже саме вона править за найкраще пояснення сучасного політичного становища; стала улюбленим предметом дискусій в експертному середовищі; відчувається у настроях і бажаннях широких мас.

Які ознаки цієї кризи? Насамперед, вона проявляється у замкнутості політичного середовища, його надмірній консервації. У свою чергу, це миттєво призводить до стагнації і, врешті-решт, занепаду провідних політичних проектів.

Ситуація в суспільстві переростає авторитет і спроможності політичного середовища, політична еліта безповоротно втрачає відчуття ритму і такту загального поступу.

"Так само, коли національна аристократія, чи по своїй матеріальній, чи моральній силі, настільки слаба, що вона не в стані перемогти опір пасивної маси, то така маса не піде за творчим поривом своєї безсилої аристократії, поскільки послідня не збільшить в той чи інший спосіб своєї фізичної матеріальної сили і свого морального авторитету серед нації", – писав Липинський.

Вихід з будь-якого кризового становища, як правило, уявляють у вигляді якісного прориву. Такий прорив мусив би означати появу нових облич на політичному Олімпі. Яким має бути, яким може бути таке оновлення?

Найчастіше його пов’язують з виборами. Але можна сміливо прогнозувати, що у такому випадку очікування і реальні результати будуть не співмірними. Тотальна зміна еліт – своєрідна tabula rasa політичного середовища – просто неможлива (та й небажана, оскільки сучасна політика потребує не меншою мірою професіоналів, аніж новачків).

Для таких висновків багатосотрічна елітологія накопичила силу-силенну аргументації у вигляді і емпіричних спостережень, і теоретичних узагальнень. Та й українська історія дає не менш промовисті свідчення. У період здобуття Незалежності відбулася реорганізація еліт – злиття старої та нової.

Живий підручниковий приклад цього процесу – перший президент України Леонід Кравчук. Так само під час і після революційного Майдану не зникла остаточно "кучмівська еліта".

Процес кооптації дозволив їй вчасно та органічно злитися з новою активною меншістю, більш прийнятною і популярною серед мас. Отже, процес зміни політичних еліт, як і будь-який інший еволюційний процес, тривалий і менш помітний для неозброєного ока. Практично це означає, що "нове" – це не щось "цілковито нове". Більше того, недарма існує приказка – "все нове – це добре забуте старе".

Нинішній "кризовий" процес реорганізації політичної еліти можна змоделювати за допомогою трьох своєрідних ідеальних типів "нових" людей у політиці.

Ці типи пропонуються як своєрідні "зразки", які вказують на те, яким має бути явище і яка його вартість. Ширше персональне наповнення кожного з типів – це і спосіб інтелектуальної провокації, і предмет ширшої дискусії.

***

Перша зміна. Це тип сформованих політичних діячів, яким вистачає не лише амбіцій, а й вміння зайняти перші місця. В якості зразків пропонуються такі особистості: Віктор Балога, Арсеній Яценюк, Раїса Богатирьова.

Віктор Балога.
Суть кризового менеджменту в українській політиці зводиться до забезпечення реалізації необхідних кроків при збережені неадекватної поведінки та суперечливих бажань.

Якщо припускати, що гордіїв вузол нинішнього глухого політичного протистояння в країні можна розрубати за допомогою "третейського прем’єра" абощо, то це під силу лише Балозі.

Він випливе, як випливають, попри "потужну" державну допомогу, його рідні закарпатські села після повені. А це ознака сили та спроможності відвойовувати та утверджувати право на життя (політичне).

Арсеній Яценюк.
Перемога над власним віком – явище саме по собі варте уваги. Але окрім цього, як людина і як політик він є європейською частиною вітчизняних євроінтеграційних амбіцій.

Легко демонструє політичну пластичність, яку можна сплутати з конформізмом.

Має, мабуть, найбільш багатий лексичній запас і природній гумор, чим вдало користується для маніпулювання у депутатському залі.

Раїса Богатирьова.
Жінок в українській політиці й без того бракує. Неістеричних та розумних й поготів. Це вже заслуга, варта уваги, і не лише з принципу гендерної рівності.

На цьому можна було б і завершити, якби не той факт, що Багатирьова депутат зі стажем, постійно на передовій.

За всі ці роки продемонструвала приклади зусиль над собою та вміння досягати успіху.

***

Невикористаний потенціал. Особливість цього типу полягає у тому, що крива політичної кар’єри його представників – чи вверх чи вниз – ніколи не доходила до максимальної точки. Тут "зразками" є Сергій Тігіпко, Роман Безсмертний та Анатолій Гриценко.

Сергій Тігіпко.
Нещодавнє його повернення у політичний ефір викликало не менше зацікавлення, аніж реанімація "привиду" Медведчука. Тігіпко випав з політичного процесу (за власним бажанням?) не зі звичайної лави запасних.

Подейкують, що якби донецький клан не приватизував доступ до Леоніда Кучми, єдиним кандидатом висунули б Тігіпка, країна дізналася б про зовсім інших "любих друзів".

