Артур Загорулько, граючий президент вінницького ФК "НИВА" розповів в інтерв'ю сайту Український Футбол про особисте, життя клубу, плани та відновлення газону на футбольному полі у Вінниці.
30-річний Артур Загорулько - наймолодший граючий президент в клубах Професіональної футбольної ліги України.
– Артуре, ви – одесит, вихованець Шахтаря, грали в УПЛ. Як ви опинилися у Вінниці?
– Випадково. Поїхав грати у Рух (Винники), тоді ця команда виступала у Першій лізі. Але щось пішло не так, і через два місяці був вимушений залишити клуб. Навіть сказав, що більше не хочу грати в футбол!
Вирішив, що у своєму житті треба щось змінювати. Переїхав до Вінниці. Бо знайшов у місті над Бугом роботу, не пов’язану із футболом. Але через півроку скучив за грою №1. Коли мені запропонували виступати за Ниву, залюбки погодився.
– Після понад піврічної паузи у футболі спортивну форму повернути було нелегко?
– Певною мірою, так. Тоді мені здавалося, що Друга ліга – це слабкий рівень. Бо я перед цим виступав за команди вищих дивізіонів – Зорю, Іллічівець, Ворсклу. Як виявилося, у Другій лізі – зовсім інший футбол, ніж в елітній лізі. Тут грати складніше, ніж у Прем’єр-лізі!
– Чому?
– В Другій лізі майже всі суперники не дають грати твоїй команді, тобто показувати бажаний їй футбол. Акцент тут роблять переважно на руйнівну гру. Тому із багатьма опонентами боротися дуже непросто.
«Ми з Олегом Остапенком добре розуміємо один одного»
– Половину дебютного сезону Ви пропустили, тимчасово пішли із Ниви. Що вплинуло на рішення повернутися до вінницького клубу?
– Попередній президент Ниви Вадим Кудіяров вирішив піти із займаної посади і запропонував мені змінити його. Тоді наша команда перебувала на межі існування. Мені хотілося щось зробити корисного для Вінниці. Зокрема, підняти професіональний клуб на гідний рівень. Адже вінничани люблять Великий футбол, вони скучили за перемогами.
– Із нинішнім головним тренером Ниви Олегом Остапенком у вас дружні взаємовідносини…
– Так. Ми добре розуміємо один одного. В цьому плані у нас все гаразд. Як президент, я дуже задоволений роботою головного тренера.
– Коли Нива почала підготовку до весняної частини?
– Вийшли 20 січня з відпустки. На першому тренуванні займалися 27 футболістів, з яких сім-вісім – це новачки. Тренуємося на штучному полі Педагогічного коледжу, проводимо товариські матчі, граємо в турнірі ПФЛ. На жаль, умови поки не змінилися. У цьому аспекті все стабільно. Хочеться кращого, але маємо те, що маємо. Через день займаємося фітнесом, працюємо в тренажерному залі. Один день працюємо на полі, а вже через день – тренажерний зал і поле.
– Хотіли організувати свій турнір. На нашу пропозицію навіть відгукнулася тернопільська Нива. Проте, поки не вдалося провести змагання цього року. Можливо, що у наступне зимове міжсезоння у нас все вийде.
Вірю, що попри всі негаразди цього року таки отримаємо власну НТБ. Повторюся, війна внесла свої корективи. Сподіваюся, що все буде добре. Всі необхідні матеріали у нас є. Плануємо з дня на день почати стелити наш футбольний газон, адже погодні умови вже дозволяють це робити. Будемо проводити реконструкцію роздягалень.
Відзначу, що домашні матчі навесні гратимемо на «Центральному міському стадіоні». Інших варіантів поки немає. Після заключної гри в 2022 році почали займатися газоном стадіону, підсівати, адже він після тренувань і матчів не витримує навантажень. Зараз за власні кошти продовжуємо ці роботи.
«Коли ж Руслан повернувся у Шахтар-3, це був зовсім інший Малиновський»
– Яке Ваше бачення майбутнього вінницького клубу?
– Поки що на це питання відповісти складно. Але вінницька Нива – клуб з історією. Безумовно, в майбутньому хотілося б грати у Першій або навіть Прем’єр-лізі!
– Артуре, в юності ви тренувалися і грали разом із нинішніми лідерами національної збірної Русланом Малиновським і Олександром Зінченком.
- Із Олександром Зінченком ми навчалися в Академії донецького Шахтаря. Разом не грали, бо він на три роки молодший за мене. Але обидва мешкали на базі «гірників» і, зрозуміло, спілкувалися. Згадую, що Олександр Зінченко разом із нами не ходив на дискотеки. Хлопець наполегливо працював на футбольним вдосконаленням. Він знав, чого хоче і досяг поставленої мети.
Із Русланом Малиновським ми однолітки. Грали разом за Шахтар-3. Одного разу він поїхав із Донецька, вирішив знайти собі інший клуб. Але за нас усіх, молодих гравців, тоді вимагали компенсацію. Тому у Руслана щось «не зрослося», бо у тій команді було скрутно із грошима. Він залишився без професіонального клубу, нібито певний час грав у чемпіонаті області. Коли ж Руслан повернувся у Шахтар-3, це був зовсім інший Малиновський. Він вже виділявся на полі своєю майстерністю і характером.
– Жалкуєте, що не вдалося закріпитися в структурі Шахтаря?
– Я грав за дубль «гірників», тренувався і з першою командою. Але так вийшло, що залишив Шахтар. Пішов в оренду у луганську Зорю. Зрозуміло, жалкую, що не зміг розкритися повною мірою в донецькому клубі. Але варто все ж жити сьогоднішнім днем!