Військова служба - обов’язок для кожного свідомого українця: жіночий погляд на армійські реалії

Вінничанка, яка після загибелі рідного брата пішла боронити рідну країну розповіла, якою насправді є військова служба та чому армія в наш час потребує особливої підтримки.

Історія знає чимало героїчних прикладів жіночої сміливості та відваги. Українські берегині - яскравий приклад того, як заради миру на рідній землі жінки стають до зброї. За останні шість років вінничанки рішуче проявили себе під час антитерористичної операції в зоні АТО. Волонтери, лікарі, військові журналісти та воєнні — з 2014 року стали поповнюватися жінками різного віку, які свідомо йшли боронити Україну відмовляючись від комфортного життя заради батьківщини. Кожна з них є героїнею, чия відвага надихає. В їхніх очах замість сліз і болю можна побачити любов до своєї країни. Їх прикрашає форма, їм пасує сміливість, але вони передусім залишаються жінками — незламними, незалежними, нескореними та прекрасними — жінками Вінниччини.

Ця історія про пані, яка свого часу відклала дитячу мрію в «скриню нездійсненого». Вона зростала у воєнній родині та мріяла бути як батько та брат — військовою. Однак, вступити до військової академії тоді, двадцять років назад їй не судилося. Натомість, вінничанка підкорила економічну галузь та зробила успішну кар’єру в бізнесі. Усе це було до 2014 року, поки війна не забарла в неї найдорожчу людину — рідного брата. Саме тоді майбутня зв’язкова 9 Вінницького батальйону вирішила, що понад усе вона має служити в армії та продовжити родинну справу. Ірина Майборода — одна з тих, хто на своїх плечах тримає мирне небо України.

Військова служба - обов’язок для кожного свідомого українця: жіночий погляд на армійські реалії

В нашому обласному комісаріаті працює багато людей, які бачили на власні очі жах війни. Ірина Майборода одна з них, зараз вона служить в резерві. Бути героїнею для неї незвично, військова справа для Ірини не подвиг заради мети, для неї —  це обов’язок:

«Я не розумію, коли хлопці бояться йти до армії, чи питають, а що нам тут робити. В нас прикордонна область, ми межуємо з Придністров’ям, це вкрай небезпечно. Наші військові розуміють, що ми завжди маємо бути готовими. Сьогодні військова служба зовсім інша, ніж колись. Змінився світ, разом з новими технологіями виникло чимало загроз. Нам потрібні зв’язкові нового покоління, молодь яка розбирається в кібербезпеці, бракує тих, хто воліє освоювати нові напрями роботи у військовій справі. Не розумію матерів, що ховають синів від військової служби. Якщо ваші діти бояться боронити рідну землю, де вони візьмуть сміливість на захист рідного дому та родини? Є таке поняття, як обов’язок перед державою — захищати свою країну. Це поняття, як аксіома, кожен українець має розуміти, що не захищаючи власної землі ми не матимемо свого дому», — говорить Ірина Майборода.

Військова служба - обов’язок для кожного свідомого українця: жіночий погляд на армійські реалії

Дмитро Майборода — рідний брат Ірини, був українським військовим пілотом, підполковником Збройних сил України, командиром екіпажу літака Ан-26 з 456-ї окремої бригади військово-транспортної авіації (Вінниця) — герой України.14 липня 2014, під час другого за день вильоту в зону АТО, екіпаж Ан-26 мав десантувати парашутним способом воду і продукти в підрозділи Сухопутних військ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні в Краснодонському районі Луганської області. На відстані приблизно 5 км від російського кордону на висоті 6500 метрів літак було атаковано, імовірно, керованою ракетою типу «повітря-повітря». Внаслідок влучення, лівий двигун та електрообладнання відмовили. Командир екіпажу майор Майборода разом з помічником командира майором Дмитром Шкарбуном до останнього намагалися затримати літак від зривання в штопор. Решті членів екіпажу було наказано залишити літак. Всього на борту було вісім осіб, вижили лише шестеро. Обидва пілоти загинули, ціною власного життя вони відвели літак від населеного пункту Давидо-Микільське.

Після його загибелі Ірина зрозуміла, що сидіти вдома та слідкувати за новинами з зони АТО для неї нестерпно: «Взагалі у 2014 році жінок на службу брали вкрай обережно. З 2014 по 2016 ми з чоловіком були в громадському формуванні «Захисники Вітчизни». У 2016 році я пішла з доволі престижної роботи, мій чоловік працював в галузі ІТ технологій, він теж звільнився. Це рішення було злагодженим. Ми пішли на контрактну службу. В той час якраз було припинено шосту хвилю мобілізації. Єдиним шансом потрапити до армії, було піти служити за контрактом».