Його політична кар’єра настільки ж багата, як і його бізнесові успіхи. А це відповідає потребам найближчих років. Іміджевий ресурс Тігіпка теж доволі високий: прекрасний ньюсмейкер, фахівець у ключовій для країни сфері.

Роман Безсмертний.
Всі готові очолити партію, але більша половина охочих й гадки не мають, як її збудувати. Взагалі системний підхід в українській політиці явище невідоме і майже загадкове, як НЛО. Безсмертному це вдається.

Будь-яка справа під його керівництвом виходить стрункою, організована ідеально правильно і, відповідно, працює як справжній механізм. Але доти, доки не опиняється в чужих руках.

Структурні реформи, які так потрібні країні, і на які так люблять посилатися політики у пошуках електоральної підтримки, без таких людей як Безсмертний не робляться.

Анатолій Гриценко.
Він – український капітан Смолетт з "Острова Скарбів", який "говорил правду в глаза, отчего и страдал". Гриценко має військовий вишкіл і високу інтелектуальну культуру.

Саме на таких рисах трималася класична аристократія по всій Європі й саме такої "голубої крові" бракує українській політиці.

***

Молода кров. Звісно йдеться не лише про молодих віком. Цей тип вирізняє "неприхована перспективність". Його особливістю також є багаточисельність та відкритість до зовнішнього світу.

Тож, якщо "зразками" вважати Нестора Шуфрича, Миколу Томенка і Тараса Чорновола, то чисельності додає когорта з губернаторів та низки інших активних елементів - наприклад, Олександр Домбровський, Віктор Бондар, Олесь Довгий.

Нестор Шуфрич.
"Настоящих буйных мало, вот и нету вожаков".І це зовсім не образа.

Емоційність Шуфрича – це вже високий стиль як у мистецтві. Пристрасть та ефект не менш привабливі для електорату, аніж раціональна аргументація.

Українській політиці такого явища завжди бракуватиме, а тому треба зберігати те, що є.

Микола Томенко.
Ще сцена Майдану продемонструвала, що Томенко здатний спілкуванням утримувати велику аудиторію.

Він креативний і ґрунтовний у своїх висновках, інтелектуально іронічний і психологічно народний політик.

Тільки йому під силу виконувати функцію – таку важливу для будь-якої політичної сили – як славнозвісна радіоточка, знана в народі ще як "брехунець".

Тарас Чорновіл.
Він не лише прецедент зародження в Україні "родословних політиків", а й виняток з банального перебіжництва. Черчілль теж до того, як стати великим торі, "крив" консерваторів не менше, ніж Чорновіл помаранчевий табір.

Тут інші ознаки для прикладу. Це справді політичне вміння: двічі кардинально змінити політичний костюм, але витримати публічний тиск, нищівну психологічну критику, а також не втратити логіку аргументації.

А де ж зміни, слушно запитає читач? На перший погляд, складається враження, що теоретичні засновки виглядали краще і привабливіше, ніж прогнозовані практичні наслідки, і виправдати ситуацію можна хіба що геґелівською формулою про те, що народ має таких володарів, на яких заслуговує.

Але чи справді Діогенова справа виглядає настільки безуспішною в українському полісі? І які засоби покращення ситуації та сприяння нормальному розвитку доречно було б застосувати?

Нова активна меншість з потугами пробиватиметься, але допомогти їй у цьому можна лише шляхом запровадження низки інституційних і законодавчих змін.

По-перше, слід переглянути масштаби і географію української політики. Атрофія (у даному випадку політичного середовища), як стверджують соціологи та політичні науковці, має здатність дуже добре приживатися у будь-яких соціально-політичних умовах.

Тому для України розвиток місцевого самоврядування, делегування більшої кількості ресурсів та повноважень на місця стає критично необхідною справою.

Місцеве самоврядування за своєю функцією спроможне стати доброю академію політичного й адміністративного вишколу майбутньої політичної еліти. Серед місцевих громад, у безпосередній близькості до людей та їх щоденних проблем має зростати і культивуватися справді нова політична еліта.

І саме її успіх на місцевому рівні даватиме їй справжній старт (вхідний квиток) до вищого загальнонаціонального рівня. Наразі ж, як писав Ламенне, "централізація спричиняє параліч у центрі та анемію на периферії".

По-друге, українська політика потребує зміни виборчого законодавства. Пропорційна система себе дискредитувала. А точніше, її дискредитували політичні партії.

Проте це зовсім не означає, що порятунок у повороті на 180 градусів. Так звані закриті списки – це теж більше рятівний міф, аніж ефективний розв’язок.

"Золота середина" мажоритарно-пропорційної системи може стати тим ключем, який відкриє двері до оновлення і циркуляції політичної еліти.

Якщо політична партія боротиметься за голоси виборців вустами своїх мажоритарних кандидатів у депутати, це створюватиме умови і для якісного розвитку партійної системи і для появи нових пасіонарних особистостей.
"Моя Вінниця"За iнформацiєю:Українська правда
Система Orphus

Останні новини

Реклама