27-річний Віктор Чонговай, мешканець селища Іванків, до розгортання війни працював у зоні Чорнобильської катастрофи на сховищі радіоактивних відходів. У перший день вторгнення він евакуював свою дружину, двомісячного сина та батьків зі свого рідного містечка, яке незабаром було окуповане, - повідомляє служба BBC.
Його родина відправилася на Закарпаття, де раніше жив батько Віктора. Там, у 54 роки, батькові вручили повістку. Віктор вирішив приєднатися, щоб служити разом з батьком і підтримувати його. Обидва потрапили до 128-ої гірсько-штурмової бригади.
Протягом понад року служби Віктор (з позивним "Чорнобиль") був активним учасником військових дій на практично всіх фронтах, майже постійно перебувавши на передовій. Щодо його батька, Віктор вимагав, щоб той не був відправлений на бойові дії, і той виконував переважно небойові завдання.
Можливо, саме таке рішення захистило батька та врятувало його життя та здоров'я. Але під час контрнаступальних дій на Запорізькому напрямку його син отримав серйозне поранення.
Окупанти скидали гранати з дронів, одна з них вразила ноги молодшого Віктора. Один із його товаришів негайно наклав турнікети на поранення та взяв його на свої плечі, переносячи близько 3 кілометрів. Незважаючи на проханнях його залишити, його друг не покинув його, а продовжував нести до пункту евакуації. Після цього він повідомив батька Віктора, що його син втратив багато крові та обидві ноги.
“Виконуючи таке завдання і залишитися живим, хоча й без ніг – за щастя”, – зізнається Віктор.
Перед війною батько ніколи не висловлював свою любов синові. Це вперше сталося на фронті, коли він висловив свої почуття перед виходом сина на небезпечне завдання, з якого той міг не повернутися.
27-річний чоловік переніс 13 операцій унаслідок складного поранення – потрібна подвійна ампутація на високому рівні. Щоб навчитися ходити з протезами, йому знадобиться час, постійні заняття з фізичним терапевтом та велика витримка.
Під час важкого процесу реабілітації Віктора підтримує його дружина, а також думки про сина та батька, який продовжує свою службу в армії.
Перед війною чоловік грав у футбольній команді свого селища. Тож він мріє, що хоч на протезах, він зможе навчити свого сина грати у футбол.