Військова служба - обов’язок для кожного свідомого українця: жіночий погляд на армійські реалії

Так їхня родина стала жити військовим життям. Ірина поїхала на навчання до Полтави та стала зв’язковою, а її чоловік потрапив до учбової частини в Десні і став зенітчиком: «Враховуючи, що фізика — це взагалі не мій профіль, мені було важко. Але викладачі доклали максимум зусиль, щоби підготувати мене до служби. Центр був дуже професійним, нас навчали всьому, що може знадобитися під час служби. Також ми вивчали військову підготовку, підхід був дуже серйозним».

Служила Ірина разом з чоловіком в зоні АТО. Хоча їм пропонували залишитися на Вінниччині, вони навіть не розглядали такого варіанту: «Коли війна в державі, ти не можеш сидіти вдома, ти розумієш, що треба виконувати свій громадянський обов’язок. Не важливо, хто ти за статтю, чоловік чи жінка. Потрібно чітко розуміти ситуацію, що склалася».

Кажуть, що війна не жіноча справа, Ірина доводить протилежне на власному прикладі: «Потрібно чітко розраховувати свої сили. Знати наскільки ти витривалий та чітко оцінювати свої можливості, тоді ти зможеш витримати навантаження як фізичне, так і моральне. Жінки вони взагалі дуже витривалі. Можливо, це пов’язано з нашою природою, ми більш емоційні».

Ірина пригадує випадки, коли вони йшли з чоловіком до магазину і їх зустрічали «місцеві». Незнайомці розпитували де стоїть військова частина, чи потрапили в них снаряди та чи зазнали наші війська втрат. Такі випадки були непоодинокими. Вона розуміла, що серед мирного населення приховуються вороги. В такі моменти потрібно було бути вкрай обережними та розсудливими. Постійна небезпека та екстремальні умови життя  —  ось з чим стикаються на передовій наші бійці. Ірина розповідала, що вони жили в двоповерховій споруді, їм пощастило мати холодну воду у будівлі. Санвузол на вулиці, умови спартанські, але вона не жалілася, а навпаки зазначає, що війна - це не зона відпочинку і вона туди не голову приїхала мити. Стосунки між людьми інші, ніж в звичайному житті, твої побратими стають для тебе більше ніж друзі, чи родина. Переживаючи такі важкі моменти, ти починаєш цінувати в людях надійність, щирість та справжність. Це  - наче тест на людяність та хоробрість.

Військова служба - обов’язок для кожного свідомого українця: жіночий погляд на армійські реалії

Колеги по службі розповіли, що Ірина дуже дисциплінована, вона тримає все під контролем. Виховання у військовій родині, служба в зоні АТО далося в знаки, самоорганізація та витривалість допомогли вижити в скрутні моменти. Коли Ірина потрапила в зону АТО, її очікування співпали з реаліями життя на передовій. Дислокація військ була впритул до ворога (майже кілометр від ворожих військ). Ірина в прямому сенсі того слова дивилася в очі тим, хто хотів її вбити.

«Я одразу зрозуміла, що на мене чекає. Військові взагалі дуже чітко розмежовують всі поняття, є наказ - треба стати і зробити. Ми дисципліновані та самовіддані, інакше на війні ніяк. Ти маєш бути до всього готовий завжди. Ми з чоловіком поїхали на війну, як солдати, не як подружжя, а саме як солдати української армії».

За день до ротації військ відбулися обстріли. Жінок вивезли першими, а чоловіки залишилися з технікою. Зараз Ірина згадує, що було дуже важко, але вони витримали. Повернувшись до цивільного життя чоловік Ірини знову почав працювати в галузі ІТ, сама ж Ірина вирішила, що продовжить службу. Для неї це не просто робота, це справа її життя: «Для мене служити в армії дуже важливо. Я розумію, що це саме те, що я хочу робити, що я тут потрібна, моя праця йде на користь людям. Звісно, можна було б повернутися до колишнього життя, але я цього не хочу. З дитинства я мріяла бути військовою й от тепер моя мрія збулася».

Товариші по службі Ірини дивуються її хоробрості та рішучості. Один із них згадав історію військової льотчиці в часи другої світової війни. Коли тендітна військова, що повернулась з передової та звернулася до сенату США й у своїй промові спитала світове товариство, чи не соромно їм ховатися в часи війни за її спиною. Порівнюючи Ірину Майбороду з героїнею того часу, однослуживці нарікають, що новому поколінню призовників варто брати приклад саме з таких героїв сьогоднення.



Переглядів: 1516
Поширень: 0